ІВАН ЗЯЗЮН: МАЙБУТНІХ АКАДЕМІКІВ ТРЕБА ШУКАТИ В ДИТЯЧІЙ ПІСОЧНИЦІ - IMGУкраїнські педагогічні новації «експортуємо» навіть у Японію

Іван Андрійович Зязюн – людина легендарна. Видатний учений, професор, академік свою робочу біографію починав на комсомольській шахті Донбасу. Пізніше був наймолодшим ректором у Радянській Україні. У Полтавському педагогічному університеті й нині пам’ятають, як Зязюн свого часу порушував політичні табу й відстоював розроблену ним концепцію педагогіки добра. Нині він – директор Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих Національної академії педагогічних наук України.

Про власне бачення місії вчителя, японський попит на українську педагогіку й «табу» на політику в школі Іван Андрійович розповів читачам «Освіти України».

– Іване Андрійовичу, Ви багато років працювали в Полтавсько­му педагогічному університеті імені В. Г. Короленка. Там і нині пишаються вашими новаціями з педагогічної майстерності, до­свід яких переймала вся Украї­на. Але в Полтаві пам’ятають не тільки Ваші наукові розробки. Скажіть, як Вам вдалося ввес­ти моду на краватки, які сту­денти жартома називають «зязюнчиками»?

— Я пояснював, що хлопці мають ходити в білих сорочках і краватках, а дівчата — в сук­нях і спідницях. Чому? Бо ще Антон Макаренко казав, що вчи­тель повинен бути франтом, ви­ходити до дітей так, щоб на ньо­го приємно було дивитися. Я й тепер кажу це молодим колегам. Але на носінні спідниць уже не наполягаю.

– Ви стояли біля витоків осві­ти в незалежній України, були міністром освіти в 1990 – 1992 роках. Сьогодні – директор Інституту педагогічної освіти й освіти дорослих Національ­ної академії педагогічних наук України. Скажіть: що основне в педагогіці, чого в першу чер­гу має навчати сучасна школа?

— У педагогіці все важливо. В суспільстві знань інформація дуже швидко старіє. Тому шко­ла має навчити основного — на­вчатися все життя. Для цього потрібні вчителі, які не тільки мають талант навчати інших, а й здатні удосконалюватися самі. Я сказав би, що педагог — осно­вна виробнича сила суспільства!

Треба не тільки знання ди­тині давати, а й готувати її до самостійного життя в державі, в суспільстві. І обов’язково — хвалити за успіхи.

ЗА УСПІХИ В НАВЧАННІ – ГРАМОТУ ПРЕЗИДЕНТА!

– У деяких країнах є навіть окремий напрям, який розви­ває лідерські якості – педаго­гіка успіху.

— Лідерські якості розвива­ють і в багатьох українських школах і ВНЗ. Для дитини дуже важливо, щоб учитель помічав і підтримував її досягнення. До речі, американський учень за будь-який успіх отримує вимпел чи дощечку на стіну, його пока­зують по шкільному телебачен­ню. За значні успіхи в навчан­ні чи громадській роботі учневі вручають грамоту за підписом президента США. Це дуже важ­ливо. Такою грамотою людина може пишатися все життя.

Думаю, цей досвід і в нас був би корисний.

– А якщо дитина не є відмін­ником?

— У неї можуть бути інші досягнення. Наприклад, у гро­мадській роботі тощо. Треба цю активність «підштовхнути» в дошкільному віці й початко­вій школі — тоді дитині все жит­тя буде цікаво пізнавати світ. Це залежить від учителя. Він у кожному школяреві (навіть якщо того вважають невиправ­ним двієчником) повинен бачи­ти потенціал.

Для цього вчителеві треба вдосконалювати власну педаго­гічну майстерність.

ЯПОНСЬКИЙ ПОПИТ НА УКРАЇНСЬКУ ПЕДАГОГІКУ

– Першу кафедру педагогіч­ної майстерності Ви відкрили в Полтаві. Сьогодні такі кафе­дри є в багатьох вишах. Цим досвідом цікавляться в Німеч­чині, Франції, Польщі і, особли­во, в Японії, де переклали вашу книжку «Основи педагогічної майстерності». Іване Андрійо­вичу, чого Ви навчили японців?

— В Японії, справді, цікав­ляться українським досвідом. Мене запрошували читати лек­ції з педагогічної майстерності в Токіо та Кіото. Хочу сказати, що педагогіка Василя Сухомлинського стала в цій країні держав­ною системою виховання ще за його життя. Індивідуальний під­хід до дитини для них — най­важливіший. Японці стверджу­ють, що три — п’ять відсотків талановитих людей дають 95 відсотків національного доходу країни! І шукають таланти, по­чинаючи ще зі шкільного садоч­ка. До речі, в Японії дітей, котрі відзначилися в тій чи іншій сфе­рі, бере «під крило» держава або фірма. До майбутніх спеціалістів придивляються, ще коли вони дитячий садочок відвідують.

– Тобто майбутніх академіків і новаторів педагогіки треба шу­кати в дитячій пісочниці?

— Японці так і роблять! Дуже важливо знайти й відібрати на педагогічну роботу людей, які мають здібності навчати інших. Шкода, що абітурієнти інко­ли обирають педагогічний виш тільки тому, що там конкурс менший. До таких навчальних закладів добір має бути, як до мистецьких ВНЗ. Педагогіка — це мистецтво!

Основна сила вчителя — сло­во. Часто треба сказати слово, як актор зі сцени, правдиво й переконливо.

Педагогіка нічого не вар­та, якщо не розворушити душу учня, який сприймає світ душею самого вчителя. Все життя ви­кладача має бути педагогікою добра. Цього я навчав японців і навчаю українців.

Але педагогів треба заохочу­вати. Ця професія — найваж­ча у людському навантаженні. Вчитель стає о восьмій годи­ні за робочий стіл і до третьої-четвертої години з класу не ви­ходить. А ввечері — перевірка учнівських робіт. І так усе жит­тя. Тому він повинен мати соці­альний статус, відчувати, що по­трібен суспільству.

НА ПІДГОТОВЦІ ВЧИТЕЛІВ ЕКОНОМИТИ НЕ МОЖНА!

– У багатьох країнах, зокрема, в Фінляндії, найбільш шанова­ними (й, відповідно, достойно оплачуваними) є професії ліка­ря, юриста та вчителя. В Укра­їні це можливо?

— У Фінляндії домоглися того, що в школі може працю­вати тільки викладач вищої ква­ліфікації. І в дошкільній освіті, і в початкових класах з дітьми працюють працівники з дипло­мом магістра. Не дивно, що їхні діти в міжнародних олімпіадах і змаганнях займають високі міс­ця. Це — результат підтримки держави.

У нас і нині можна почути: мовляв, навіщо такі витрати на вчителя? Подекуди кажуть, що ми даємо забагато грошей на підготовку педагогів.  Але насправді порівняно з іншими кра­їнами це — копійки. Наприклад, років із десять тому в нас на це виділяли менше двох тисяч гри­вень на рік. А в Німеччині тоді на підготовку вчителя витрача­ли 29 тисяч доларів…

Від викладача залежить усе: успіх учня, його щастя, його майбутнє. Це дуже важливо. На підготовці вчителя держава не має права економити!

– Соціологи кажуть, що укра­їнці, на жаль, мають «алергію» на реформи. Що б їм не пропо­нували (навіть справді потріб­не й хороше), люди лякаються й хочуть зберегти знайоме ста­ре. Але без змін жодна галузь (і освіта також) розвиватися не може. Як еволюціонувати осві­ті в наших реаліях?

— Навіть найкращий і найро­зумніший міністр не може сам-один реформувати освіту. Це проблема всього суспільства. Да­вайте пригадаємо: чим перейма­лося наше суспільство в останні роки? Політичними скандалами, маєтками та хобі політиків. Осві­тою (а від освіти залежить май­бутнє) громадськість майже не цікавилася.

Але поспішати зі змінами в освіті не можна! Французи про це кажуть так: легше тисячоліт­нє кладовище перенести, ніж зробити реформу в освіті. Такі зміни мають бути дуже подо­вженими в часі.

Найперше, що потрібно для освіти — вчитель, який може взяти на себе відповідальність: за себе, за учня, за державу.

ПОЛІТИКА – ТІЛЬКИ ДО ПОРОГА ШКОЛИ

– На посаді міністра Ви спо­відували принцип: політика – тільки до порога школи. За це Вас критикували і ліві, й пра­ві… Ви й сьогодні так думаєте?

— Якщо цього правила не до­тримуватися, то суспільні кон­флікти «інфікують» і школу. Якщо втягнути в обговорення політичних тем малу дитину, яка щиро вірить усьому, то ми ви­ховаємо нещасних, засмиканих і обмежених людей. Бо політи­ки сьогодні в один бік побігли, а завтра — в інший. Заради рей­тингів вони ладні маніпулювати найболючішими темами: щодо мови, історичної пам’яті тощо. У школі це неприпустимо!

У багатьох країнах це аксіо­ма: політика — тільки до поро­га школи.

– Сьогодні політики намага­ються поділити країну на Схід і Захід. Можливо, вчитель – той миротворець, котрий необхід­ний українському суспільству, щоб воно було єдине і мало нормальне, спільне майбутнє?

— Сучасні психологи кажуть: суспільство тримається на трьох «китах». Це інтелектуальне мис­лення, почуття й воля. Так фор­мується інтелектуальна сфера людини. Ця сфера має бути на­сичена позитивними почуттями. Треба завжди бути миротворця­ми! В програмах, які розробляє наш Інститут, ми акцентуємо на цьому особливу увагу.

БЕЗ НАУКИ НЕМА ОСВІТИ

– На стіні Болонського універ­ситету написано «Без науки не­має вищої освіти». Нині часто можна почути критику, що в Україні належної підтримки на­уки немає…

— Не можна за один день підняти те, що занепадало де­сятиріччями. Наш інститут, на­приклад, розробляє програми, посібники з проблем педагогіч­ної майстерності, неперервної професійної освіти, етики та естетики, теорії української й зарубіжної культури тощо. Ін­коли нас критикують, мовляв, вивчаєте наукові теми, але не впроваджуєте їх у життя. Але ж для того, щоб було де ре­алізовувати наукові розробки (не тільки нашого інституту, а й усієї Національної академії наук України!), потрібно, щоб нормально працювала вся еко­номіка держави!

– І як Ви впроваджуєте в жит­тя наукові програми?

— Впроваджуємо! В Україні діють тридцять практичних цен­трів педагогічної майстерності, які працюють за нашими про­грамами і посібниками. Працю­ємо й зі школами, і з вищими навчальними закладами. За на­шими програмами, зокрема, на­вчаються в інститутах підвищен­ня кваліфікації. Співробітники інституту читають лекції, про­водять майстер-класи. До речі, посібники з педагогічної май­стерності є в кожній школі Ки­ївщини.

– Наукові розробки інституту цікаві тільки вчителям?

— Звичайно, ні. Ми співп­рацюємо з Івано-Франківським національним технічним універ­ситетом нафти і газу, Харків­ським політехнічним інститу­том, Вінницьким політехнічним інститутом та іншими. У нашо­му інституті 80 працівників. Се­ред них — 50 докторів і кандида­тів наук. Президія Національної академії педагогічних наук дору­чає нам ту чи іншу тему і ми розробляємо її «на майбутнє». Якщо ця тема не практична, то все одно знаходимо в ній прак­тичний аспект. Без такої роботи «на майбутнє» не буде поступу. Ми виробляємо «ідеал», до якого треба рухатись. Не можна стоя­ти на місці!

– У світі кажуть: щоб бути оптимістом, треба спілкувати­ся з молоддю. Бо країна буде такою, про яку сьогодні «мріють», а завтра збудують моло­ді люди. Ви оптиміст?

— Оптиміст. Мені колись батьки казали: твоє щастя — в твоїх руках. Тепер я про це сту­дентам кажу. Вони мріють про сучасне європейське майбутнє країни. Такою вона й буде!

Світлана ГАЛАТА, «Освіта України», № 31

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *