Тривалий час основним інститутом виховання дітей з особливими потребами були спеціалізовані інтернати. Вважалося, що тільки ці типи навчальних закладів можуть забезпечити таким дітям відповідний догляд і виховання. Проте в процесі демократизації нашого суспільства дедалі більшої популярності набуває ідея гуманізації освіти. Чимраз частіше постає запитання: як після таких шкіл дитина зможе адаптуватися в соціумі здорових людей? Чи відповідає така освітня політика принципам міжнародних стандартів у галузі прав людини? А вона, до речі, стверджує, що кожен має право брати участь у суспільному житті на засадах рівності і без дискримінації. Саме тому останні десятиліття в усіх країнах світу і впроваджують інклюзивну освіту – нову форму навчання дітей з особливими потребами. Освіту, що надає кожній дитині право вибору того загальноосвітнього закладу та навчальної програми, відповідно до якої вона хоче навчатися.

Інклюзивна форма освіти спрямована насамперед на усунення усталених стереотипів та упереджень, пов’язаних із можливостями дітей з особливими потребами. Адже не секрет, що люди, чимось відмінні від більшості, зазвичай сприймаються суспільством з підозрою, а інколи і занадто вороже. Тому інклюзивна освіта також виховує у здорових дітей почуття чуйності, доброти, милосердя та поваги до свого ближнього. І якщо людина з особливостями психофізичного розвитку ще з дитинства не буде ізольована від соціуму, а, навпаки, стане повноцінним учасником навчального процесу, то шанси реалізуватися в житті та знайти свою нішу значно вищі. «Діти з особливими потребами, які використовують індивідуальну форму навчання, звісно, мають більші можливості в засвоєні матеріалу. Але коли вони постають перед потребою стати членом суспільства, то виникають великі труднощі з адаптацією, розумінням правил співіснування з іншими. Інклюзивне навчання дає змогу, якщо й не розв’язати ці проблеми в майбутньому, то принаймні зменшити їх за рахунок поступового пристосування такої дитини до життя в суспільстві, – зазначає вчителька Олександрійської школи № 8 Марія Володимирівна Сидор. – Важливим є факт спілкування. Для дітей з особливими потребами це є навіть важливішим, ніж рівень засвоєння навчального матеріалу. Інклюзивне навчання є потребою сьогодення і майбутнього, але до цього повинні бути готові педагоги, батьки, відповідна матеріальна база і система загалом».

Уперше головна ідея інклюзії була закріплена в Загальній декларації прав людини в 1948 році, в якій зазначається: «Кожен має право на освіту…освіта має бути спрямована на розвиток людської особистості та посилення поваги до прав людини й основних свобод…». Ще низка міжнародних документів у сфері освіти підтверджує, що на законодавчому рівні права дітей з особливими освітніми потребами на здобуття знань у дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах закріплені. Справді, в багатьох країнах світу інклюзія успішно функціонує вже десятки років. Серед них – Іспанія, Швеція, Данія, Бельгія, Канада, Кіпр, Велика Британія, США. В Україні така форма навчання дітей з особливими потребами також гарантується законом. Відповідні положення містяться в законах України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту». Проте реальні спроби залучити дітей з особливостями розвитку до загальноосвітнього процесу поки що мають багато перешкод.

Впровадження програми інклюзивної освіти потребує ретельної підготовки та значних фінансових і психологічних зусиль. А звичайні масові школи наразі абсолютно не готові до таких змін: ані технічно, ані методично, ані психологічно, ані на кадровому рівні. «Безперечно, впроваджувати інклюзивну освіту треба для забезпечення рівного доступу до якісної освіти всіх дітей, які з різних фізичних причин не можуть відвідувати заняття разом з іншими учнями, але ж обов’язково має бути медико-психологічний супровід такої дитини й відповідна матеріальна база, а це в нашій державі поки що неможливо», – вважає заступник директора Бобринецької школи № 5 Кіровоградської області Наталя Леонідівна Рубаненко.

Щоб так звана школа для всіх успішно функціонувала, необхідно створити сприятливі умови. Передусім варто оцінити фізичну доступність навчальних закладів. Бо забезпечити безперешкодний доступ до школи дітей із вадами опорно-рухового апарату та дітей із вадами зору нині є надзвичайно складно. Окрім цього, сучасні школи не мають відповідного програмного та технічного забезпечення, що має полегшувати дітям з особливими потребами процес адаптації до навчального середовища (шрифт Брайля, мова жестів, сенсорні екрани і ноутбуки тощо). Відсутність спеціально облаштованих кабінетів учителя-дефектолога, учителя-логопеда для проведення корекційно-розвиткових занять, спеціалістів із психологічного розвантаження також свідчить про неготовність масового запровадження в Україні шкіл з інклюзивним навчанням. «Звісно, інклюзія в освіті потрібна вже давно. Але не формальна – для того, щоб відзвітуватися, а як можливість для дітей з особливими потребами інтегруватися в освітнє середовище з однолітками. Для цього ще багато чого треба зробити. У нашому районі таких класів немає», – розповідає методист Талалаївського районного відділу освіти Чернігівської області Алла Михайлівна Товкач.

Не підготовлене до таких змін і перетворень в освіті і саме суспільство. Не всі педагоги до кінця розуміють сутність методів інклюзивного навчання. Тому для роботи з дітьми з особливими потребами вчителям необхідно проводити спеціальні курси, забезпечувати їх навчально-методичними посібниками. Впровадженню інклюзивної освіти має передувати також і комплекс тренінгів, спрямованих на підготовку батьків та учнів. «Інклюзивна освіта доволі позитивна річ. Але перш ніж започаткувати це навчання, висококваліфікованому психологу треба працювати з дитячим і педагогічним колективом. Ми поки що не готові налаштувати дітей прийняти до себе не подібних собі, – зауважує вчитель Варвинської гімназії Чернігівської області Валентина Анатоліївна П’ятниця. – У нашій гімназії навчалася дитина з ДЦП. Коли розмовляєш про це окремо з дітьми, розуміють усе, співчувають, а в друзі дитину не беруть».

Станом на квітень 2013-го за підтримки українсько-канадського проекту «Інклюзивна освіта для дітей з особливими освітніми потребами в Україні» 20 закладів освіти погодилось створити 49 експериментальних інклюзивних груп. 178 дітей з особливими потребами навчаються в класах інтегрованого навчання, а 393 педагоги пройшли відповідний курс навчання.

Проте не всі вчителі підтримують інклюзивне навчання як таке. Напевно, вони усвідомлюють усю відповідальність за таких дітей в умовах неналежної державної підтримки. «Це питання доволі складне та суперечливе. Дуже важко проводити урок, коли необхідно розповідати двом групам учнів різний матеріал. Хоча і буде на уроці певний асистент, та все одно це буде безлад. А коли дитина розумово відстала, то вчитель взагалі не буде приділяти їй достатньої уваги, а працюватиме з розумними дітьми. До нас в інтернат із масових шкіл привозили таких дітей, які там навіть читати не могли, а в нас навчилися. Тому в таких випадках потрібна класифікація психофізичних порушень, із якими діти можуть приходити до звичайної школи», – розповідає вчитель Удайцівської спеціальної школи-інтернату І-ІІ ступенів Чернігівської області Лариса Леонідівна Крило.

Справді, термін «діти з особливими потребами» на сьогодні в Україні немає офіційного тлумачення. Зазначається лише, що це діти до 18 років, які потребують додаткової навчальної, медичної та соціальної підтримки з метою покращання здоров’я, розвитку, навчання, якості життя, участі в громадському житті. На перших етапах впровадження інклюзивного навчання без належної підготовки надзвичайно складно забезпечити високоякісною освітою класи, в яких є діти з важкими психічними порушеннями та розумовою відсталістю.

За кордоном розроблена ефективна модель інтегрованого навчання, що може стати успішним підґрунтям для впровадження інклюзивної освіти в загальноосвітні навчальні заклади України. Вона передбачає, що учні зі спеціальної школи та їхні однолітки з масової школи навчаються окремо, проте разом організовують спільні заходи, спілкуються під час позакласної роботи. Масовим школам важко одразу запровадити інклюзію в загальноосвітній навчальний процес, але поступовий перехід до цієї форми навчання може забезпечити в майбутньому її високий розвиток в українському суспільстві.

Люди, незалежно від психофізичних можливостей, істоти соціальні. Інклюзія – це перший крок до того, щоб дитина з особливими потребами могла стати частиною соціуму. Інклюзія – це не науковий термін, яким послуговуються для вирішення абстрактних проблем. Це узагальнення долі тисяч дітей з особливими можливостями, які хочуть жити простим звичайним життя, хочуть бути сприйнятими такими, якими вони є. На жаль, для усунення перешкод на шляху до успішного розвитку інклюзивного навчання в Україні необхідно докласти ще багато зусиль. Зокрема, і державним органам, які не поспішають створювати необхідні умови для якісного навчання для дітей з особливими потребами. Брак фінансування, неналежна обізнаність суспільства про важливість інклюзії унеможливлюють її повноцінне впровадження, яке може покращити не одне життя. Натомість маємо лише спроби залучити дітей з особливими потребами до загальноосвітнього процесу, які й надалі продовжують залишатися головною проблемою для забезпечення високоякісної освіти загалом.

Анастасія Козельська,
спеціально для Освітнього порталу “Педагогічна преса”

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу