Одним з основних показників якості освіти в державі є кількість іноземних громадян, які тут навчаються. Це свідчить і про рівень довіри, і визнання здобутків освіти в світі. 

Про перспективи освітнього бюджету, реформи у середній і вищій школі, актуальні законопроекти ми поговорили з головою Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти Максимом ЛУЦЬКИМ. Для нього — це одне з перших інтерв’ю на новій посаді.

— Максиме Георгійовичу, сьо­годні дуже багато «експертів» коментує реформи в освітній сфері. Причому говорять бага­то, а роблять — не дуже. Це певною мірою стосується і де­яких народних депутатів, осно­вне завдання яких — законот­ворчість. За які ініціативи в сфері освіти вам не соромно?

— За всі, які ми втілили про­тягом останніх півтора року. За попередні п’ять таких не було. Серед найбільш значущих ре­форм — повернення до 11-річної системи навчання. Завдя­ки зусиллям уряду відновлено програму «Шкільний автобус» і комп’ютеризацію шкіл, яка ра­ніше була лише на папері. Вар­то також згадати зміну правил вступу до вищих навчальних за­кладів, що повернула автори­тет вчителеві і середній школі. Адже за попередніми правила­ми взагалі не потрібно було на­вчатись у середній школі, а про­сто скласти ЗНО з двох-трьох предметів.

Приємно, що нині в студен­тів, молодих учених з’явилася можливість поїхати навчатися за кордон до кращих універси­тетів за державні кошти. При­чому не для того, аби там за­лишитись, а щоб підвищувати авторитет України.

Згадаймо й програму рефор­мування професійно-технічної освіти. Основне також, що на­решті закінчилося обговорення проекту Закону України «Про вищу освіту», яке тривало май­же рік.

Якщо озвучити тільки цей не­великий перелік, можна сказа­ти, що за півтора року прове­дено серйозну фундаментальну роботу. І все це відбувається за підтримки Президента уря­ду. Робота нашого комітету і МОНмолодьспорту є зваженою і конструктивною. Ми не конкуренти, а партнери. І це та­кож важливо.

З’явилась премія в галу­зі освіти і науки. Вважаю це заслугою Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти. Адже саме завдяки принциповій позиції комітету три роки тому ми впровади­ли ці відзнаки для педагогіч­них працівників. Це — трид­цять премій по двадцять тисяч гривень — досить серйозна під­тримка для вчителя.

ПРО АВТОНОМІЮ ВНЗ

— Проект закону «Про вищу освіту» сміливо можна на­звати багатостраждальним. Його вже стільки разів обго­ворювали, він був схвалений ІІІ Всеукраїнським з’їздом працівників освіти. Але за­кону закидають, наприклад, обмеження автономії універ­ситетів.

— Щоб критикувати, тре­ба слухати не тих, хто комен­тує все підряд, а спитати осві­тян, чи підтримують вони цей законопроект. Автономії вищі навчальні заклади і сьогодні мають достатньо. Якщо гово­рити відверто, то університе­ти обмежені винятково використанням коштів і сьогодні ми порушуємо дуже складне питання, щоб університети мали можливість використо­вувати спецкошти за спроще­ною процедурою для оновлен­ня матеріально-технічної бази, ремонту гуртожитків, лабора­торій тощо.

Метою цього законопроекту є саме розширення автономії університетів. Особливо акту­альним це питання є для найпо­тужніших навчальних закладів, які мають статус дослідниць­ких. Це й можливість присвоєн­ня наукових ступенів, і розши­рення спектра платних послуг.

Також у законопроекті ми чітко фіксуємо зовнішнє не­залежне оцінювання. Згадай­те,  наші  опоненти говорили, що влада — проти тестування. Але вони законодавчо його не затвердили!

— Проте й інших зауважень та­кож було чимало…

— Пам’ятаєте, були конфлік­тні питання, наприклад, щодо кількісних показників, визна­чень що таке університет, ака­демія, коледж. Деякі наші укра­їнські ВНЗ, а особливо створені за останні 20 років, не відпові­дали б таким критеріям. Хоча європейська практика свідчить, що університети не обов’язково мають бути з величезною кіль­кістю студентів.

Сьогодні всі конфліктні питання знято. Був і альтер­нативний законопроект. Ми проводили засідання робочої групи, врахували і його по­зиції, тож сьогодні маємо до­кумент, який можна прийма­ти в першому читанні. Це має відбутись уже цієї сесії. До

другого читання народні де­путати подаватимуть поправ­ки. Думаю, їх буде багато, бо за важливістю цей закон не менш вагомий, ніж Податко­вий кодекс, інші стратегічні документи, що приймалися цієї сесії, адже він визначає розвиток освіти мінімум на де­сять — двадцять років.

ЯКЩО НЕМАЄ КОНКУРЕНТНОГО СЕРЕДОВИЩА…

— Як ви вважаєте, різноманіт­ні мораторії на закриття шкіл розв’яжуть проблеми села?

— Ні. Ми сьогодні наголо­шуємо, що не можна втрачати дитячі садки, школи, щоб вони не змінювали форму власності. Чесно потрібно говорити, що в Україні майже 700 шкіл, де навчається до 10 учнів, майже 1600 шкіл із 40 учнями. Якість освіти — під сумнівом. Якщо немає конкурентного середо­вища, то дітям дуже важко розвиватися. Наприклад, коли вчитель обіймає три-чотири по­сади — директора, викладача фізкультури, фізики і матема­тики, то про якість ми взагалі не говоримо.

— Торік подією номер один стало повернення до 11-річного терміну навчання в школах. Але, якщо поглянути ширше: обов’язкова дошкільна освіта плюс одинадцять у школі — та сама дванадцятирічка…

— Обов’язкова дошкільна освіта — передовий досвід єв­ропейських країн. Чому ми має­мо пасти задніх? Коли нас кри­тикували за кількість шкільних років, ми зверталися до комісії Євросоюзу і отримали чітку від­повідь, що це наші внутрішні питання. До речі, європейська практика — від 11 до 13 років навчання. А за кількістю годин навчання ми — на рівні з усіма європейськими країнами.

Найважливіше, щоб будь-яка реформа була зрозумілою для людей. Якщо хтось пише реформи в кабінеті, не розумі­ючи процесів, що відбуваються на місцях, то такі реформи ніх­то не сприйматиме. Але, якщо перед прийняттям рішення провести серйозне громадське обговорення, вислухати думки всіх зацікавлених сторін, то не схвалюватися такі реформи не можуть. Коли ми прийняли за­кон про перехід на одинадцятирічку, почали надходити міш­ки вдячних листів від батьків, учителів. І досі ми отримуємо подяки від них.

— Розкажіть, будь ласка, про бюджетні перспективи на на­ступний рік. Чого очікувати освітній галузі?

— Формування бюджету країни ще триває. Він ніколи не буває простим. Нині акту­альним є не лише забезпечення зарплатами і стипендіями (по­трібна відповідна індексація), а й комунальні витрати закла­дів освіти, адже тарифи зрос­тають. На початку року вони закладаються за іншими показ­никами, тому ці витрати будуть більшими. Взагалі, вирахувати витра­ти важко. Наприклад, профтехосвіту вилучено з бюджету МОНмолодьспорту і передано до місцевих бюджетів. На мою думку, це правильно, адже на місцях видніше, як найкраще використати ці кошти — чи для ремонту покрівлі, чи для вдо­сконалення аудиторій тощо. Де­мографічна криза теж внесла корективи — це позначилося на державному замовленні. Можна сказати, що наступ­ний бюджет за загальними по­казниками буде ліпшим. Але треба враховувати всі потре­би, на які підуть кошти. Загалом, є позитивна динамі­ка. Та сказати, що цього достат­ньо — не можна. Ще ніколи всі не були задоволені бюджетом.

ЯКЩО ЇДУТЬ ІНОЗЕМЦІ, ОСВІТА ЯКІСНА

— Якою, на вашу думку, вітчиз­няна освіта буде, наприклад, через двадцять років?

— Це, безперечно, зале­жить від підвищення якості на­шої освіти. Вважаю, що одним з основних показників якос­ті освіти в державі є кількість іноземних громадян, які тут на­вчаються. Це свідчить і про рі­вень довіри, і про визнання здо­бутків системи освіти в світі.

Студенти-іноземці позитив­но впливають і на економіч­ний розвиток країни. Скажі­мо, у США навчається понад півмільйона іноземців. Припус­тимо, вартість навчання стано­вить10 тисяч доларів на рік. Так країна отримує серйозні інвес­тиції. Варто також урахувати, що студент, окрім плати за на­вчання, витрачає гроші на про­живання, харчування, розваги тощо. І ці кошти лишаються в країні, розвивають її.

Україна має чудові кліма­тичні умови, вдале географіч­не розташування. Тому, якщо наша освіта й далі розвивати­меться, про неї знатимуть у сві­ті, ми можемо очікувати, що до нас приїде більше іноземних студентів. Основне нині — чітко визна­читися з тими напрямами, що й справді є перспективними в Україні. Це може бути і аграрне виробництво, і високі технології.

Уже сьогодні багато інозем­них компаній замовляють ви­конання робіт, пов’язаних, зо­крема з програмуванням, саме в нас. Проте жоден україн­ський університет не може бути грандхолдером — він об­слуговується в казначействі і не має фінансової самостій­ності. Тож часто буває так, що невеличкий європейський університет отримує грант на мільйон, передає українській стороні двадцять відсотків фі­нансування, а ми виконуємо сто відсотків роботи. Цю си­туацію необхідно змінити. Тре­ба стимулювати наших учених, аби вони стажувалися закор­доном, набувати нового досві­ду. Їхні роботи мають публі­куватись у всесвітньо відомих наукових виданнях. Так підви­щиться індекс цитування на­ших науковців, а отже, і ав­торитет нашої науки, наших університетів.

 Розмовляли Максим КОРОДЕНКО і Дмитро ШУЛІКІН, «Освіта України» №91-92