Чи здатна Україна зняти фізичні та психологічні бар’єри для людей з інвалідністю? Про це йшлося під час Всеукраїнської конференції «Що гальмує інклюзію в Україні?», яка відбулася в Києві 26 серпня 2015 року за участі Уповноваженого Президента України з прав дитини Миколи Кулеби, голови парламентського комітету з питань освіти та науки Лілії Гриневич, представників Міністерства освіти та науки, Міністерства соціальної політики, освітніх та медичних закладів, громадських організацій, народних депутатів.

11953287_886415994768152_8431852487473351869_nПід час презентації проекту «Інклюзія: Fit into normality», що реалізується в Україні громадською організацією «Родина» за сприяння Посольства Сполучених Штатів Америки, експерт з питань соціальної політики Інституту суспільно-економічних досліджень Лариса Самсонова розповіла присутнім про перебіг проекту та про те, які чинники і проблеми впливають на його реалізацію. За її словами, великим бар’єром для впровадження інклюзії в Україні є система національної освіти. У тому вигляді, як зараз працюють загальноосвітні школи, категорично не сприймається впровадження інклюзії. Вчителі у своїй більшості налаштовані проти такого нововведення, саботують впровадження проекту, байдуже ставляться до наявних проблем діток тощо. Звісно, є кращі приклади шкіл, які роблять перші кроки до інклюзивної освіти, всупереч усім обставинам, але переважна більшість шкіл досі живе радянськими стереотипами і, на жаль, спеціалізовані заклади також. Тож, як зазначила експерт, і маємо сумну статистику – лише 10 % випускників інтернатів можуть соціалізуватися та адаптуватися до самостійного життя. Приблизно 40 % схильні до правопорушень, вживають алкоголь, 40 % дівчаток стають повіями тощо. Тобто політика ущербного ставлення до таких дітей породжує додаткову соціальну загрозу для всього суспільства.

На переконання Лариси Самсонової, аби подолати спротив старої системи, потрібно всім об’єднати свої зусилля та покроково розпочати впроваджувати інклюзію в країні.

Під час конференції експерт із питань соціальної політики Інституту суспільно-економічних досліджень Маріанна Онуфрик поділилася досвідом провідних країн світу в адаптації людей із особливими потребами до суспільства та поглядом цих країн на проблеми інвалідів в Україні.

Як розповіла експерт, за оцінками міжнародних організацій, в Україні програми з адаптації людей з обмеженими можливостями до суспільства реалізовуються повільно, держава не докладає особливих зусиль до впровадження системних кроків у цьому напрямі та фактично не контактує з громадськими організаціями для спільного втілення адаптаційних та інклюзивних проектів.

«Якщо хоч би одна дитина не навчається в інклюзивному класі, отже, такого виду освіти у нас немає», – зробила висновок Маріанна Онуфрик.

«Сьогодні в Україні до інклюзивної освіти не мають доступу 60 тисяч дітей… І така жахлива статистика в Україні стає системним явищем. Тому нам варто усім спільно зробити ще дуже багато роботи, аби кожна дитина з обмеженими можливостями мала доступ до освітніх послуг», – констатувала експерт.

За її словами, саме Комітет ООН з прав людей з інвалідністю наголосив на необхідності розвитку соціальних та освітніх послуг для таких дітей, зокрема на рівні громади. Найближчим часом Комітет надасть українській стороні офіційні рекомендації із покращення виконання Конвенції про права людей з інвалідністю.

Під час конференції її учасники також обговорили проблемні питання інтеграції людей з особливими потребами до суспільства, розвитку інклюзивної освіти в Україні та досвід окремих навчальних закладів і педагогів у цьому напрямі, створення єдиного реєстру людей із обмеженими можливостями, напрями діяльності влади та громадськості у впровадженні  повноцінних умов існування та навчання дітей і дорослих тощо.

Зокрема, Микола Кулеба зазначив, що треба розробити комплексні зміни до законодавства з питань освіти, охорони здоров’я, соціального захисту з метою забезпечення у відповідних сферах реалізації всіх прав дітей з особливими освітніми потребами, визначити механізми ефективної міжвідомчої взаємодії та координуючі органи на центральному та регіональному рівнях.
«Необхідно змінювати ставлення самих педагогів до дітей з особливими потребами, формувати правильне розуміння та сприйняття інклюзивної освіти. Потрібно проводити просвітницьку роботу з учителями та батьками», – сказав Микола Кулеба.
Уповноважений наголосив, що в умовах децентралізації слід розвивати систему соціальних і освітніх послуг на рівні громади, щоб кожна дитина могла отримувати освітні, реабілітаційні та корекційні послуги на місцевому рівні. «Я вбачаю вирішення цих проблем у створенні центрів соціальної підтримки дітей, у яких спеціалісти допомагали б сім’ям у вихованні дитини з особливими потребами. В Україні мають створюватись всі умови для того, щоб діти з обмеженими можливостями могли повноцінно реалізовувати своє право на освіту», – зазначив Микола Кулеба.
Лілія Гриневич, голова парламентського комітету з питань освіти та науки, зазначила, що зараз у проекті Закону «Про освіту» є стаття 22, що дискримінує дітей із певними вадами здоров’я. У ній йдеться про те, що здорові діти, їхні батьки та адміністрація школи будуть вирішувати, приймати дитину чи не приймати. Цей проект закону потребує серйозного доопрацювання. «Я прихильник того, що найвищою цінністю є гідність кожної людини, попри її відмінності. Ми цю цінність повинні плекати в освітіУ нас школи не пристосовані до того, щоб там навчалися діти з особливими потребами. Це можна виправити, якщо розвивати відповідну мережу закладів. Ми повинні створити такі умови, щоб за місцем проживання цим дітям можна було показати школу, яка була б адаптована до їхніх потреб. Ми це маємо робити, виконуючи 24 статтю Конвенції ООН «Права людей з інвалідністю», – закцентувала Лілія Гриневич. – Я переконана, що кожен учитель у рамках своєї підготовки як педагога повинен пройти курс, як працювати з такими дітьми з особливим потребами, і пояснювати суспільству, що такі діти можуть принести: ті якості, яких не навчиш прочитанням великої кількості літератури — співчуттю, розумінню, як допомогти іншій людині. Я вважаю, що перший правильний крок – у кожній великій громаді зробити принаймні одну школу, де завжди такі діти можуть почуватися комфортно.

Джерело: Інститут соціально-економічних досліджень

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *