Математик, бакалавр в  області комп’ютерних наук Салман Хан входить до списку 100 найвпливовіших людей планети. Він керує Khan Academy – освітньою платформою, новітнім сервісом для здобуття знань. Його книга «Весь мир – школа. Преобразованное образование» побачила світ у Видавничому домі РФ «Классика-XXI».
Ця книга варта того, щоб її прочитати і замислитись над нинішнім станом освіти, а також над шляхами її поліпшення.

Ось що він пише у своїй книзі (переклад адаптований Освітнім порталом «Педагогічна преса»):

Моє ім’я Салман Хан. Я засновник і перший викладач Академії Хана – навчального закладу, який усерйоз пропонує всім охочим, хо би де вони перебували, абсолютно безкоштовно навчатися за світовими стандартами. Я пишу цю книгу, оскільки вважаю, що сучасна система освіти перебуває на роздоріжжі, а таке трапляється раз на тисячоліття. Застаріла шкільна модель, модель навчання в класі, не відповідає нашим мінливим потребам. Вона спирається на пасивне сприйняття, а світ потребує дедалі активнішого опрацювання інформації. Ця модель передбачає, що діти одного віку, розділені на групи, засвоюють універсальний навчальний план, сподіваючись запам’ятати хоч щось. Невідомо, чи працювала ця модель сто років тому, але очевидно, що сьогодні вона не працює. Нові технології потребують оновлених, раціональних методів навчання, однак ставлення до них залишається настороженим – надто часто їх застосовують тільки заради того, щоб замилити очі. Стару і нову моделі розділяє прірва, в яку щодня провалюються діти. Світ змінюється чимраз стрімкіше, а система трансформується зі швидкістю льодовика, сповзаючого в подекуди хибно розрахованому напрямку. Щодня, щоуроку прірва між тим, чого дітей навчають, і тим, що їм потрібно в реальному житті, необоротно збільшується.
Говорити легко. Власне, тому всі тільки цим і займаються. Політики в кожній своїй промові згадують освіту. Батьки переживають через те, що їхні діти не відповідають якимсь туманним, незбагненним, але всемогутнім стандартам, або просто тому, що їхню дитину обскакав сусід по парті чи ровесник на іншому краю землі. Як і в питаннях релігії, тут запекло сперечаються, не обтяжуючи себе доказами. З дітьми треба бути суворішими чи лагіднішими? А іспитів у них надто багато чи надто мало? І якщо вже ми заговорили про іспити, то чи справді вони перевіряють повноту засвоєння матеріалу чи це просто данина нашій звичці все перевіряти? Допомагаємо ми розвиватися ініціативі, допитливості й оригінальності мислення чи зациклилися на безглуздій грі? У дорослих свої причини для занепокоєння. Що станеться з нашою здатністю до навчання, коли освіта буде формально завершена? Як привчити розум до постійної активної роботи? Чи здатні ми самі вчитися, і якщо так, то де і як? Всі ці розмови корисні хоч би тому, що визнають центральну роль освіти у взаємопов’язаному та конкурентному світі. Але річ у тім, що вони ні до чого не ведуть. Якщо заходів вживають, то відповідають за них перевернуті з ніг на голову державні стратегії, від яких більше шкоди, ніж користі. Зустрічаються чудові вчителі і школи, які довели, що досконалість можлива, але їх успіх важко повторити чи виміряти. Вся енергія і кроки, спрямовані на поліпшення освіти, так і не похитнули стрілку на шкалі прогресу, що породило скепсис щодо самої можливості системного зрушення.
Тривожно, що, стверджуючи про кризу, люди не бачать, у чому її суть. Адже справа зовсім не в рейтингах успішності та результатах іспитів, а в їх сумарному внеску в створення коефіцієнта корисної діяльності людини; в реалізацію потенціалу кожного індивіда, в збереження людської гідності. Часто відзначають, що американські школярі займають 23-тє місце в міжнародному рейтингу науково-технічних і математичних знань. Американців така ситуація засмучує, але визнаймо: іспити і близько не відображають дійсного стану справ. Я переконаний, що в найближчому майбутньому США збережуть за собою лідерство в точних науках і технологіях, попри уявний провал нашої системи шкільної освіти. Якщо відкинути убік панічну риторику, Америка не збирається здавати позиції тільки з тієї причини, що, скажімо, естонські студенти випереджають американських у розкладанні многочлена на множники.
Унікальне поєднання таких різних аспектів нашої культури, як креативність, підприємливість, оптимізм і багатство, створило специфічне середовище для процвітання нових ідей. З цієї причини найбільш здібні діти по всьому світу сплять і бачать уві сні грін-карту, що дасть їм право працювати в США. З глобального погляду, національні рейтинги взагалі не мають сенсу. Але якщо панікерство недоречне, то самозаспокоєність і поготів може обернутися катастрофічними наслідками.
Американська ДНК не несе в собі такого коду, який давав би нам виключне право на заповзятливість або винахідливість. Ми неминуче здамо позицію лідера, якщо своєчасно не зміцнимо її свіжими та добре натренованими головами. Хто виграє від того, що Америка залишиться генератором нових ідей? Невже лише невелика частина американських студентів отримає доступ до освіти, змушуючи американські компанії імпортувати «мізки»? Безробіття і неповна зайнятість серед молодих американців продовжать зростати лише через відсутність у випускників необхідних практичних навичок? Молодь у різних країнах задається одними і тими ж запитаннями. Як застосувати свої здібності? Чи будуть вони використані на благо економічного зростання або з менш благородною метою? Чи ними зовсім знехтують? Чи міцно стане на ноги демократія в світі, що розвивається, якщо школи там залишаться поганими, а система – вразливою і корумпованою? Ці запитання мають практичний і моральний аспекти. Я переконаний, що шанс здобути освіту повинен мати кожен. Хто знає, де народиться геній? Цілком імовірно, що дівчинка-підліток з африканського села винайде ліки від раку. А син рибалки з Нової Гвінеї навчиться тонко вловлювати потреби океану. Чи можемо ми дозволити собі загубити ці таланти? Чим виправдаємося, якщо не відкриємо цим дітям доступу до знань світового рівня? Технології та ресурси для цього вже є, залишилося тільки набратися сміливості й діяти. Проте ми продовжуємо дискутувати. Чи то через відсутність уяви, чи то зі страху розгойдати човен замовкаємо, ледь зачепивши насущні потреби нашої хворої системи освіти; ми ведемо дебати на звичні, але безглузді теми – результати іспитів і відсоток випускників. Це, безумовно, важливо. Але значно важливіше інше – чи будуть люди нашого світу в своїх найближчих поколіннях зацікавленими, ефективними, здатними до самореалізації і чи візьмуть вони на себе відповідальність за справжню демократію.
Відповідь на ці запитання потребує ревізії фундаментальних основ. Як люди вчаться? Який сенс закладений в стандартній класно-урочній моделі – коли вдень на уроках у школі промовляє учитель, а ввечері оікується відлюдницьке сидіння над домашнім завданням? І це в цифрову епоху! Чому діти після іспитів забувають більшу частину того, що вони, ймовірно, визубрили? Чому дорослі відчувають відірваність знань, отриманих у школі, від потреб реального життя? Ось прості запитання, які ми повинні поставити. Але й після цього залишиться колосальна прірва між визнанням плачевного стану освіти і спробою виправити ситуацію. Так сталось, що в 2004 році я почав експериментувати з деякими ідеями, які працювали. Здебільшого вони базувались на давно доведених принципах, але з урахуванням різноманітності та доступності нових технологій давали змогу переосмислити процес навчання. Один із таких експериментів знайшов втілення – уроки математики на YouTube. Я не знав тоді, з чого почати, чи матиме це відгук, чи подивиться хоч хтось на викладені мною відео. Я просувався шляхом проб і помилок (так, помилки дозволені!) У вільний від основної роботи час, а працював я тоді аналітиком хедж-фонду, що було справою відповідальною і трудомісткою. Через кілька років стало абсолютно зрозуміло, що віртуальне викладання – моя пристрасть і справжнє покликання. І в 2009 році я кинув роботу заради того, що до того моменту вже перетворилося на Академію Хана. Назва промовиста, однак ресурси цього нового навчального закладу були напрочуд мізерні. Академія володіла комп’ютером, програмним забезпеченням вартістю 20 доларів і планшетом за 80. Рівняння і графіки створювалися непевною рукою за допомогою безкоштовної програми Microsoft Paint. Так, ще я зламав кілька програм для опитувань і тестів на моєму сайті, підтримка якого обходилася в 50 доларів на місяць. Професорсько-викладацький склад, команда інженерів і технічної підтримки, а також адміністративний штат були представлені в одній особі – моїй. Бюджет формувався з моїх особистих заощаджень. Спецодяг складався з шестидоларової футболки та спортивних штанів, а в посадові обов’язки входило спілкування з комп’ютером і плекання грандіозних планів. Мріяв я не про те, щоб зробити популярний сайт або отримати миттєве визнання в освітньому середовищі, а про створення чогось довготривалого і стійкого до змін (хоча тоді це здавалося маренням), на зразок інституту для всього світу, що проіснував би сотні років і допоміг докорінно переосмислити освіту. Настав час, думав я, для значного та всебічного переекзаменування. Нові моделі освіти завжди виникають на зламах історії. Гарвард і Йєль з’явилися після колонізації Північної Америки. Массачусетський технологічний інститут (МТІ), Стенфорд і системи університетів штатів стали побічним продуктом індустріальної революції та американської територіальної експансії.
Зараз ми перебуваємо на ранніх етапах іншого великого зламу – інформаційної революції, можливо, найбільш значущої в історії. У вихорі цієї революції життя змінюється з блискавичною швидкістю, тому здатність до творчості й аналітичне мислення вже не є додатковими опціями, вони тепер не розкіш, а засіб виживання. Ми не можемо собі дозволити, щоб тільки частина населення земної кулі мала гарну освіту. Саме тому я написав програмну заяву, зухвалу, але реальну з допомогою підручних, хоча й абсурдно незатребуваних технологій: надати безкоштовну освіту світового рівня для всіх і всюди. Моя філософія освіти була цілком прямолінійною і суто особистою. Мені хотілося вчити так, як би я хотів, щоб вчили мене. Мені хотілося передати іншим чисту радість пізнання, той трепет, який виникає, коли починаєш пізнавати таємниці Всесвіту. Мені хотілося вчити не тільки логіки, а й краси математики та інших наук. Найбільше мені хотілося бути при цьому однаково зрозумілим і дитині, яка щойно ознайомилась із предметом, і дорослому, який намагається освіжити свої знання, і студенту, який мучиться з домашнім завданням, і немолодій людині, яка бажає зберегти бадьорість розуму. Мені хотілося покінчити з нудьгою на уроках, яка виникає, коли треба механічно зубрити формули з єдиною метою – добре скласти іспит. Замість цього мені хотілося показати моїм учням зв’язок між різними дисциплінами, дати їм зрозуміти, нутром відчути, що загальне уявлення з часом переросте в справжнє глибоке знання, заразити їх ейфорією діяльної причетності процесу пізнання, на придушення якої націлений стандартний навчальний план.

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *