У  сучасному суспільстві громадську думку формують мас-медіа, нав’язуючи ті чи інші стереотипи, часто абсолютно хибні. Прикладом такої міфотворчості ЗМІ є висвітлення діяльності вчителів. Новини на провідних телевізійних каналах рясніють повідомленнями про некомпетентність, зловживання, жорстокість педагогів. Така ж тенденція характерна і для електронних та друкованих видань. Складається враження, що шановні громадяни журналісти навмисно вишукують окремі неприємні випадки у сфері середньої освіти, щоб розтиражувати їх й обов’язково звинуватити вчителів в усіх смертних гріхах.

Дуже прикро, що українські медійники  вперто мовчать (можливо, навмисне не звертають уваги), про самовідданість вчителів, їхні численні професійні досягнення, високу педагогічну майстерність. Хіба не варті уваги вчителі, чиї вихованці є переможцями всеукраїнських і міжнародних конкурсів, олімпіад?! Хіба не заслуговують на всеукраїнське визнання ті вчителі, які генерують і впроваджують  нові методи навчання, намагаючись зробити навчальний процес цікавим і захоплюючим?! Хіба не важливо говорити про вчителів, яких безмежно люблять діти, до яких, як до рідних людей, приходять у гості учні через 10 і 20 років після закінчення школи?! Україна справді багата Педагогами з великої літери, фахівцями високого класу, Сухомлинськими нашого часу.

На окреме журналістське  дослідження чекають  такі проблеми: «Як вчителю, отримуючи зарплату в розмірі півтори тисячі гривень на місяць, після придбання  всього необхідного для роботи канцелярського приладдя (папір, файли, ручки, папки, фарба до принтеру), методичних матеріалів, наочностей (карти, плакати, таблиці), передплати фахових видань, можна вижити? Як вчителю вдається в  таких екстремальних умовах залишатися сучасним, активним, креативним і ефективно відповідати викликам часу? Як вчителям вдалося виховати  цілу генерацію патріотів своєї держави, тоді як  ця держава поставила  самих вчителів у злиденне становище?».

Вчительська професія, за останніми соціологічними дослідженнями, є однією з найменш престижних в Україні. Це дуже серйозна проблема, до якої суспільство залишається байдужим. І  справа тут не тільки в низькій оплаті вчительської праці. За 23 роки незалежності відбулося тотальне падіння авторитету вчителя в українському суспільстві. Відбулася криза ціннісних орієнтацій. Поширеною стала теза, що гроші, сила і влада вирішують все, а шлях до усіх земних благ аж ніяк не пов’язаний з високим рівнем освіти і культури. А відтак зневага до вчителя збоку  учнів і батьків стала нормою нашого життя, про яку теж, на жаль, мовчать засоби інформації.

Побутує  серед молоді думка: «Який сенс у тому, щоб добре навчатися, слухати вчителя, коли успіху в майбутньому це не принесе».  Аргументуючи цю тезу фактом, що  четвертий президент України, людина, яка займала  найвищий пост у державі, не відрізняв «геноциду» від «генофонду». Освіта справді перестала бути соціальним ліфтом, а звідси і ганебні прояви неповаги до вчителя, який у всі часи  був  носієм  найвищих загальнолюдських цінностей.

Звісно, не можна абсолютно відкидати існування негативних  явищ у вчительській діяльності. Є і серед вчителів випадкові люди, які помилково потрапили до школи, але переважна більшість вчителів іде працювати з дітьми саме за покликом серцям. Якби такими ж мотивами керувалися у своїй діяльності  представники деяких інших професій, наприклад, правоохоронці, податківці, судді, то рівень розвитку нашої держави був би значно вищим.

Ще одним прикладом спотворення дійсності, формування у свідомості українців негативних  уявлень про ситуацію в освіті, є  потужна інформаційна кампанія, спрямована проти інтернатних  закладів. Можливо, комусь вигідно представити  школи-інтернати вселенським злом, однак чи задумується цей «хтось» над  інтересами тисяч дітей, які виховуються в інтернатних закладах?! Школа-інтернат для її учнів є рідним домом,  незабутнім місцем  щасливого дитинства, успішним стартом для  самостійного дорослого життя. Більшості людей, не знайомих із роботою  цих закладів, важко навіть уявити в яких нестерпних  умовах перебувають діти в їхніх рідних сім’ях, перш ніж потрапити до школи-інтернату. Злидні,  голод, холод, антисанітарія, алкоголізм, наркоманія, розпуста, насилля – це аж ніяк не повний перелік  того жахливого багажу, що приносять із собою діти, переступаючи  поріг  інтернатного закладу. І яких титанічних зусиль докладають працівники шкіл-інтернатів, щоб вилікувати дитячі зранені душі, подарувати дітям надію, віру у власні сили, оточити, без перебільшення, справжньою материнською любов’ю.

Педагоги, які працюють з дітьми з особливими освітніми потребами в інтернатних закладах, становлять  особливу когорту педагогів. Люди, які віддають свої серця учням, присвячують їм  весь свій час, стаючи для своїх вихованців не просто вчителями і наставниками,  а дороговказами,  прикладами для наслідування, невичерпним джерелом любові, турботи і мудрості. Саме в інтернатах працюють найсамовідданіші, найтурботливіші, найпрофесійніші педагоги. Саме вони заслуговують на  визнання  і глибоку повагу  з боку усіх суспільних інституцій.  Проте зараз школи-інтернати стали об’єктом постійного цькування з боку далеких  від реалій освітніх чиновників і необґрунтованих звинувачень від шукачів сенсацій – журналістів.

Та Україна змінилася, грандіозні  трансформації у суспільній свідомості українців відбулися  під час Революції Гідності і продовжують відбуватися зараз,  у відповідь на агресію Кремля.  Маємо надію, що «сіяти розумне, добре і вічне» в нашій державі буде почесно і престижно, а слово «вчитель»  звучатиме гордо. І цьому сприятимуть і держава, і громадянське суспільство.   А з екранів телевізорів ми побачимо нові проекти, присвячені кращим учителям, висвітленню їхньої діяльності та їхнього внеску у розбудову демократичної європейської Української держави.

Ніна Семашко, вчитель історії, Кіровоградська область

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Коментарі закриті.