Розпорядженням від 6 березня 2014 року в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка було введено бакалаврський мінімум. Указ затверджений директором навчального закладу Володимиром Різуном.

 Щоб у майбутньому збирати солодкі плоди своєї відповідальної праці, освіта потребує реформ і кардинальних змін. Однак не тільки бажання щось змінювати приведе до покращення: конкретні рішення та дії вже сьогодні повинні і можуть дати свої результати. Однак  про якість і доречність експериментів та нововведень говорити вже нам.

Про введення для студентів-жуналістів такої форми контролю, як бакалаврський мінімум, активно говорять останні три роки. І ось рішення прийнято, завдання чітко окреслені. На сайті Інституту журналістики текст указу оприлюднений і розміщений у вільному доступі. Із загальної концепції: “Бакалаврський мінімум – це елемент фахової підготовки, що містить три етапи презентації фахової кваліфікації студента в галузі підготовки 0303 “Журналістика та інформація”.

1. Етап: презентація фахових умінь та навичок з вивчених видів і форм медіадіяльності на 2 курсі.

2. Етап: презентація фахових умінь та навичок з вивчених видів і форм медіадіяльності на 3 курсі.

3. Етап: презентація фахових умінь та навичок, системного бачення тенденцій і напрямків розвитку медіагалузі, рівня знань з дисциплін гуманітарного циклу на 4 курсі.

Форми звітності на 1 та 2 етапі зараховуються як курсова робота (з відповідними позначками  в заліковій книжці), третій етап є допусковим для складання державної атестації на 4 курсі (відповідно до рішення ВР Інституту журналістики та розпорядження директора (складається з презентації портфоліо, написання пробемної статті на етично-правову тему (вирішення етичної задачі, перелік яких готує Комісія з журналістської етики спільно з Інститутом журналістики), складання тесту на знання предметів соціально-гуманітарного циклу (філософія, історія, етика та інших – тест створюється відповідно до розпорядження Інституту журналістики за завданнями та матеріалами, що надаються викладачам дисциплін соціально-гуманітарного циклу).

Отже, головними об’єктами розгляду є курсові роботи та портфоліо. Чи корисними є такі разючі зміни в підсумковій роботі за курс – питання дискусійне.  Теоретична та практична частини, зміст проведеної роботи, список використаних джерел інформації. Такий вид робіт завжди мав наукове обґрунтування із належним  академізмом. Ситуацію прокоментувала професор, завідувач кафедри журналістики ХНУ імені В. Н. Каразіна Любов Хавкіна: “Я не була б настільки категоричною в цьому нововведенні. У Харківському університеті, звісно, курсові пишуться у тому вигляді, до якого ми всі звикли, тобто в науковому дослідженні академічного характеру. Студенти повинні знати хоч би основи проведення наукових дослідження, щоб потім не було складно в магістратурі, де вже, хочеш ти цього, чи не хочеш, але доведеться стикатися із науковою діяльністю. Був і в нашому виші такий експеримент, однак я сама бачила, як потім нелегко адаптуватися магістрам до нового виду роботи. Також виш не повинен втрачати академізму, що закладений вже в самій суті університетського навчання. Поки що про введення бакалаврського мінімуму не йшлося, офіційних наказів не було, і, власне, я не бачу необхідності для такого розмежування матеріалів. Є окремі методичні рекомендації, де чітко розписано скільки робіт і в яких жанрах студент має виконати. Якщо цього дотримуються по совісті, то й набирається той необхідний перелік матеріалів, що формують так званий бакалаврський мінімум. Крім того, в нас є такий предмет, як творча майстерня. Тобто із другого по четвертий курс один раз на тиждень студенти збираються разом невеликими групками, пишуть матеріали, які потім перевіряють викладачі, і у майбутньому друкують їх у пресі чи випускають на телебаченні. Потім кожен формує своє портфоліо. Воно готується не за один рік, а за всі чотири, і саме в ньому студенти презентують свої найкращі роботи. Це складає третину оцінки за державний іспит. Це та папка матеріалів, із якою бакалаври ідуть до майбутніх роботодавців. У моїй практиці було дуже багато випадків, коли портфоліо “витягувало” студента на іспиті. Тобто в теорії він може чогось не знати чи забути, але переглядаючи його практичні роботи, можна зробити висновок, що ті чи інші знання студент все ж засвоїв на практиці. А це, погодьтеся, важливіше, ніж просто знати суху теорію.

Як на мене, бакалаврський мінімум – це одна з форм оцінювання. Головне, щоб студенти могли засвідчити в тому вигляді, який обрав університет, що вони справді є професіоналами. А чи буде це в нашій формі чи у вашій, не так важливо”.

Професор, завідувач кафедри реклами та зв’язків із громадськістю ДНУ імені Олеся Гончара Марія Бутиріна має стосовно цього іншу думку: “Я звернула увагу, що в багатьох присутнє стереотипне бачення того, а що ж таке курсова робота. Тому проблема навіть не в тому, в якому вигляді вона буде виконуватися. Наприклад, на факультетах технічних наук роботу за рік називають курсовим дослідженням. Тобто це те, над чим студенти працюють у лабораторіях, що вони вивчають чи розробляють. Я особисто дотримуюся думки, що  курсова, – це будь-яка підсумкова робота за рік. Вона може бути як теоретичною, так і практичною, у вигляді ґрунтовного дослідження чи просто матеріалів. Це підсумок ваших знань, і головне тут – показати свої вміння”.

В указі президента України Леоніда Кучми від 25 листопада 1999 року про Київський національний університет імені Тараса Шевченка йдеться про те, що університет має статус самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу, який у межах компетенції, наданої законами та іншими нормативно-правовими актами України, самостійно вирішує питання підготовки та перепідготовки висококваліфікованих фахівців, виховання національно свідомої інтелігенції. Тобто Київський університет має повне право самостійно ухвалювати рішення щодо питань, пов’язаних із внутрішньою роботою вишу. Наказу Міністерства освіти і науки України про введення бакалаврського мінімуму немає й апріорі бути не може. Фактично бакмінімум прописаний у стандартах підготовки студентів журналістської спеціальності. Є регламентація вищого навчального закладу, рішення вченої ради й на підставі цих показників – розпорядження директора Інституту журналістики.

Про системність і виваженість цього рішення говорить заступник із наукової роботи Інституту журналістики Віталій Корнєєв: “По- перше, ми боремося з плагіатом. Оскільки списати чужий твір неможливо, треба написати свій. По-друге, довели, що  готуємо саме фахівців-практиків,  вчимо тримати мікрофон, писати, знімати на камеру тощо. По-третє, кожна кафедра подає і затверджує свої вимоги до переліку робіт, а це у свою чергу мотивує та формалізує роботу викладачів. Наприклад, у студентів були заняття з фаху. Я як викладач повинен дати їм мінімум тих вмінь, що обов’язково знадобляться в майбутньому. Але це тільки мінімум, тому він так і називається.  Однак якщо я не навчу, то гріш мені ціна як педагогу. Тобто третій момент полягає в тому, що ми спрямовуємо викладачів працювати на чіткий результат. По-четверте, студент може контролювати викладача. Тобто якщо вам  читають лекцію про 15 видів заміток, але при цьому на другому курсі так і не навчили писати звичайну інформаційну, то це вже привід задуматися про кваліфікацію викладача. Мотивація для педагога теж присутня. По-п’яте, від студентів можна почути, що в нас є і такі, які отримують гарні оцінки, але на пари не ходять.  Якщо комусь за іспит поставили шістдесят балів, а за портфоліо – сто, то кожен може переглянути ці роботи на сайті інституту й переконатися в можливостях цієї людини. Щоб не виникало запитань про неправильне оцінювання. По-шосте, у сфері гуманітарних дисциплін поки що не дійшли до того, що за студента борються. Можна говорити, що серед математиків, фізиків, хіміків таке є. Тобто коли певні організації та компанії стежать за випускниками, бо цікавляться ними. Однак на презентації бакалаврського мінімуму, на яку були запрошені й роботодавці із рекламної, видавничої та журналістської сфери, ми побачили, що вони зацікавлені в нових підготовлених кадрах. Бакмінімум є однією з підстав показати, що конкретні студенти справді вміють писати у певному жанрі чи мають окрему спеціалізацію. Сьоме, найскладніше. Це дисциплінує і мотивує викладачів. Фактично той, кому потрібно, може прийти на кафедру і вимагати, наприклад, ідеальний зразок замітки, його повинні показати. Інститут працює над цим зараз. Бо коли студент приходить на роботу, то йому не скажуть написати класифікацію заміток, а попросять узяти й написати конкретний матеріал. І останнє, вже без пункту. Мені найбільше сподобалося, що вже минулого року, коли можна було здати курсову як у класичному, так і в практичному виглядах, студенти обирали друге. Ті, хто виконував бакалаврський мінімум, наголошували, що це значно цікавіше й корисніше для їхнього фахового зростання. А все через те, що вони готували конкретний продукт і, як правило, він потім знаходив своє втілення. Я думаю, що показовим буде кінець цього року, коли ми дійдемо до підсумків бакалаврського мінімуму і зможемо подивитися,  наскільки продуктивнішими стали умови випуску наших бакалаврів. Побачимо, що вони змогли й чого ми їх не навчили. Оце, мабуть, і є восьме, яке я одразу не назвав. Бакалаврський мінімум – річ, інтегрована системою”.

Нововведення Київського університету підтримує ЛНУ імені Івана Франка, а саме заступник декана факультету журналістики Богдан Тихолоз: “Я особисто вважаю таку ідею здоровою.

Оскільки журналістська освіта на рівні бакалаврату через необхідність мусить мати практичну спрямованість, цілком логічно вимагати від студентів, які здобувають цей фах, певної кількості власних матеріалів, напрацьованих у визначені терміни. У Львівському університеті такі вимоги встановлено щодо окремих навчальних дисциплін (наприклад, у рамках курсу “Теорія і методика журналістської творчості” слід підготувати й, бажано, опублікувати впродовж конкретних семестрів авторські матеріали в певних інформаційних, аналітичних і публіцистичних жанрах). Щодо курсових й, зокрема, бакалаврських робіт, то на нашому факультеті широко практикується так званий творчий захист: в основу такої праці студент кладе власні виступи в ЗМІ та на їх прикладі вирішує певну науково-практичну проблему (скажімо, з’ясовує особливості телевізійного репортажу чи секрети майстерності інтерв’юера). При цьому обов’язковими елементами такого типу робіт є не лише сама добірка студентських публікацій, а й критичний самоаналіз та практичні рекомендації, напрацьовані спільно з науковим керівником. В окремих наших колег були пропозиції зробити таку практику загальнообов’язковою, але частина кафедр усе ж таки наполягала на необхідності виконання робіт дослідницького характеру. Тому наразі обидві форми співіснують.

Наші колеги-кияни, запровадивши обов’язкове портфоліо як “перепустку” до підсумкової атестації, перенесли акцент з теорії на практику і, вочевидь, мали для цього вагомі підстави. Їхній досвід може бути корисним і для Львівської школи журналістики. В нашому фаховому середовищі, крім того, обговорювалася ідея врахування творчого доробку студентів при вступі до магістратури. Водночас на цьому освітньо-кваліфікаційному рівні, порівняно з бакалавратом, істотно зростає вага теоретико-методологічної проблематики. Тому щодо магістрів такий підхід навряд чи застосовний.

Проблема ж плагіату та пошук ефективних форм боротьби з ним – визначальні для реформування української системи освіти загалом і журналістської зокрема. Проте усвідомлення цінності продуктів чужої інтелектуальної праці та неприпустимості їх “привласнення”, на мій погляд, треба формувати ще у загальноосвітній школі. Часом наші першокурсники вельми дивуються, коли ми категорично забороняємо їм видавати “рибку”, виловлену в океанічних просторах інтернету, за власну “здобич” – адже у школі таке “сходило з рук”. Для майбутніх журналістів спокуса плагіату особливо небезпечна, інакше вони ризикують перетворитися з мислячих “секретарів” суспільства на бездумних “копіпастерів”. Чи уникнуть вони цієї спокуси, формуючи власне портфоліо на бакалаврський мінімум? Хочеться сподіватись. Проте, на моє переконання, справа не лише у формах студентської роботи, а насамперед у їх якості, можливій лише за умови відповідального контролю за їх виконанням. Іншими словами, бажання списувати у студентів можна “відбити” тільки тоді, коли за факти таких “крадіжок” їх чекатиме жорстке покарання, аж до відрахування. Якщо ж на загальнодержавному та локальному рівнях і далі заплющувати очі на те, що серед кваліфікаційних робіт часто-густо трапляються бездарні компіляції, нас невдовзі поглине безодня войовничого обскурантизму. Думаю, зараз ще не пізно це змінити, і пошук виходів із цієї загрозливої ситуації  (зокрема й таких, які пропонують колеги з КНУ ім. Т. Шевченка) – саме на часі”.

Проаналізувавши всі позитивні аспекти, можна виділити і негативні позиції. Перша позиція стосуватиметься того, що студент втратить можливість науково працювати та здійснювати наукові дослідження. Про це вже згадувала Любов Хавкіна. Інший момент, що  студенти можуть використовувати одні й ті ж самі твори, здавши їх, наприклад, під час фаху і додавши у своє портфоліо. Ніби дві заробітні платні за одну роботу. Віталій Корнєєв пояснює, що спочатку була думка так і залишити, але Вчена рада ухвалила, що все-таки роботи повинні бути різними. Наприклад, рекламісти запропонували робити цілий проект. Прес-реліз чи рекламне оголошення без самого продукту нічого не варті. Тому вони виконуватимуть розробку повного проекту. Обов’язкова умова – використати щонайменше 10 із 15 встановлених рекламних продуктів.

Ще однією пересторогою є зниження рівну академізму в процесі навчання. Однак тут є вагоме уточнення: кожна курсова робота повинна пройти апробацію, тобто з нею можна виступити на конференції, зробити наукову статтю тощо. Проте мало робіт є потрібними в цьому сенсі і надалі застосовуються в науковій діяльності студента.

“Була ще позиція, що до бакалаврського мінімуму повинні належати тільки ті твори, що вже опубліковані. Але це швидко спростували. Ті, хто працює, розуміють, що не завжди люди хочуть спілкуватися з тими журналістами, які не мають посвідчення певного медіа. А видання не можуть і не бажають публікувати статті позаштатних журналістів і поготів. Тому, щоб повністю реалізувати цю вимогу, ми мали б надати студентам можливість вільно стажуватися у ЗМІ. А такої можливості, як ви розумієте, у нас немає”, – Віталій Корнєєв.

А у роботодавців на все своя думка. Заступник відділу освіти, науки і медицини газети “Дзеркало тижня” Лідія Сужрик наголошує на тому, що загалом нововведення є позитивним, але з огляду на напрацювання творчого досвіду. “Розумієте, роботодавець навряд чи читатиме ваші матеріали, щонайбільше “пробіжиться по діагоналі”. Але справжньому професіоналові і цього вистачить. Ви на основі цього портфоліо повинні будете показати свої вміння, отже, на вас покладається велика відповідальність. Бо матеріал можна більш-менш нашкрябати, а потім забути про нього і нічого з цього не винести. Головне – це бажання працювати та набувати досвіду, і, звісно, вчитися в метрів наших медіа. Треба шукати тих роботодавців, яким ваші вміння будуть потрібними, тоді і портфоліо може знадобитися”.

З огляду на студентів-журналістів, не можна говорити про однозначність у цьому питанні. Університет – живе, прогресивне тіло, в якому споконвічно зароджуються бунтівні настрої й панує свобода та демократія. Принаймні, в КНУ імені Тараса Шевченка точно. Марія Бутиріна коментує, що студенти взагалі негативно ставляться до будь-яких змін у навчанні. Тому це нововведення має пройти інкубаційний період, щоб прижитися в студентському середовищі. І тоді, коли система налагодиться і чітко працюватиме, ми побачимо всі її недоліки та переваги.

Що ж, наша освіта починає потроху реформуватися й орієнтуватися на інші напрями. А що вже з цього вийде, побачимо трохи пізніше.

Аліна Михайличенко,
 у рамках проекту “Дистанційна журналістська практика”

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу