Вимушений зазначити з самого початку про надмірно високі очікування освітян щодо проекту нового закону. А причина цього явища дуже проста: не відчуваючи поки що у повсякденному шкільному житті багаторазово анонсованих сутнісних змін, учителі та керівники шкіл на запитання «чому, коли і як?» отримують однозначні відповіді: «тому, що для цього треба змінити закон!»,  «тоді, коли з’явиться новий закон!», «буде так, як пропише новий закон!» Ну, просто очікування освітнього чуда…

Тепер по суті, тезово про найважливіші напрями.

Структура шкільної освіти досить швидко і практично безболісно склалася: 5+4+3=12. Чому швидко? Оскільки у нас поки що початкова школа 4-річна, а у більшості цивілізованих країн вона 6-річна, то вийшли на компроміс – 5 років. Пречудово, крок перший зроблено. Крок другий: і у нас, і у «них» базова школа завершується на 9-му році навчання. Непогано, так і залишимо. Тільки введемо ЗНО і на цьому етапі. Далі: на початку двохтисячних вже впроваджували, а потім відмінили повну 12-річну освіту, що існує у більшості країн світу. Отже, повернемося до цієї структури у двох варіаціях: старша академічна школа та старша професійна школа.

Але і у визначенні структури залишилися без чіткої відповіді принаймні три проблемиПерша. Обов’язковість залучення до першого класу усіх 6-річок або можливість починати навчання також із 7-річного віку. Друга. Чи потрібно захистити академічну шкільну освіту у 10-12 класах від учнів, які (за підсумками ЗНО) втратили мотивацію до подальшого вступу в університети? Якщо так, то  яким чином? Третє. У проекті Закону старша професійна школа, крім власне отримання тієї чи іншої робочої професії для виходу на ринок праці, надає повну загальну середню освіту (зрозуміло, що іншого, не академічного рівня). Але тоді чи не потрібно учням академічних шкіл надати також, за їхнім бажанням, право отримувати паралельно якусь робочу професію, що дала б їм змогу не «сидіти на шиї батьків» під час вузівського навчання?

Зміст освіти. Поки що зрозуміло тільки одне: шкільні програми з усіх предметів від 1-го по 12-й клас треба складати заново, бо чинні програми нікуди не годяться. Проблема: хто буде цим кваліфіковано та неупереджено займатись? Вчителі та керівники шкіл, на жаль, не мають з цього приводу довіри ні до численних інститутів підпорядкування АПНУ або МОНУ, ні до обласних ІППО, ні до педагогічних університетів, уже не кажучи про районні методичні кабінети.

Соціальний статус педагога. І тут маємо кілька викликів. Перший. Заробітну плату учителя потрібно суттєво, в рази підвищувати, але коштів у бюджеті на усіх не вистачить. Тому в  законі прописується, що підвищення насамперед стосуватиметься тих майстрів своєї справи, які пройдуть відповідну сертифікацію. Але знову ж таки виникає запитання: яка інституція здатна до неупередженої професійної експертизи педагогів? На сьогодні вона не простежується. Другий – про директорів шкіл. Їхня зарплата на сьогодні в деяких відсотках залежить від чисельності учнів та типу школи; на неї абсолютно не впливають ні професійна кваліфікація керівника, ні рейтинг школи. Але поки що в проекті нового закону рівні та критерії кваліфікації директора школи відсутні.

Не можна також погодитись з однозначним віднесенням сучасного керівника школи за освітою виключно до педагога. Доцільно норму закону поширити і на економічну, юридичну, технічну вищі освіти (принаймні, як виключення) залежно від типу школи та її профілю.

Третій. Крім заробітної плати, варто в законі передбачити і соціальний пакет педагога. Більш принизливого становища, в якому вчитель опиняється при хронічному захворюванні, хірургічній операції або виході на пенсію, важко навіть передбачити порівняно з представниками так званих ринкових професій.

Управління та фінансування. Думки експертів розділилися. Так звані реформатори вважають, що єдиний шлях суттєвого підвищення якості освіти та економного розподілу обмежених коштів бюджету полягає у трьох принципових речах:

  • делегуванні кожній школі максимально доречної автономії в управлінні, фінансах, навчальній діяльності;
  • перетворенні відділів освіти РДА на сервісні центри;
  • зміні формули фінансування у бік «кошти йдуть за учнем».

Так звані консерватори, навпаки, вважають, що заміна чинної системи управління та фінансування призведе до руйнації шкіл. Головним лозунгом цих експертів є «дайте освіті більше коштів, і тоді буде все нормально».

Окремо від зазначених вище альтернативних варіантів неминуче виникають принаймні ще три запитання до розробників закону.

1.   Чому в європейських (і не тільки) країнах саме на шкільну освіту виділяється основна (до 80 %) частина від загального бюджету коштів на всі види  освіти (дошкільна, загальна середня, вища, професійна, позашкільна), а в Україні багаторічно закладається норма майже вдвічі менша (40-41 %)?

2.  Чому в нашій країні з обмеженою, кризовою економікою досі бюджетні кошти на шкільну освіту розпорошуються за тими напрямками, які дуже опосередковано впливають на кінцевий продукт – «освіта конкретного учня»?

3.   Чому навіть у країнах з потужною економікою (США) або з некритичною економікою (Польща) вже досить давно узаконені механізми державно-громадського партнерства на зразок «чартерних» або «сполечних» шкіл, а в Україні продовжується небезпечна гра у так звані «благодійні добровільні внески батьків»?

P.S. Уже років 15 порушую питання про необхідність утворення окремого галузевого напряму «економіка освіти», зокрема «економіка шкільної освіти». Дивно приймати «Державні стандарти освіти», «Державні санітарно-гігієнічні норми», «Державні соціальні гарантії» тощо, не обрахувавши їх кошторисну вартість і не визначивши джерела покриття цих витрат.

Дивно очікувати європейську якість освіти в наших школах, якщо на 1 учня на рік виділяється не більше 400€, а в Європі до 7000€. Важко мотивувати учителя на кваліфіковану діяльність , якщо його зарплата у кращому разі доходить до 150€, а у сусідній Польщі до 1000€.

А може, я чогось не розумію?

Ю. Шукевич, експерт Стратегічної дорадчої групи «Освіта» МОНУ

Коментарі закриті.