Український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові Мирослав Маринович зустрівся зі студентами та науково-педагогічними працівниками університету на запрошення факультету журналістики ЗНУ.

Тема зустрічі “Роль засобів масової інформації в Україні на сучасному етапі її розвитку”.

Мирослав Франкович уперше завітав не тільки до Запорізького національного університету, але й до Запоріжжя. Гість розмірковував на тему журналістики в епоху постмодернізму: чи повинні акули пера давати якісь етичні оцінки у своїх текстах? Акцентував увагу на важливості перевірки фактів, оскільки вони можуть впливати на долі людей.

«Ваш професіоналізм важливий у прагненні захистити правду. Мене обурює той факт, що сучасні телевізійні шоу мультиплікують брехню. Ми ввійшли в епоху фейків. І це не просто гра поглядів. Фейк – свідомо сконструйована неправда», – зазначив Мирослав Франкович.

У своєму виступі Мирослав Маринович розповів, що 2010 року очолив українське відділення міжнародного ПЕН-клубу – міжнародної неурядової організації, яка об’єднує професійних письменників, редакторів і перекладачів, котрі відстоюють права людини.

Із досвіду діяльності ПЕН-клубу Мирослав Франкович навів показовий приклад щодо ведення інформаційної війни: під час одного із зібрань Європа готувала резолюцію щодо українсько-російських стосунків, і ця місія дісталася словенським письменникам, які звернулися до росіян із проханням допомогти Україні вирішити той конфлікт, що розгорівся на її території. Подібні заклики звучали й від фінляндців. Вони зверталися до українців і росіян, щоб ті усвідомили небезпеку насильницьких дій і припинили їх. Іншими словами, інформаційна війна негативно вплинула навіть на представників письменницьких кіл.

Згадав публіцист і про подвійні послання, за допомогою яких здійснюється маніпуляція свідомістю, що наче розщеплюється, а це сприяє поширенню фейкових повідомлень. З цього приводу Мирослав Маринович зазначив: «Ми живемо в епоху змін. Хоч це і важко, але це дає величезні шанси для розвитку нашої держави. У класичній журналістиці зазначається, що етичні оцінки  – поза науковою парадигмою, але в певні моменти ми не зможемо не давати їх». А от яким чином це робити, доведеться вирішувати вже майбутнім журналістам, переконаний гість.

Звісно, неперевершений виступ не залишив байдужою і студентську спільноту. Деякі запитання молоді стосувалися справи української льотчиці Надії Савченко. Студенти цікавилися, чи не виникає в пана Мирослава відчуття «дежавю» із приводу її голодування, адже, перебуваючи в таборі, він теж брав участь у всіх правозахисних акціях, а на знак протесту голодував. «Я впізнаю в цьому процесі психічну закономірність, ті почуття, які непокоять людину, коли вона голодує. Зізнаюся, що спершу дуже хочеться їсти, причому навіть сниться одна єдина страва –  хліб. А потім уже до всього ставишся байдуже. Я розумію, чому дратується Надія Савченко, коли її закликають припинити голодувати. Її стан жертви перейшов у іншу фазу», – зазначив Мирослав Франкович.

Розповів гість і про досвід роботи РІСУ (Релігійно-інформаційної служби України). Для її журналістів найскладніше було подавати суху лаконічну інформацію без емоційного забарвлення. Тож студенти переймалися, як може творча особистість розкритися в умовах такої, здавалося б, одноманітної роботи. «Коли інформація представлена елегантно та лаконічно, я отримую від неї естетичне задоволення. Якщо ти не можеш із тексту зрозуміти особистої позиції журналіста – це  європейська тенденція подання інформації. І таку школу вкрай важливо пройти журналістам, як, скажімо, художнику навчитися малювати за певними правилами і стандартами», – зізнався Мирослав Маринович.

Наступне запитання одна зі студенток поставила про доповідь гостя, у якій він розмірковував про національну ідею та єдність українського народу ще в 2010 році. Дівчина цікавилася, чи змінив відтоді доповідач свою думку. Пан Мирослав відповів, що тема регіональних відмінностей постає знову і знову, але він впевнений, що це – благословення нашої держави. Гість згадав і про «ефект Медичі»: коли сходяться різні субідентичності, творчий спалах неминучий. Саме він може стати перевагою українського народу, якщо ми навчимося його досягати.

Не оминули студенти в запитаннях і релігійної тематики. Їх цікавило, чому впродовж усіх епох священики благословляли солдатів іти на війну. «Якби ми жили в ідеальному світі, то цього б не сталося. Проте більшість традиційних релігій допускають поняття «справедлива війна». Якби я був капеланом, то благословляв би солдатів зупинити ворога, але водночас не просякнути злом, ненавистю до нього», – відповів гість.

А позицію щодо церков Московського патріархату, які відверто відстоюють погляди тільки Російської Федерації, пан Мирослав назвав помилковою. Проте заради об’єктивності зізнався, що він як греко-католик виступив із критикою ватиканської дипломатії і Папи, бо той у зверненні до українців зазначив, що треба зупинити братовбивчу війну на території нашої держави, а це означає, що він вважає її внутрішньою війною України.

Наостанок один зі студентів поцікавився в гостя, чи вдався радянській владі експеримент зі створення «homo soveticus»? Мирослав Маринович у відповідь розповів дві історії зі свого життя. Одного разу в Німеччині він домовився про зустріч із другом у кав’ярні. Мирослав підійшов до неї і залишився на вулиці. І тут же зрозумів, що не зайшов до кав’ярні, не замовив що-небудь, а просто сором’язливо чекав перед дверима. Це свідчить про те, що в ньому ще живий страх поводитися як вільна людина.

Навів публіцист і протилежний приклад – фото- й відеокадри весни 2014 року, коли до України завітав віце-президент США Джозеф Байден і одним із пунктів його програми була екскурсія від громадської активістки Ганни Гопко духовними місцями Києва, Майданом. «Ви навіть не уявляєте, як я був зворушений тією легкістю, невимушеністю пані Ганни, коли вона під ручку з віце-президентом крокувала Києвом, розповідаючи про операції в Михайлівському, побиття людей «Беркутом», стрілянину снайперів. Мені здавалося, якби я був поруч із такою шанованою людиною, я би знітився, хвилювався. Я не міг би бути настільки вільним, як пані Ганна», – резюмував Мирослав Маринович.

Студенти гучними оплесками висловили свою вдячність гостю за пам’ятну та цікаву зустріч.

Інформація прес-центру ЗНУ

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *