Цей оазис добра і людяності в нашому не надто доброму світі вражає одразу, щойно переступаєш його поріг. Наче потрапляєш у якийсь інший вимір. І справа навіть не у тих корисних «наворотах», яких немає у переважної більшості інших шкіл (зручні пандуси – перед входом і в актовій залі, ліфт на другий поверх, сучасна спортивна зала з новенькими тренажерами, довгий поручень уздовж усієї стіни, де діти із ДЦП навчаються ходити), – справа у дивовижній атмосфері затишку і безпеки, а головне – небайдужості до чужого болю. Київська загальноосвітня школа №168, або, як називає її директор Наталія Кравчук, «країна 168» каменя на камені не лишає від сталої думки, що наше суспільство, мовляв, ще не готове для широкого впровадження інклюзивного навчання, бо досі не приймає належним чином людей з особливими потребами, зокрема дітей-інвалідів. Виявляється, із суспільством якраз усе гаразд, в інакшому випадку треба прийняти, що і педагогічний колектив цього навчального закладу, і батьки здорових дітей, які навчаються там разом з особливими (не кажучи про самих школярів), зроблені з якогось особливого людського матеріалу, відмінного від усього іншого суспільства. Адже ставлення до дітей з обмеженими можливостями там не гірше, ніж в америках та європах. ПРОСТО ДІТИ Перед входом до школи стоїть шкільний автобус, який розвозить маленьких візочників: уранці – до школи, після уроків – по домівках. Щоправда, він курсує лишень по Оболонському району, а дітей з інших районів Києва й області, які теж навчаються в цій школі, батьки привозять «своїм ходом». «Ми не можемо забезпечити підвіз з усього міста, – каже завуч школи Лариса Шевчук. – Так само, як не можемо взяти до себе всіх особливих дітей, бо перетворимося із загальноосвітнього інклюзивного навчального закладу на спеціалізований. Такі умови, як у нас, треба створити всюди, кожна українська школа повинна бути інклюзивною». Педагог знає, що говорить: зараз, коли вже є законодавство у царині інклюзивної освіти, інтегрувати дітей з особливими потребами до шкільного соціуму значно простіше, ніж це було 10-11 років тому, коли група ентузіастів робила перші кроки, запроваджуючи інклюзію у своєму навчальному закладі, долаючи перепони. Адже в 2006 році не було жодного закону, за яким загальноосвітня школа могла би прийняти таких дітей. Допомогла тоді Оболонська райдержадміністрація – було прийнято рішення розпочати експеримент, виділено додаткові ставки – няні й асистента вчителя.

Тепер у школі функціонують 22 інклюзивні класи із 29, із 566 учнів 94 – мають інвалідність (38 із них пересуваються на візках). Хоча через півгодини перебування у закладі до візків настільки звикаєш, що просто перестаєш їх помічати. Діти як діти. Ну, на візках. І що?.. До речі, здорові однолітки школярів з обмеженими можливостями – а надто ті, які навчаються з ними з першого класу, – їхніх фізичних вад і справді не помічають. Це – один із найголовніших плюсів спільного навчання – стирається межа між здоровими дітьми й особливими. Усі вони – просто діти. Разом навчаються, разом відпочивають. Ходять у гуртки, яких у школі велика кількість: музичний,  айкідо, стрілецький, художній тощо. Допомогти візочнику – наприклад, заїхати на пандус – тут не вважається ані за працю, ані за якусь надзвичайну доблесть. Це для них нормально – як ходити, їсти, дихати. Звісно, таке ставлення не береться нізвідки: його треба виховувати, причому не тільки словами, а передусім – власним прикладом. Скажімо, поки у школі не з’явився ліфт (капітальний ремонт був зроблений минулого року), директор школи разом зі старшокласниками носила візочників сходами на руках. ТАНЦІ НА ВІЗКАХ Концерт до Дня людини з обмеженими можливостями, куди запросили журналістів та інших гостей, теж готували разом: пісні, вірші, танці. На сцену виходили і виїздили як здорові діти, так і їхні однолітки з особливостями розвитку. Ми свідомо уникатимемо поняття «інваліди» – це похмуре важке слово, що асоціюється з безвихіддю, воно погано поєднується з позитивом, який випромінюють ці дітлахи, а крім того – чимало батьків таких дітей свідомо не оформлюють їм інвалідність, і цей вибір треба поважати. Усі концертні номери були цікавими й майстерними, але особливо вразив виступ танцювального колективу «Спарта Данс». Виявляється, на візках теж можна танцювати – наприклад, тулубом і руками. Це настільки захопливе видовище! По-перше, раніше небачене (принаймні – автором цих рядків), по-друге – радісне для самих юних танцюристів, по-третє – життєствердне для навколишніх. Бо коли дитина на візку танцює, раптом починаєш розуміти, що більшість твоїх власних проблем – дрібні негаразди, що не вартують навіть зайвої уваги, не те що душевних мук і самовбивчих рефлексій. – Нашому колективу менше року, – говорить тренер міжнародної вищої категорії, керівник гуртка бальних танців на візках Світлана Челишева. – Я сама колись навчалася у цій школі, тепер представляю дитячий регіональний центр фізичної культури «Інваспорт». Ми готуємо майбутніх спортсменів-паралімпійців – сподіваємося, що бальні танці на візках стануть паралімпійським видом спорту. На базі цієї школи і ще одного шкільного клубу на Троєщині ми з моїм колегою – тренером Михайлом Савєльєвим – готуємо фестивалі, виступи, великі програми. Беремо жваву участь у культурно-масових заходах, і не лише в Києві. Більшість колективу – нинішні учні цієї школи, які мають діагноз ДЦП, але на заняття приїздять, і деякі випускники, які вже стали студентами ВНЗ. Висловлюють бажання долучитися до колективу учні інших шкіл столиці. Телефонували навіть із Вишгорода. Усі діти – дуже дружні й активні у спілкуванні. До виступів залучаємо і звичайних школярів – вони з великим задоволенням беруть участь у таких номерах. Думаю, це дуже добре, що діти з ДЦП навчаються разом із фізично здоровими однолітками, – мені здається, що так світ стає добрішим. Хотілося б, щоб у кожній школі була така можливість – аби ці діти відчували себе повноцінними членами суспільства. «ЗА МИТЬ ЖИТТЯ У СВІТІ НЕПРОСТОМУ» … Одинадцятикласник Ігор Диба перед виступом помітно хвилюється, хоча хлопець не з боязких і має вже певний досвід: за плечима – виступи на районних і міських поетичних конкурсах. До того ж тут усі свої – у цих стінах Ігор провів своє шкільне дитинство, нинішній навчальний рік – випускний. Юнак заїжджає на сцену у візку і читає власні вірші: «..не смійсь над ними, бо вони живі, Все бачать, чують, відчувають. Прийшли в світ Божий не такі, як всі, – Такі дива у світі теж бувають. Проте ми сильні – люди боротьби За мить життя у світі непростому. Себе ми відчуваємо людьми, щовечора ми відчуваєм втому»… Ігор у цій школі – з першого класу, тобто від самого початку впровадження тут інклюзивного навчання. Тоді, всередині «нульових», активні матері дітей із ДЦП, які проживають в Оболонському районі столиці, об’єдналися, вимагаючи відкриття класів у загальноосвітніх школах для дітей-візочників, які не відстають у розумовому розвитку. Ігор не те що не відставав – він схоплював усе на льоту. – Якраз із наших дітей розпочалася ця програма, – говорить мама Ігоря Світлана. – У першому інклюзивному класі було 8 особливих дітей, Ігор – серед них. Спочатку було й таке, що батьки не хотіли віддавати своїх здорових дітей до інклюзивного класу. Тобто складнощі були не в навчанні, а у ставленні загалу. Але минали роки, і я бачила, як це ставлення змінюється. Для наших дітей почали проводити різноманітні заходи, в яких Ігор теж брав участь. Займався на тренажерах у шкільному спортзалі – тренер розробив для них спеціальні вправи. У молодших класах водила його на олімпіади з математики, ліфта тоді в нас іще не було, тож Ігор ходив сам сходинками – адже він не весь час пересувається на візочку, може і ходити, але на невеличкі відстані. А тепер – після ремонту – в нас усе обладнано, у коридорі з’явився поручень, за який діти мають можливість триматися. Якщо раніше Ігор захоплювався математикою, то тепер у нього гуманітарне спрямування. Навіть майбутню професію вже обрав – хоче бути літературознавцем. Тепер його улюблені дисципліни – історія, українська і зарубіжна література. «Бо в цих предметах, – говорить хлопець, – я знаходжу потенційний матеріал для своїх віршів». Вірші він пише давно – ще з дитинства. Вони «приходять» зазвичай уночі, тому Ігор іноді засиджується на кухні до четвертої ранку. Рік тому він посів третє місце у поетичному конкурсі «З янголом на крилі», який проводив серед старшокласників (звичайних, не особливих) Київський університет імені Бориса Грінченка. До речі, саме туди юнак мріє вступити після школи. А навесні цього року відбулися одразу дві визначні події: у квітні він прочитав свого вірша на відкритті «Книжкового арсеналу», куди учнів 168-ї школи запросила дружина Президента України Марина Порошенко, а у травні вийшла його перша збірка. Щоправда, лише в п’яти екземплярах – відділ культури районної адміністрації Оболонського району зробив хлопцю подарунок на день народження. Пізніше одна з громадських організацій надрукувала ще 15 примірників. «Мені дуже подобається навчатися в цій школі – вона дала мені багато друзів, багато знань, тут я зробив свої перші успіхи в поезії, – говорить юнак. – Саме цій школі я завдячую найсвітлішими миттєвостями мого дитинства». ОДНА РОДИНА Десятирічний Даня Тимченко приїхав із сім’єю з Алчевська. У 168-й школі навчається другий рік. Нині – у четвертому класі. Під час концерту він вийшов на сцену й прочитав вірша. Позитивний, привітний і лагідний хлопчик. У Дані  дуже складний діагноз. Донедавна він практично не ходив, мама носила його на руках. Потім – водила за руку. Тепер хлопець пересувається самостійно й доволі успішно. – Візком він не користується і не користувався, – каже Данина мама Ганна Гайдар. – Я вірю у свого сина і в те, що будь-яку дитину, якщо докласти зусиль, можна підняти з візка. Зараз я можу його вже одного залишити в школі. Раніше не залишала – міг упасти. Нині ми відвідуємо і танці, й музичну школу. А тут я волонтер. Здебільшого батьки особливих дітей сидять під класами. Я не з тих, котрі просто сидять, – за погодженням з директором проводжу щоденно фізхвилинки: вмикаємо на перервах музику і робимо фізичні вправи – у коридорі, для всієї школи. Комплекс вправ, створений нашим лікарем, не такий простий, як здається на перший погляд, – він допомагає разом зі здоровими дітьми розвивати м’язи. Тобто це потрібно і для здоров’я, і для соціалізації. Бо діти роблять ці вправи всі разом. Окрім того, цьогоріч я почала здобувати четверту освіту – пішла навчатися на фізичного реабілітолога. Передусім – аби допомогти своїй дитині. – У нашій школі є діти з різними нозологіями, – каже директор школи Наталія Кравчук. – І з гіперактивністю, і з синдромом Дауна. Але найбільше – візочників, серед яких є й тяжкі, які теж ідуть до нас, бо ніхто більше їх не приймає. Тому немає іншої школи з такою кількістю дітей-інвалідів. Буває, що дитина погано бачить, недочуває, не рухається, але все одно її треба соціалізувати. А тим, хто спроможний учитися і працювати, треба допомогти отримати професію, бо батьки ж – не вічні. У наших дітей є суперучителі, які хоч і отримують маленьку зарплату, не йдуть на оплачуванішу роботу до гімназії. Бо ми об’єднані однією спільною ідеєю. До речі, підтримуємо зв’язок з усіма випускниками – багато з них вступили до найкращих вишів на бюджет. Телефонують також їхні батьки, розповідають про успіхи, просять поради. Ми всі – як одна родина. До речі, дітей, позбавлених батьківського піклування, теж направляють сюди – завдяки хорошому психологічному клімату. А все тому, що спільне навчання з особливими дітьми робить здорових зовсім іншими, переконана Наталія Іванівна. І розповідає про хлопчика з Криму, який, вступаючи до школи, навідріз відмовлявся навчатися в одному класі з двома дівчатками із ДЦП. Минуло кілька років, і тепер він не з’їсть жодного смаколика, не пригостивши цих дівчат. Наталія Іванівна розповідає, що вивчала досвід інклюзії в багатьох країнах – США, Японії, Чехії, Туреччині, Франції. Років двадцять тому в одній паризькій школі побачила промовисту картинку: директор закладу грав із дітьми на килимку у вестибюлі. Так «не по-директорськи» він уранці зустрічав школярів. Запобігаючи ймовірному запитанню прискіпливого читача, одразу відповім: ні, сама Наталія Іванівна на килимку у вестибюлі не сидить – вона перед уроками грає зі школярами у сніжки. НЕ ЧЕКАТИ МИЛОСТІ ВІД ДЕРЖАВИ Наталія Кравчук вважає обов’язком пропагувати власний довід – щоб інклюзивних шкіл в Україні було якнайбільше. Звісно, в нинішній документації регламентів є дуже багато недоліків. Наприклад, норма про те, що на два класи потрібна одна ставка асистента вчителя. Тобто півасистента на один клас. Можливо, у школах, де навчається одна-дві дитини з обмеженими можливостями, цього і достатньо. А якщо в одному класі таких дітей – від п’яти до дванадцяти? «Оболонська райдержадміністрація дозволила нам мати одного асистента на клас. А не половину. Але ж в нас є дуже важкі діти, які потребують особистого асистента. І треба, щоб держава оплачувала його роботу», – каже директор. Окрім того, інклюзивним школам потрібні кваліфіковані лікарі – невропатологи, реабілітологи, фізіотерапевти. Але такі спеціалісти до шкіл не йдуть – надто маленька зарплата. Проте є питання, які школа може вирішити самостійно. Треба тільки дуже захотіти. – Ми отримали від США вже чотири гранти: три – на навчання дітей англійської за програмою Ассеss і один – на ремонт нашої школи, – говорить Наталія Кравчук. – Завдяки гранту від Німеччини облаштували тренажерний зал для дітей з інвалідністю. Грант від «Відкритого світу» дав змогу закупити планшети для учнів, які не можуть писати». І це тільки частина проектів, реалізованих у школі без допомоги держави. Зараз на часі новий проект: впровадити підходи Монтессорі-терапії. Для здорових дітей це просто добре, а для особливих – прорив у розвитку. Щоправда, на це потрібні чималі кошти, але директор упевнена: усе вдасться. Як і завжди. ЗВИЧАЙНЕ ДИВО Ганна Туровець – лікар-реабілітолог, яку в «країну 186», мабуть, сам Бог послав, – так каже директор школи Наталія Кравчук. І це таки схоже на правду. Ми не знаємо, чи доклався до цього Бог власноруч, але без певного втручання провидіння чи принаймні щасливої зірки, вочевидь, не обійшлося. Бо молода лікар завдяки унікальній методиці, за якою вона працює, у буквальному сенсі творить чудеса, піднімаючи «неходячих» дітей на ноги. Не в лікарні. Не в реабілітаційному центрі… У звичайній міській школі. Хоча це лише з нашого погляду схоже на диво, а для неї – просто робота, улюблена і цікава. Окрім того, вона вже має чимало наукових робіт у профільних виданнях, пише дисертацію. Ганна Миколаївна не стверджує, що дарує надію батькам, покращує якість життя своїх маленьких пацієнтів і втілює мрії в реальність (хоча насправді так воно і є). Вона говорить дуже скромно і просто: – Займаюся фізичною реабілітацією дітей з особливими потребами. Робота дуже цікава, новітня, у нас в Україні немає спеціалістів, які працювали б у такому форматі. Ми маємо нові напрацювання, готуємо студентів, які змогли б надалі займатися з такими дітьми. Працюємо також і з батьками – це теж дуже цікавий пласт для подальшої роботи. Бо в них дуже міцний зв’язок, в основі якого лежить страх перед падінням. Є багато дітей, скутих цим страхом, який передається від батьків: вони бояться простору. Не подолавши цей страх, не можна навчити дитину ходити. І не можна вирішити питання за сім’ю – батьки передусім мають цього захотіти. – Як фізична реабілітація відбувається у школі? – Спершу ми обстежуємо дітей у присутності батьків. Я розповідаю, що цій дитині треба робити. Якщо вона не ходить, ми займаємося разом із батьками. Я, наприклад, кажу: оцей м’яз у нас не працює. І показую комплекс вправ, які треба робити, щоб він запрацював. Ті діти, які ходять, займаються у малих групах, у кабінеті з лікувальної фізкультури. Там є свій – інший – комплекс вправ. Вони ж у нас усі в гіпертонусі. І ось перше, що нам треба зробити, – виявити причину цього тонусу і обрати комплекс вправ, який би нам допоміг редукувати ці рефлекси. Звісно, це треба було зробити, коли діти були дуже маленькі. На жаль, коли вони мають велику вагу – їх уже важко поставити на ноги. А маленьких і худеньких – іще можна. Даня Тимченко минулого року не ходив. А тепер уже бігає. Як це вдалося? Спочатку ми навчили маму перебувати окремо від дитини і трохи перебороли страх. А потім почали працювати з його м’язами. Працювали більше року. Окрім того, він не концентрував зір більше, ніж на кілька секунд. Ми його навчили концентрувати зір. Він уже виходить на вулицю і грає у сніжки, вчиться падати. – Це ваша авторська розробка? – Мабуть, це напрацювання багатьох наших науковців, комплексне. У чому тут найголовніший позитив? На відміну від реабілітаційного центру, куди дитина приїжджає на 10–12 днів, після чого їде додому, тут ми можемо спостерігати за дітьми довгий період, можемо спілкуватися з батьками, дивитися, що і як можна скоректувати. Показати, що треба робити вдома, можливо, щось додати. Це – ефективніше, ніж реабілітація в центрі. Є у нас старшокласник дуже важкий, у нього тетрапарез – це коли вражені всі чотири кінцівки, з дуже вираженим тонусом, із тремором, раніше зігнути не можна було. Зараз згинаємо. Тобто є позитивна динаміка. Треба ще збільшити силу м’язів – і я сподіваюся, що до випускного будуть успіхи. Наталія Кулик, «Освіта України» № 49 (12.12.2016) Купити онлайн

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу