У ці важкі часи освітянам зі Сходу особливо непросто. Окрім звичних педагогічних задач, вони навчилися вирішувати й інші. Наприклад, вести вступну кампанію під час бойових дій, відбудовувати школи, заново збирати обладнання та навчальну літературу. Звичні слова з лекцій та уроків про єдину Україну нині заново осмислюються і випробовуються на міцність, часто –  під прицілами автоматів. Саме так довелося відстоювати свої переконання вчительці Наталії Зайцевій з селища Новоселівка Краснолиманського району на Донеччині. Наталія Павлівна 14 років працює вчителем української мови й літератури. Її уроки – справжній форпост української культури і патріотизму. Вихованці  Зайцевої перемагають в олімпіадах з української мови і літератури, і навесні показали чудові знання у Всеукраїнському шкільному конкурсі «Олімпус». У квітні й травні в Новоселівці впевнено «хазяйнували» озброєні люди з так званої Донецької народної республіки. Біля селища з’явилися блок-пости, прикрашені георгіївськими стрічками, які навіть багато місцевих жителів називають «колорадськими». Над школою й селищною радою підняли російський прапор. У навколишніх селах почали зникати українські активісти. Зник і товариш сім’ї Зайцевих – підприємець Валерій Сало. Наталія Павлівна передала інформацію волонтерам з Донецька, які займалися визволенням людей, але врятувати чоловіка не вдалося – він загинув… На уроках діти запитували: мовляв,  правда, що бандерівці  прийдуть і повідрізають усім голови? Вчителька пояснювала, що бандерівці – люди з великою совістю й гідністю, розповідала про героїв УПА, наводила приклади із книжки «Тигролови» Івана Багряного. Просила учнів бути обережнішими, оскільки на блок-постах навколо селища чергували, зокрема, й колишні ув’язнені-кримінальники. І найважливіше – розповідала про Майдан у Києві, про Революцію гідності. Там узимку були її чоловік і син. Директорку школи українська позиція вчительки аж ніяк не влаштовувала. Вона збирала педагогічні ради, щоб «рєшить вопрос» щодо неугодного педагога. Вчительці часто говорили: незабаром тут буде Росія і українська література буде «до лампочки». Із цим Наталія Павлівна не могла погодитися. Приїжджали й із районного відділу освіти – реагували на анонімну скаргу щодо «українізації дітей». Зрештою про позицію вчительки дізналися місцеві активісти самопроголошеної Донецької народної республіки. 7 травня до школи прийшли озброєні люди, витягли вчительку із класу і побили прямо під час уроку. – Ще й погрожували: чекай, увечері тебе «крізь стрій пропустимо, а хату спалимо», – розповідає Наталія Павлівна. – Я поїхала до Красного Лиману, засвідчила факт побиття, зайшла до слідчого із відділу міліції. Він тільки скривився: мовляв, дивіться, щоб гірше не було. І розповів, що його друзі теж були на Майдані. З іншого боку барикад, звісно. Наступного дня, в четвер, Наталія Павлівна прийшла до школи, а там – жодної душі. Виявляється, надійшла вказівка з районного відділу освіти зробити вихідний у зв’язку з підготовкою до проведення референдуму. На її запитання «А як же кінець чверті й заплановані контрольні?» відповіли: «Так надо!». У той самий день до подвір’я Зайцевих під’їхали автівки з озброєними людьми. – До нас якраз син з Донецька приїхав, – згадує вчителька. – Раптом – шум, грюкіт, собаки надриваються. Чоловік визирнув у вікно – а там люди з автоматами ламають паркан. Зайшли у двір, почали стріляти по собаках. Кричать: «Виходьте!». Стріляли у стіну будинку, кулі наскрізь пройшли. Автоматна черга «прошила» піаніно, за яким стояв мій чоловік. Усі кулі у музичному інструменті застрягли. Ми вибігли на балкон, кричимо: «Люди, допоможіть!». Одна сусідка з городу прибігла, їй почали стріляти під ноги. Рикошетом у неї влучили три кулі. Дякувати Богу, залишилася живою. Сепаратисти вибили вікно, підійшли до Зайцевих. Запитали: «Ти вчителька української?» і потягли за волосся в кімнату. Спочатку «жартували»: стріляли з автомата поруч із головою. Син почав кричати, щоб не били маму. Тому побили і його, і чоловіка, який теж кинувся на підмогу. – Били дуже сильно, – розповідає Наталія Павлівна. – Вони все про нас знали. Чоловіку казали: це тобі за те, що на українські мітинги ходив! Дісталося й мені. Кричали: «Це тобі за Україну! І слово таке забудь!». А потім, насамкінець, сказали, що ми маємо їм дякувати, що не забрали у підвал до Cлов’янська… Сусіди викликали міліцію, через півгодини після погрому і побиття приїхала молоденька дівчинка з райвідділку Красного Лиману. Порадила родині тікати в район, який контролюють українські військові. Зайцеви зателефонували Марії Олійник з донецької «Просвіти», яка співпрацювала з волонтерами, що рятували українських активістів з території ДНР, попросили вивезти сина. Домовилися, що вранці їх зустрінуть у Красному Лимані. Але плани змінились: машину, котра вивозила активістів з Донецька, перехопили сепаратисти. Довелося виїжджати через Харків. Там сім’я була два дні, залишили сина, а самі вирішили повернутися. – Нас дуже відмовляли, – згадує вчителька. – На останньому українському блок-пості військові казали: не їдьте, загинете. Але ми все-таки повернулися. Сиділи тихенько до самого визволення селища. А коли наші прийшли – стільки радості було… Зайцеви почали возити українським військовим їжу: борщ, вареники, пиріжки. Готували, як для найрідніших. Військова частина стояла біля селища кілька тижнів, потім пішли далі – визволяти Артемівськ і Слов’янськ. – Коли вони поїхали, плакала, – зізнається Наталія Павлівна. – А чоловік (він родом з Воронежа, але щирий український патріот), заспокоює: не плач, тепер уже нічого не страшно. Україна – відбулася. Записала Світлана ГАЛАТА, «Освіта України»  

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу