«Я не хочу бути мамою. Не хочу називатись нею. Не хочу просинатись серед ночi від дитячого крику, носитись з пелюшками, не хочу всіх цих «нутрiлонiв» i «панадолів». Хочу належати собi…» Я змушена вас розчарувати: це не уривок iз щоденника дiвчинки-пiдлiтка,  що «жениха хотела, вот и …» (даруйте за грубість). Такi сповiдi у стилi «не хочу» сьогоднi не є поодинокими. Їх сотнi, навiть тисячi на iнтернет-форумах i блогах, де на кожне своє «фе» ти знайдеш однодумця. Такого iдентичного собi «фрiчайлдiвця», для якого тема потомства – це щось iз розряду табу.  Трохи історії. «Фрiчайлд» ( від англ. free –вiльний, child – дитина – в буквальному значеннi – вiльнi від дiтей ) – це iдеологiя, прихильники якої є адептатами так званої «добровiльної бездiтностi», тобто небажання народжувати дітей анi сьогоднi, анi в майбутньому. Iсторiя походження поняття губиться в минулому. За однією версією, воно, можливо, було введене в 1970-х рр. Нацiональною Органiзацiєю для Не-Батькiв (сьогоднi вже неiснуючою). Популярностi набуло в 1990-х, коли американська вчителька Леслi Лафайєт заснувала одну з перших сучасних груп «ChildFree Network”. Фемiнiстичнi випади (мовляв, кар’єра – передусiм, а діти потім) сьогоднi нi для кого не дивина. Але якщо хтось пропонує поповнення в сiмействi вiдтермiнувати до настання сприятливих умов, то прихильники «добровiльної бездiтностi» у ньому взагалi не вiдчувають потреби. Їхнє життя, грубо кажучи, нашпиговане роботою, друзями, захопленнями, тому в надто тісному графiку важко викроїти мiсце для появи нащадка. «У мене цiкава робота, коханий чоловiк, багато друзів, я маю можливість подорожувати i жити так, як сама того хочу. Невже все це я повинна промiняти на дитину, у появi якої не бачу сенсу?» На таке собi риторично-скептичне питання довелось натрапити менi на одному з iвано-франкiвських форумiв, де спiлкуються сучаснi «фрiчайлдiвцi». Беручи на озброєння таку мотивацію, вони не намагаються комусь її нав’язати. Не шукають прибічників для своєї «бездiтної» теорії, так би мовити, залишаючись при власнiй думцi. «Бездiтне» кохання Коли молода пара вирiшує освятити своє кохання церковним шлюбом, для початку поставивши йому штам у паспортi, їй від самого початку весiльного дійства i до його логічного завершення бажають народження сина чи донечки, а краще двох i більше. Так прийнято, так мудро, так треба. Але якщо чиєсь щастя пахне пелюшками, то щастя «фрiчайлдiвця» – хіба що незалежнiстю. «Пiсля того, як ми з чоловiком одружились, кожен наш день розпочинався iз запитання свекрухи про те, ну коли ж ми їй народимо внуків, – розповiдає 24-рiчна Ольга. – Ми просто стомились від усіх цих настанов, що, мовляв, сiм’я без дітей – не сiм’я, тому й вирiшили переїхати». Тема народження нащадка перебуває поза зоною досяжностi їхнього щастя. Якщо ми любимо одне одного, то для чого псувати цю ідилію кимось третiм? Адже з появою дитини в сiм’ї мама з татом перестають належати одне одному, у них з’являється такий собi маленький роботодавець, що вимагає любовi, турботи, врештi-решт повсякденної уваги, не обiцяючи при цьому нічого в замiн. Коханню, що не хоче чути слова «мама», не обов’язково йти в декретну вiдпустку по догляду за новонародженим. Воно просто-на-просто може ввiмкнути переадресацію на всi дзвінки тих, чиє щастя обов’язково має посміхатись беззубим ротиком. За принципом «бездiтного» кохання сьогоднi в Українi живе, за останнiми пiдрахунками, близько мільйона пар, тобто 15% всiх подружь, з них в Iвано-Франкiвську – близько 8 тис. Але якщо безплiднiсть кохання – це помилка природи, яку можна виправити в кращому випадку, то його «бездітність» – добровiльне «нi» на питання про те, чи входять діти у твої життєвi плани. Лелек звільнено з посади Звiльнити лелек з посади кур’єрiв з доставки малюків батьки можуть i з іншої причини. «Я не люблю дітей, вони мене дратують, тому моя сiм’я не стане щасливішою, якщо у нiй появиться дитя, скоріше навпаки,» – отаке нехитре зiзнання довелось менi недавно почути з уст моєї подруги. Сьогоднi їй 20, але дитячi колясочки i крихiтнi рожеві шапочки її материнського iнстинкту взагалi не лоскочуть. Своїх дітей вона не шукатиме анi в капустi, анi в лелечих гніздах, бо переконана: їх у неї не буде. «Держава, що закликає своїх громадян народжувати нащадків, керується не стiльки ідеєю вирiшення економічної кризи, скiльки ідеєю поповнення штабу платників податкiв. – каже дiвчина. –– А народжувати свого сина для того, щоб нашi олігархи заробляли на ньому, як i на кожному з нас, своїми мільйони, я не буду». Для чого приводити у свiт нове життя, наперед знаючи, що не зможеш зробити його щасливим? Для чого симулювати материнський інстинкт, якщо він за своєю природою глухонiмий? Такi запитання висувають собi у захист тi, кому вакансія мами не потрібна. А отже, i власних лелек можна вiдправити у вiдставку – хай приносять дітей тим, хто у них вiдчуває потребу. Але якщо хтось, говорячи про небажання народжувати дитину, виходить суто з моральних міркувань, то дехто розділяє більш приземленi погляди. Так, для 35-рiчного Антона тема появи нащадка замкнута за сімома замками. Вiн твердо переконаний у тому, що саморозвиток i комфорт у його життi можливi тільки за вiдсутностi дітей. З їх появою на фiнансовiй стабiльностi, як i на кар’єрi можна буде поставити хрест. Нести на собi почесну батьківську мiсiю він не готовий, у нiй він не бачить анi себе, анi власного майбутнього. Тому допоки він обіймає посаду запеклого прихильника «добровiльної бездiтностi», лелеки приносять малюків до чужих осель. З їхнього маршруту його домівка назавжди викреслена. «Добровiльна» бездітність у законi Буква Закону поки що не винесла прихильникам «фрiчайлду» свого вердикту. Тому, очевидно, жодного конституційного права змушувати когось до народження дитини у вас немає i не може бути в принципi. Когось засуджувати чи виправдовувати ( ідеться про моральне право) ви, звісно, за великого бажання можете. Але вiдразу ж спадають на думку слова з біблійної притчi: «хто iз вас безгрiшний, хай кине у неї камiнь». Обвинувачують адептів «фрiчайлду» в егоїзмi не тільки тітоньки біля пiд’їздiв, а й офіційна церква. Їй вердикт такий – небажання приводити у свiт своє дитя є рiвноцiнним супротиву Божiй волi, а тому прихильники бездiтностi – це, за її версією, «безплiднi язичники». Соцiальна та релiгiйна дискримінація не виключають i політичної, що виправдовує себе сiмейними цінностями, яким нiбито поликане служити суспiльство. Як наслідок прихильники «фрiчайлду» можуть не тiшити себе iлюзiями про податковi пільги чи зручне трудове законодавство. Очевидно, їх основною державною субсидією є вiдсутнiсть нащадка. Та тим не менше єдине оподаткування змушує їх на рiвнi з іншими займатись фінансуванням громадських шкіл. Сьогоднi люди, якi свiдомо вирiшили позбавити себе права на батькiвство, об’єднуються в iнтернет-спiльноти ( наприклад, «No Kidding»), церковнi організації ( Кiбер-Церква Iсуса Христа) та полiтичнi партії. Знаходячи собi подібних, вони, вирiшивши жити за іншими правилами, почуваються певніше. На кожне «чому?» у них є власна мотивація, на кожне звинувачення – захист. Але гратись в прокурора-адвоката в такiй ситуації просто безглуздо, як i вести на шибеницю обвинуваченого. Склад злочину вiдсутнiй, коли Закон мовчить. Тому сенсу виголошувати вирок, як i виступати з адвокатським захистом немає. Хрестовий похiд проти прихильникiв «фрiчайлду» не матиме успiху, адже батькiвство – це не обов’язок народити нащадка, а скоріше право цим обов’язком скористатись. «Жили собi дід та баба…» Складається враження, що материнству належить нещаслива роль життєвого придатка, від якого при бажанні можна відмовитись. Коли тобi 25 i ти мрієш про успiшну кар’єру, необхідність народжувати здається обтяжливим обов’язком. Але коли тобi 40 i ти залишаєшся вiч-на-вiч iз своїми проблемами, дитина стає єдиною втечею від розбитого життєвого глека. Материнський інстинкт, що в молодостi здавався вiдсутнiм, тепер знову прагне волi. Рецидив свiдомостi – це не єдине, що може чекати молодих адептів «фрiчайлду» у більш зрілому вiцi. Казковi дід з бабою на старостi літ захотiли собi колобка, але, судячи з усього, він у них не прижився, бо «i від баби, i від діда втiк». Материнський інстинкт, що стає розмiнною монетою, теж може залишитись не почутим. Змушуючи його працювати на власний егоїзм (мовляв, треба, щоб у старостi хтось за мною приглянув), ви прирiкаєте себе на материнство за контрактом. Розрахунок у стосунках батьки i діти – неприпустимий. Хоча можливий інший сценарiй розвитку. Зайвi діти (непланованi) в «добровiльнобездiтних» сiм’ях все-таки можуть народжуватись. Але вони або нiколи не стануть бажаними. Або назавжди змiнять своїх батьків, підірвавши їхню святу вiру в життя без дітей. Американський фільм-рапсодiя «Август Раш» ілюструє схожу життєву ситуацію. «Менi 20, у мене є хлопець, за якого я мрію вийти замiж, університет, диплом якого обіцяє професiйну стабільність. Але вже сьогоднi я впевнена, що не хочу бути мамою, не хочу народжувати i доглядати дітей», – зiзнається моя ровесниця ( франкiвчанка, якої б столичний фемінізм не мав торкнутись настiльки рано). Штампувати своє життя грифом «добровiльної» бездiтностi не складно. Складно прожити його так, щоб не шкодувати про власний вибiр. Бо ж, по перше, вільних вакансій на посаду мами може не залишитись. А, по-друге, декрет на бездітність тим i відрізняється від звичного, що може нiколи не закінчитись. Тому коли ви кохаєте одне одного, придумайте своєму коханню якесь красиве продовження. Леся Мочарська

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу