Учитель географії - капітан Красота: добровольці просяться одразу на передову! - красотаЩе зовсім недавно вчитель географії Олександр Красота вів уроки, керував пошуковими експедиціями і разом з учнями шукав місця поховань героїв Великої Вітчизняної. У квітні переміг у конкурсі «Вчитель року». Нині капітан Красота займається набором воїнів-добровольців, коригує роботу волонтерів, які допомагають армії. Про нові робочі будні кращого вчителя країни Олександр Володимирович розповідає газеті «Освіта України».

– Олександре Володимировичу, Ви 23 роки працюєте вчителем, керуєте географічним гуртком, ведете пошукову роботу. Чи могли ще рік тому уявити, що доведеться взяти зброю до рук?

– Навіть у страшному сні не могло приснитися, що на території України знову проходитимуть бойові дії. І що з нами воюватиме (без офіційного оголошення війни!) наш північний сусід. На уроках географії у 9 класі вивчають тему «Геополітичне положення України», і я завжди розказував, що Росія – наш економічний і політичний партнер. Діти давали оцінку семи країнам – сусідам нашої держави – й виставляли Росії найвищий бал. Як ми помилялися!

– Ви служите у військовій частині Добровеличківсько-Вільшанського об’єднаного комісаріату в Кіровоградській області. Що відчули, коли отримали повістку?

– Жодного сумніву, що треба їхати, не було. Я ж офіцер запасу, складав присягу захищати свій народ і свою країну! На початку березня був готовий іти й захищати Крим від окупантів. Півострів – невід’ємна частина України, і я переконаний, що його окупація тимчасова.

У неділю, 2 березня, мені зателефонував міський голова і повідомив, що в двогодинний термін я маю прибути до військкомату з речами та харчами на дві доби. Узяв «екстрену валізку» (вона в мене давно була складена) й пішов. У військкоматі отримав повістку на десятиденні військові збори. Після них був мобілізований на службу і вже п’ять місяців служу на посаді старшого офіцера відділення призову комплектування і відправки партій Добровеличківсько-Вільшанського об’єднаного комісаріату. У червні отримав звання капітана й очолив Вільшанський відділок ОРВК.

– На Вашій сторінці освітяни пишуть, що пишаються знайомством, що Ви – приклад учителя-патріота. А що сказали ваші рідні й учні, коли дізналися про мобілізацію?

– Дружина й син поставились із розумінням. А матері зізнався згодом. Звісно ж, усі хвилюються.

Колеги й учні мене підтримують. Школярі пишуть: «Олександре Володимировичу, Вас ніхто не замінить. Усі учні Вільшанської школи пишаються, що в нас такий Учитель! Чекаємо вашого повернення!». Надсилають листи і вірші. Мої учні – молодці. Недарма ми їздили в експедиції місцями бойової слави, вивчали географію й історію краю. Власне, вся історія нашого краю і держави – це історія боротьби за волю і гідність. Я бачу: добровольцями йдуть кращі люди, сміливі, освічені. Вони не чекають, що хтось інший вирішить за них усі проблеми. Українці стають не просто народом, – нацією.

– Ви – офіцер запасу. Яку військову кваліфікацію маєте?

– Після першого курсу у 1988 році мене призвали на строкову службу. Пройшов курс молодого бійця в селі Чабанка Одеської області, а через три місяці міністр оборони СРСР Дмитро Язов видав наказ про припинення призову серед студентів вишів і я повернувся на навчання. На військовій кафедрі Одеського національного університету імені Мечникова отримав спеціальність «Командир взводу БТР». Військовим куратором моєї групи був герой Афганської війни Багаутдин Аушев.

– Із військкомату Вас направили на військові збори. Наскільки легко було змінити костюм вчителя на камуфляж? Що давалось найскладніше фізично й психологічно?

– Я був найстаршим, але, як мені здається, ні в чому не відставав. Виконував усі поставленні завдання. Схуд на сім кілограмів, тепер у формі, нині з легкістю пробігаю шість кілометрів. Психологічно було дещо важче, адже адаптуватися до військового розпорядку в 45 років непросто.

– Які Ваші військові обов’язки нині?

– Спочатку мені доручили роботу з добровольцями й мобілізованими, потім – призов на службу юнаків 18-25 років, створення і формування роти самооборони Вільшанського району. Нині займаюся обліком військовозобов’язаних до 60 років. Серед моїх обов’язків і робота з родинами добровольців і мобілізованих, допомога, опіка. А ще – облік техніки господарств, яка може знадобитися під час мобілізації. Здійснюю також набір на контрактну службу, коригую роботу волонтерів, які збирають допомогу для військовослужбовців. Організовую добові чергування, супровід і відправку до обласного пункту збору.

– Хто служить разом із Вами? Які у них професії? Який настрій?

– Є різні хлопці: підприємці, зв’язківці, залізничники, фермери, держслужбовці, робітники гранітного кар’єру, охоронці. Зазвичай це молоді люди, середній вік – 30 років. За час служби здружилися, молодші називають мене просто Володимировичем. Частину моїх товаришів відправили до Кіровоградського батальйону територіальної оборони.

Настрій буває різний, коли багато роботи, то не до смішків. Найгірші дні – коли приходять повідомлення про загибель солдата, якого направив до зони бойових дій наш комісаріат. Насправді, робота в ОРВК – це рутинна, паперова, копітка праця із відновлення того, що нищилося роками. Всі чекаємо перемоги і демобілізації, дуже хочеться повернутися до звичного життя, до дітей, школи..

– У вашому районі створюється рота самозахисту й батальйон самооборони. Чи багато охочих записатися?

– Рота самооборони створюється з резервістів, які мають військові спеціальності. Буває так, що людина прагне захищати Вітчизну, але не підходить за фахом. Дуже багато людей записалися і ще записуються в батальйон територіальної оборони. У перший же день до військкомату прийшло майже 40 осіб. До речі, добровольці, які приходять, відмовляються їхати до навчального центру й просять направити їх одразу в зону АТО.

– Чи забезпечений Ваш підрозділ усім необхідним? Чи допомагають жителі краю та волонтери з інших міст?

– Харчуємося за власні кошти, оскільки отримуємо заробітну плату. Дуже допомагають жителі наших районів, волонтери, які організували пункти збору допомоги армії. Господарства закуповують каски, бронежилети та інше спорядження для земляків, які нині на передовій. Серед волонтерів багато воїнів-афганців. Особливо тісно співпрацюємо з «Братством афганців» із міста Первомайськ Миколаївської області.

До речі, днями у відпустку на п’ять днів прибули місцеві хлопці Андрій Драганов і Ігор Задонний. Андрій – контрактник, його оснащення сучасне, а в Ігоря – зовсім старе. Каска – 1964 року випуску, бронежилет із пластинами найнижчого ступеня захисту. Волонтери в соцмережах закликали організувати пункт збору коштів на ринковій площі для придбання бронежилета. Розповідають: люди постійно підходять і дають, хто скільки може. Одна немолода жінка раз-по-раз з’являлася біля волонтерів і приносила то дві гривні, то три. Потім пояснила: продала пучечок кропу, принесла виторг, продала ще – знову принесла.

– Чого найбільше бракує з мирного життя?

– Спокою! І вільного часу, адже на дорогу до домівки доводиться долати 80 кілометрів.

– Які випадки з військових буднів запам’яталися найбільше?

– Завжди пам’ятатиму обличчя добровольців, які просять відправити їх у зону АТО. Пригадується такий випадок: прийшов ветеран Вітчизняної, всі груди в орденах. Каже: запишіть мене в загін, хочу виконати свій військовий обов’язок. Подякували і, звісно, відмовили. Дідусь мало не плакав. Переконував, що знає тактику ведення бою і міг би багато чого навчити молодих хлопців. Він ці «університети» ще в окопах Другої світової пройшов. Розказав, як зі своїми побратимами-росіянами багато років тому пліч-о-пліч боронив Україну від загарбників…

– Ви вчитель географії, а не історії. Але чи розповідатимете про військові дії на уроках?

– Розповідатиму! Для того, щоб школярі знали наших героїв, цінували незалежність держави, любили Україну і берегли мир. Щоб ніколи не допустили повторення війни.

Слава Україні!

Розмову вела Світлана Галата, «Освіта України»

 

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *