Вони як два полюси – Північний та Південний. Вони існують паралельно, ніколи не перетинаються, однак означають рівновагу нашої земної кулі. Бідний та багатий, але все-таки – студенти! Хоч голий, аби весело! «Мені тринадцятий минало, я пас ягнята за селом…» Ну, майже ягнята, і майже за селом… А так Кобзар ніби точно про мене написав. Сон під зорями на полі зриває ранковий клич сусіда. Сільська романтика закінчилася холодним привітом бетонного київського жовтня… Хороший, та без грошей Де мої капці?! Знову котресь злізло з ліжка раніше за мене… І так завжди. Джинси, сорочка – усе при мені. Усе, бо більше немає – який вибір! Зате ніяких сумнівів. Як там казала моя дорогезна бабуся Люся, не всім дано однаково: одному ситце, іншому решітце. Хвала її мудрості народній – такий скарб завжди виручає. Особливо, коли тебе обляпає якийсь юнак твого віку на «Мазератті». Спочатку злишся, навіть починаєш нарікати на долю, мовляв, чому життя таке несправедливе, і такі всякі трюїзми виганяються міцним словом народним. Перепрошую, не сороміцьким, а власне українським, народним. Із кухні лине аромат Індії: знову хтось курку гриль розігріває… Так, у мене ще має бути позавчорашня гречка. Хоч би не зацвіла, бо вже пусто… То нічого – із пініциліном ангіну вилікую. Проста їжа – найкраща, як не кажіть. Без «гемео»! Що? Курка? Мені? От що значить написати Олені гарну курсову. А раптом ще й захиститься на «четвірку», то сніданок вам гарантовано комплексний. Ось із чого розпочалася кар’єра, точніше, суспільне визнання, майбутнього президента. Ну добре, прем’єра, гаразд – просто депутата ВР. А поки там багатий дивується, як убогий годується, відбуваються глобальні цивілізаційні зміни, рушаться біржі, потопають танкери, викидаються на берег кити. А я просто йду на пару. Іду, бо проїзний на вересень закінчився, а на жовтень ще не дали. Одним словом – спортсмен! Ефект метелика Прийшов. Відчув на спині погляд Тараса з парку – йому автостоянка перед нашим червоним теж не до вподоби. І як попав у цей кодекс ходячих банківських рахунків – одному Богові відомо. Така от іронія долі. Ох, не любю я цих вранішніх туалетів: армані, діори, сен лорани і габани… Строкатість, як у джунглях. Ні, це не заздрість, що ви! Просто погляд людини середнього класу. Саме такий вигляд має в нашій країні «середній» клас. Швед би плакав. А ми сміємося: «Хоч голий, аби весело». Принаймні дякую за здоровий глузд і добрий гумор – позлитися завжди встигну. Отже, джинси, сорочка – усе при мені. Конспекти, підручники, ручки… Голова. Здається, нічого не забув. Бали зароблю – я ж бо цілу ніч не даремно в комп’ютерному клубі провів, штурмуючи китайську військову базу. Люблю воєнні стратегії – буду начальником. Поки мої любі одногрупники кляцають свої «айфони», я заробляю стипендію, а далі… хто його знає… Ефект метелика – штука непередбачувана. Як там казав Маркс бородатий, «буття визначає свідомість»? Протестую, пане прокуроре капіталізму, мою сьогоднішню свідомість уже визначив маленький помах крила метелика в Аризоні, далі було тайське цунамі, ще далі – падіння фондового ринку в Нью-Йорку, викопана картопля та буряки. Після цього мене зарахували на юрфак. Нісенітниця? Е, ні. Як бідному женитися, то й ніч мала, а тут виявилася велика! Довжиною в п’ять років на вулиці Володимирській і з квітами в гречці. Злиднями очі не колють! Ще б пак, злидні – навіть дуже приємна штука, – сказав мудрець. Цікаво, і як він дійшов такого умовиводу. Доведеться сьогодні ввечері перевірити його логіку. П’ятниця надворі – розпрягайте, хлопці, коні, заправляйте «мерседеси»! А я піду в сад зелений до своєї «общаги», не криниченьку копать, а мізкувати… Спочатку – чим це його повечеряти, а потім – за що погуляти. Кажуть, дурень думкою багатіє. Ні! Це бідний мобілізує всю свою сіру речовину та неабиякий життєвий досвід, аби хоч крихту ввірвати від цього життя. Заходжу на кухню. Крихт там багато, але я не Лазар, збирати не буду. Жаль, що гречка вже відцвіла… О! Піца. Сира. Із грибами. Ця людина ніколи не дізнається, хто їй так вдячний. Вона буде прагнути помсти, але це вже інша притча. Жовтий ліхтар, три градуси тепла (теплом його вже не назвеш) збуджують нервову систему. Спати буду, коли зістарюсь, а зараз на мене чекають важливі справи. Як казав Наполеон, «головне встрянути в серйозний бій, а далі видно буде!» Один день із життя заможного студента Мій Янгол… Найгірше, що чекає мене кожного робочого дня, – це ранок. Процес прокидання в мене затягується як мінімум на півгодини. Ну не можу я інакше! Рятує одне: Ангеліна Вікторівна, ця чудова жінка, яка готує найсмачнішу у світі каву! Для мене вона – справжній Янгол вранішнього милосердя. Спересердя батьки «приставили» її до моєї юної особи, боячись того, що в моєму ліжку прокидатимуться якісь, як каже моя мама, «лєвиє падругі»? Отож мій Янгол щоранку о 7.00 «рятує мене» від чудових снів чашкою запашної високогірної кави «Blue mountain» та моїми улюбленими тостами з вишневим джемом. На жаль, мама не розділяє моєї «тяги» до вранішніх тостів, і коли я буваю в них із татом, то завжди змушує їсти якусь гидоту на кшталт сирих морепродуктів. Але для мене головне, що Ангеліна Вікторівна ігнорує її вказівки і час від часу йде на «невеличкі поступки» (то млинці з рибкою, то бургери, а іноді навіть вдається «підбити» її на якісь солодощі). Воооля-а-а-а-а!!!! Як тільки я переїхав від батьків (а це щастя випало мені після першого курсу), то відразу ж отримав у подарунок за гарно складену сесію (плюс моє повноліття) власне авто. Тепер мені не доводиться слухати вказівки водія «Ваша мама сказала…», «нада прямо домой єхать», «ніззя в піцерію» та інші завжди дратівливі фрази. І от (а на годиннику вже 7.40) я «злітаю» на своїй кралечці по заміському шосе… Цю насолоду «вільним польотом» словами передати важко: ти не тиснеш на педаль, але на спідометрі мелькає 100 км/год, далі 120, 150 і так до 180, якщо, звичайно, не потрапиш «під гарячу руку» славних українських стражів доріг. Звичайнісінький Не скажу, що університет я ненавиджу, але особливої симпатії до нього не маю… Хіба в п’ятницю, коли попереду вихідні! Це означає, що сьогодні я його люблю!!! Студент, відверто кажучи, із мене звичайнісінький. Правда, за останні два роки мене вже тричі хотіли «виганяти» геть, але завжди поруч опинявся… тато. Якимось чином йому вдавалося все виправити (хіба потім мені на перескладання ходити). «Спроби» декана позначилися на мені не найкращим чином: мама ледь не позбавила мене власного житла, а тато пригрозив, що забере машину! Унаслідок я все склав і далі слухав про свої міжнародні відносини, але розмір мого тижневого рахунку на кишенькові витрати (бензин, квіти Маші, кіно, дискотеки, ресторан / кафе, одяг) зменшився з чотирьох нуликів до трьох ((( Від п’ятниці до п’ятниці Ті, хто складав наш розклад на цей семестр, хотіли, мабуть, зіпсувати «ефект п’ятниці», поставивши нам у цей день чотири пари, але вони не врахували одного: ми завжди можемо прогуляти! Так і не досидівши до останньої пари, я разом зі своєю чарівною Машенькою (до речі, найрозкішнішою дівчиною третього курсу) понеслися вулицями обіднього Києва в пошуках нової сорочки для мене, адже сьогодні велика подія: мій найкращий друг Гліб влаштовує мегавечірку з приводу від’їзду батьків на відпочинок! Після тригодинного походу магазинами ми, щасливі (Машка з трьома пакуночками, а я зі своєю новою сорочкою), «зарулюємо» до «Фондю» відновити сили. І тут, смачно обідаючи, обіймаючи своє гламурне мале «котеня», я відчуваю, що життя вдалося! Мій психолог каже, що щастя не може бути перманентним станом. Що рідше ми його відчуваємо, то сильнішим воно нам здається. Що ж, правда, мабуть… «Паті в нігліже» У Гліба роботи виявилося – не початий край! То суші замовити потрібно, то в маркет з’їздити по «підняття настрою», то гостей зустрічати, то фільм якийсь купити, щоб усі ще його не бачили (а це, повірте, складно, адже наша компашка любить відвідувати всі кінопрем’єри). Гліб вирішив розігнатися «на повну»: через годину після початку паті в гості завітали… стриптизери! Публіка (а нас там була дюжина) розігрілася, і місця у двоповерховому будинку стало мало! Отже, одностайним «за» вирішили продовжити в нічному клубі! У моєї одногрупниці Кеті (так вона просить себе називати, але я підозрюю, що насправді вона «вітчизняна» Катя) батьки є співвласниками одного з нічних клубів столиці. Ми без жодних проблем отримуємо столик та вільний вхід (щоразу співчуваю тим бідолахам, які вистоюють довжелезні черги, щоб тільки сюди потрапити). Коли я відчуваю, що сьогоднішній мій транспорт – таксі, а в голову дурманом ударив кальян та сигари, свідомість набирається сміливості та хоче видати заповітне… «поїхали до мене, Мала». На фоні лунає гучними басами «The world is mine»… Макс Бі  

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу