0 564
ВАСИЛЬ КРЕМЕНЬ: У НАС ПОКИ ЩО АВТОРИТАРНА ПЕДАГОГІКА ХАРАКТЕРНА НЕ ЛИШЕ ДЛЯ СЕРЕДНЬОЇ, А Й ДЛЯ ВИЩОЇ ШКОЛИ 2 Липня, 2012 Педагогічна Преса

Я дивився на оберемок квітів і запитував себе, скільки це коштує. Скажімо, 400 гривень. І уявляв, що в цих діточок кілька заліків, іспитів і скільки їм потрібно скидатись, щоб ушанувати викладача

У минулому номері «Освіти України» ми надрукували початок розмови з видатним українським ученим і державним діячем, президентом Національної академії педагогічних наук Василем Кременем. Приводом для зустрічі став ювілей Василя Григоровича. Але розмова з ним вийшла такою об’ємною і змістовною, що газетної шпальти виявилося замало. Ми обіцяли читачам, що про Болонський процес, престиж учительської професії та проблеми сільських шкіл поговоримо пізніше. Радо виконуємо свою обіцянку і передаємо слово Василеві Кременю. Отже…

Я продовжую вважати, що Україні було абсо­лютно необхідно при­єднатися до Болонського про­цесу. Бо це відповідь на виклик глобального світу. Ми вперше подали заявку про вступ до Бо­лонського процесу влітку 2003 року перед Берлінською нара­дою міністрів освіти країн Єв­ропи. Тоді подала і Росія. Але нас не прийняли, бо не було ще проведено попередньої роботи.

Після того ми зробили кіль­ка акцій з участю європейських структур: Ради Європи, Євро­пейського Союзу, ЮНЕСКО. Це були конференції в Київському національному університеті іме­ні Тараса Шевченка, Національ­ному гірничому університеті, Національному технічному уні­верситеті України «Київський політехнічний інститут». І ось навесні 2004 року нам оголоси­ли, що на наступному зібранні в Бергені (Швеція) Україну на­весні 2005-го буде прийнято до Болонського процесу. Власне, я підписував заявку до Болонсько­го процесу, і ми отримали пози­тивну відповідь на це.

ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНІ ЗАКЛАДИ НОВОГО ТИПУ

Щодо необхідності змін у кон­тексті Болонського процесу, су­часних вимог до вищої освіти, вважаю, що тут повинні бути серйозні кроки. По-перше, на мій погляд, підготовка молод­ших спеціалістів, яка дуже важ­лива і потрібна, не є характер­ною для вищої освіти.

Ми повинні цю функцію ви­вести з вищої освіти. На осно­ві технікумів, коледжів і про­фесійно-технічних навчальних закладів треба створити потуж­ну систему ПТО, яка була б ав­торитетною в державі, готува­ла кваліфікованого працівника, молодшого спеціаліста. І укруп­нити ці навчальні заклади, щоб не було в кожному невеличкому райцентрі три – чотири техні­куми з вузьким набором спеці­альностей. Це абсолютно нее­фективно, бо десятками років штампують у тому райцентрі фахівців, які вже не потрібні. Діти закінчують навчання і не можуть працевлаштуватися. Ви­хід є: ці технікуми й ПТНЗ по­трібно об’єднати в один коледж, який готував би і кваліфікова­них робітників, і молодших спе­ціалістів. І надавав інші послу­ги, скажімо, там відкрилися б місячні курси садівників. Тобто те, що потрібно людям.

Про це свідчить досвід ін­ших країн, наприклад, Фінлян­дії. Там навчальні заклади ма­ють по 10 – 15 тисяч учнів і спеціальності – від медсестри до автослюсаря. І нічого страш­ного. Вони орієнтуються: необ­хідно збільшити одних, а інших зменшити – в рамках велико­го комплексу це просто зроби­ти. Треба відкрити якусь спеці­альність на стику кількох інших, які є в навчальному закладі, – її відкривають.

ЯКІ УНІВЕРСИТЕТИ УКРУПНИТИ?

Вищій освіті потрібно залишити ті навчальні заклади, які готу­ють бакалаврів і магістрів. Але, знову-таки, треба створити по­тужні регіональні університети. В цьому я підтримую діяльність нинішнього міністерства і його керівництво.

Об’єднання, перетворення університету на багатогалузе­вий, багатопрофільний спри­ятимуть підвищенню якості навчання, бо в такому навчаль­ному закладі – великі потужні кафедри, сильніша наука. І фі­нансово це вигідніше. Виграють усі, насамперед, студенти. Про­грають лише деякі керівники, які втрачають посаду. Якщо ми не будемо конкурентними, нас не визнаватимуть у світі.

Останнім часом модні роз­мови про автономію. Яка може бути автономія, коли в рай­центрі три навчальних закла­ди на одній вулиці, а в них по 1000 – 2000 студентів, немає матеріально-технічної, навчаль­ної бази, наукової складової. Хоча я проти якихось «цифро­вих» обмежень. Є університе­ти невеличкі, але відомі і вони заслуговують на те, щоб працювати і розвиватися. Я також проти поділу університетів на класичні, технологічні. Універ­ситет є університет. Бо нама­гання загнати кожного в свою кошару заважає розвиткові уні­верситетів.

«НІ» – НАВІТЬ КВІТАМ

Згадаю мою непопулярну дію як міністра, коли я підписав листа до ВНЗ про те, щоб за­боронити будь-які підношен­ня на іспитах, заліках – на­віть квіти. Чому я це зробив? У мене родичка була викладачем. Вона ніколи не тільки подарун­ків, а й цукерок не приймала. Але квіти приносила. Я дивився на оберемок квітів і запитував себе, скільки це коштує. Скажі­мо, 400 гривень. І уявляв, що в цих діточок кілька заліків, іспи­тів і скільки їм потрібно скида­тись, щоб ушанувати викладача.

По-друге, іспит, залік – це звичайний робочий момент на­вчання. І я не уявляю, що в євро­пейській країні на іспит студенти принесли квіти викладачеві. Тим більше, скидатись на якісь пода­рунки. Ми повинні більше євро­пеїзуватись. Час для квітів є – це Перше вересня, День Учителя тощо. І знаєте, хто найбільшу бо­ротьбу розгорнув проти мене? Монопольні структури, які за­ймалися… завезенням квітів із-за кордону.

ПРО ЗАЛЯКАНИХ СТУДЕНТІВ

Подивіться, досі в багатьох уні­верситетах приходить лектор з безліччю листочків і нудно, в кращому разі цікаво, переказує їх зміст студентам. І вони ста­ранно записують за викладачем те, що він говорить рік у рік. А сучасна вища школа працює так: приходить лектор, роздає матеріали, студенти самостійно вивчають. Є підсумкова лекція за групою тем, коли лектор уже працює зі студентами на осно­ві того, з чим вони ознайоми­лись і не переказує те, що можна прочитати не лише в підручнику, айв інтернеті. Тобто потрібно змінювати сучасний навчальний процес. У нас поки що авторитарна педагогіка характерна не лише для середньої, а й для ви­щої школи. Часто студент заляка­ний нефаховим, як правило, ви­кладачем. Бо фаховий – не має потреби залякувати.

СПІВПРАЦЮВАТИ З РОБОТОДАВЦЯМИ

Ще один з недоліків вищої шко­ли – її відірваність від реаль­ної економіки. Відповідні струк­тури і об’єднання роботодавців, звичайно, розвинуті в євро­пейських країнах і США. Вони беруть активну участь у всіх етапах підготовки фахівців: у визначенні змісту навчання, програм, контролі знань, ство­ренні умов для практики.

А що ми маємо сьогодні? Яка дорога викладача технічного ВНЗ? Він його закінчив, пішов до аспірантури, залишився і працює все життя там. Він, може, колись і бачив реальне виробництво, але це було ще в минулому століт­ті. Він не знає вимог сучасного виробника. І створює державний стандарт цієї спеціальності, на­вчальні плани, програми, пише підручники, викладає і приймає іспити в студентів. Тобто все за­лежить від викладачів, які час­то не знають реального вироб­ництва. І в результаті випускник приходить на виробництво, а там кажуть: перенавчайся! Тому ро­ботодавців потрібно залучити до всіх етапів підготовки фахівця, починаючи з вироблення стан­дарту, вимог, планів, програм і, можливо, викладання. Я вважаю, що гарний менеджер чи колиш­ній директор, чи головний інже­нер великого заводу – надзви­чайно цінний викладач, адже він знає те, чого не знає рафінова­ний професор.

ЩО РОБИТИ ІЗ СІЛЬСЬКИМИ ШКОЛАМИ?

Скажу непопулярну річ. Нам не можна консервувати нинішню систему сільських шкіл. Часто кажуть: немає школи – немає села. А я кажу: то освіта для села чи для дитини? Чи дитина пройде триста метрів до школи, в якій немає вчителя-фахівця, чи її під­везуть за сім кілометрів, де вона здобуде повноцінну освіту, яка дасть змогу цій дитині бути кон­курентною. Я за те, щоб скрізь, де є діти відповідного віку, була початкова школа. Треба зберегти базову освіту, а ось старша шко­ла має бути профільною.

Я сам закінчував восьмирічну школу в своєму селі, а потім уже ходив до середньої в райцентрі. Причому восьмирічку закінчив відмінно, а в середній школі в нас була сувора вчителька хімії, яка всім, хто прийшов, поставила «двійки» і була права – бо в на­шій попередній школі хімію ви­кладав учитель історії. Тож треба правді в очі дивитися: безумов­но, радитись із громадою, але й пояснювати людям, що означає бути свідомими і відповідальни­ми перед власними дітьми і сус­пільством.

ПРЕСТИЖ УЧИТЕЛЬСЬКОЇ ПРАЦІ

Хоча заробітна плата учителів і зростає, але безумовно, на пре­великий жаль, сьогодні треба констатувати, що рівень заро­бітної плати вчителя не відпові­дає значущості і складності його роботи. І це погано не лише для вчителя, а й для суспільства. Бо в умовах, коли немає адекватної оплати праці освітянина, кращі випускники шкіл не йдуть до педагогічних університетів, а кра­щі випускники педуніверситетів не завжди йдуть у школи. А з не найкращого випускника важко зробити кращого вчителя. І так ми створюємо умови для того, що впродовж десятиліть нашою школою опікуються не найкра­щі фахівці.

Треба змінити цю ситуацію. Країни, успішні в загальному розвитку, якраз це зробили і за­вдяки цьому стали успішними. Наприклад, у Фінляндії найпрестижнішими є три спеціальнос­ті: лікар, юрист і педагог. У ре­зультаті, фінська середня освіта посідає перші місця в опитуван­нях, що проводять європейські офіційні структури.

ВОНИ ЗАБЕЗПЕЧАТЬ МАЙБУТНЄ

Аналізуючи минуле, я ще раз пе­реконуюся на ділі, а не на словах, яку велику роль у житті, і в моєму також, відіграють учителі. При­чому як учителі за професією, так і по життю. На превеликий жаль, так сталося, що минулого року пішли з життя моя перша вчителька, мій класний керівник у середній школі і директор моєї школи. Всі вони прожили велике життя – понад дев’яносто років. Мабуть, Бог їм віддав належне за те, що вони зробили для дітей, зокрема для мене. Я міг би при­гадати і університетських колег, зокрема Володимира Шинкарука, який був моїм науковим учи­телем, і політичного вчителя – академіка Івана Кураса.

Я хотів би сказати кожному сучасному вчителеві, викладаче­ві, що, безумовно, праця ваша не завжди гідно оцінена, маю на увазі фінансово. Але вчителі усвідомлюють важливість своєї роботи, бачать вдячні очі вихо­ванців і, мабуть, знають, що со­тні, а то й тисячі випускників ми­нулих років про них пам’ятають. І це зігріває їхню душу. Думаю, що ми маємо не тільки душев­ною теплотою винагороджувати вчителів, а й так зробити, щоб вони відчували прагматичну тур­боту суспільства і держави про себе. Це потрібно не так їм, як нам. Бо лише по-сучасному під­готовлений фахівець може під­готувати відповідного учня. А це надзвичайно складна і важ­лива робота. Ми повинні спри­яти тому, щоб кращі діти нашої школи прийшли працювати ви­кладачами і вчителями, бо вони забезпечать наше майбутнє.

Інна ТЕСЛЕНКО, «Освіта України» № 27

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *