Чи можна мотивувати молодого викладача залишитися працювати в університеті, а не найматися у приватну установу після отримання першої зарплатні у ньому? Чи є можливість розробити таку систему, завдяки якій у ВНЗ запанує атмосфера здорової конкуренції та підтримки ініціатив?

Своїми роздумами та конкретними пропозиціями на сторінках «ОУ» діляться молодий викладач, доцент кафедри інформатики Харківського національного університету радіоелектроніки Євген Сакало й аспірантка кафедри прикладної математики ХНУРЕ Юлія Кобіцька.

Напевно, багато читачів неодноразово ставали свідками такої картини: успішний студент закінчує виш й одразу вступає до аспірантури, обирає собі хорошого (як кажуть, «до душі») наукового керівника, починає активно працювати над дисертацією і викладати на 0,01 ставки (бо більше навряд чи є змога отримати). Молодого аспіранта часто бачиш в університеті, але досить швидко він… просто зникає. І вже потім, кілька років по тому, зустрівши його випадково, дізнаєшся, що він успішно працює, наприклад, в одній з IT-компаній, відхрещується і від недописаної дисертації, і від роботи у ВНЗ.

Чому йде молодь?

Такі ситуації не є поодинокими. Здавалося б, за талановитих треба тільки радіти. Але ж викладацький склад українських вишів не молодшає, і брак сучасних та перспективних наступників галузь відчує вже дуже скоро.

Причини відтоку аспірантів із вишів – загальновідомі: низька заробітна плата, вузьке коло обов’язків і до смішного маленьке викладацьке навантаження. У той самий час навантаження соціально-громадською роботою, якою не мають бажання займатися ані досвідчені викладачі, ані інженери кафедри (наприклад, походи до шкіл з агітаційними матеріалами вишу, які аспіранти жартома називають «ходінням по муках»), – велике. Сумнівним «мотивуванням» є слова, мовляв, «ти ж молодий і активний, тому йди і займися». Тож якщо у молодого працівника і з’являються нові ідеї, то дуже швидко їх поглинають втома та зневіра. Особливо – якщо підтримку такі ідеї знаходять тільки на словах.

Відсутність системи мотивації і кар’єрних перспектив, зацікавленості у завідувачів кафедр узяти до себе молодого викладача (у більшості випадках випускника своєї ж кафедри), брак заохочень за наукову роботу – ось аж ніяк не повний перелік причин, чому молоді кадри не затримуються у вишах і не розглядають їх як майданчик для свого розвитку та побудови кар’єри.

Залишитися, щоб стати успішними

Отже, наші конкретні пропозиції, як мотивувати молодого викладача працювати в університеті:

1. Стимулювати зацікавленість керівництва кафедри в молодих викладачах. Варто виділити молодому науковцю для початку хоча б 0,5 ставки асистента, адже потрібно перевірити його у роботі (у приватних компаніях теж є стажування чи випробувальний термін), але обов’язково  – з можливістю подальшого збільшення навантаження. Отже, у деяких випадках для цього потрібно буде зменшити ставку шанованих викладачів похилого віку. Так, цей крок не буде популярним, можливі претензії та погрози піти з кафедри. Але якщо зараз не дати «зелене світло» молодим викладачам, то через кілька років може вже бути запізно.

2. Укладати контракт, а не договір на один рік – ціла викладацька ставка, бажано ще й навантаження з погодинною оплатою. Ніщо так не демотивує, як договір на рік замість повноцінного контракту або 0,25 ставки протягом кількох років. І водночас ні в кого немає так багато спокус і – головне – можливостей піти працювати у приватну компанію, як у молодого фахівця.

3. Долучати до адміністративної роботи. У виші є велика кількість керівних посад середньої ланки: начальники відділів, директори центрів, заступники деканів, помічники ректора та проректорів. Для багатьох молодих людей керівна робота – це можливість реалізуватися як менеджер, втілити у життя свої ідеї та принципи. Це – прекрасна мотивація залишитися у виші, будувати свою кар’єру саме тут. Не треба боятися призначати на керівні посади молодих випускників університету, таким чином змінюючи його зсередини «органічним», а не революційним шляхом.

4. Стимулювати стажування в європейському університеті – не  обов’язково це має бути Гарвард або Оксфорд. Нам є чого повчитися у «середніх» вишів Німеччини чи Польщі. По собі знаємо, як багато ідей з’являється, коли побуваєш у західному ВНЗ, поспілкуєшся з його працівниками, та й просто… завітаєш до студентської їдальні. У масштабах витрат усього університету оплатити стажування кільком десяткам співробітників – цілком посильна ноша. Учасників такого стажування варто відбирати через відкритий конкурс із чіткими критеріями. Участь у ньому повинні мати змогу взяти всі молоді науковці й викладачі, а перемогти й отримати стажування повинен найкращий.

5. Відряджати на наукові конференції за рахунок університету. Дуже поширена в українських вишах ситуація постійних «важких часів», коли коштів на відрядження немає або є, але лише для обраних. Адже саме в молодості хочеться багато їздити, спілкуватися, переймати досвід. І молодий викладач повинен знати, що його ініціатива поїхати, наприклад, на конференцію до Чернівців буде обов’язково підтримана.

6. Підтримувати ініціативи (у будь-яких проявах: матеріальному, моральному, інформаційному) щодо створення, проведення і розвитку своїх наукових, соціально-громадських, літературних активностей у рамках ВНЗ.

7. Запровадити системи Referral Bonuses (преміювання за конкретні досягнення), якщо викладач продемонстрував певні досягнення без допомоги вишу. Наприклад:

– отримав сертифікати TOEFL або IELTS;

– виборов міжнародний грант, який може реалізуватися в університеті;

– отримав за рік найбільше цитувань у наукометричних базах даних тощо.

Не треба боятися

Звісно, крім окреслених пропозицій для створення системи мотивації та перетворення університетів на престижне місце роботи не тільки для молоді, а й для будь-якого спеціаліста, треба не тільки робити окремі кроки в окремих напрямах, а змінювати глобальні речі та процеси. Зокрема, треба розвивати міжнародне співробітництво – закордонні відрядження, спілкування із зарубіжними партнерами та досвід кращих європейських практик є дуже цікавими та перспективними для будь-кого з академічного середовища. Важливо запрошувати викладати в університеті представників індустрії, створювати їм належні умови для роботи (зокрема, позбавляти бюрократичної тяганини), відкривати сумісні лабораторії із приватними компаніями. Бо коли разом із тобою на кафедрі працює senior-спеціаліст із великої IT-компанії або надаються нові сучасні матеріали для викладання, це створює прекрасні можливості підвищувати свій професійний рівень.

Не треба боятися відкривати на території університету платні освітні курси – за умови, що викладачами на цих курсах будуть співробітники вишу. Кошти за оренду приміщення для таких курсів  надходять у казну університету, а для викладачів це можливість підзаробити за основним місцем роботи.

Майбутнє університетів – у змінах процесів управління, коли ВНЗ буде розглядатися не як місце, де можна «тихо пересидіти до пенсії», а як майданчик для комунікацій з провідними представниками бізнесу та зарубіжними освітніми установами. Змінивши підходи до управління, ми впевнені, можна зробити реальним навіть те, що нині здається недосяжним.

 Юлія КОБІЦЬКА, Євген САКАЛО, для газети «Освіта України»