РАУЛЬ ЧІЛАЧАВА: НЕ МОЖНА ДУМАТИ ТІЛЬКИ ПРО ХЛІБ НАСУЩНИЙ! - портрет. Анда КраузеСорок п’ять років тому за програмою студентського обміну до Києва приїхав студент Тбіліського університету Рауль Чілачава. Україні пощастило: він став не тільки найкращим фахівцем з українсько-грузинських літературних взаємин, а й знаменитим поетом, науковцем, перекладачем творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, Миколи Бажана, Володимира Сосюри, Андрія Малишка (і багатьох інших) грузинською мовою, а також Акакія Церетелі, Галактіона Табідзе, Константіне Гамсахурдії – українською. За роки праці Рауль Шалвович написав і переклав понад 100 книжок. Одна лише антологія «Серпень», яка вийшла 2001 року за Національною програмою випуску соціально значущих видань, охоплює 55 українських поетів… Рауль Шалвович Чілачава – доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч мистецтв України. Він – приклад того, як треба любити Україну й працювати для її блага. Про нові книги поета, літературу й політику, українські і грузинські культурницькі реалії газета запитала в Рауля Чілачави.

– Раулю Шалвовичу, Ви приїхали до Києва ще студентом-третьокурсником. Важко було вивчати українську?

– Я приїхав по студентському об­міну до країни, про яку багато читав, чув, яку мріяв побачити. А п’ятого жовтня виповниться сорок п’ять ро­ків, як я тут!

Мову вчив, спілкуючись зі студен­тами в гуртожитку, з людьми на ву­лицях, читав книжки, газети, слухав радіо. Вивчив досить швидко! Нині ро­зумію, що знав її не дуже добре, од­нак із текстами міг працювати. Пер­шу книжку (це були вірші Сосюри) переклав і видав грузинською ще в студентські роки.

До мене ставились дуже доброзич­ливо. Першими моїми знайомими у Спілці письменників стали Станіслав Тельнюк, Леонід Горлач, Олесь Лупій, Ганна Чубач, а потім і вся ре­дакція «Літературної України», куди прийшов на практику. Познайомив­ся з Миколою Вінграновським, Григором Тютюнником, Євгеном Гуцалом, Валерієм Шевчуком… Це була потужна сила – люди, які тримали на своїх плечах українську літерату­ру. Зрозумів, що Україна живе «па­ралельним» життям – є патріоти з бунтарським духом, а є люди, котрі цікавляться тільки матеріальними бла­гами… На жаль, сьогодні бачу те саме: соцопитування свідчать, що 70 відсо­тків людей ставлять на перше місце матеріальне благополуччя. Не можна цікавитися тільки хлібом насущним!

ШКОЛА УРЕ

– Зі студентської лави Ви потрапили до головної редакції Української ра­дянської енциклопедії. З «не дуже добрим» знанням української туди на­вряд чи взяли б…

 – Я прийшов туди завдяки Ми­колі Бажану, який був великим дру­гом Грузії, перекладачем знамени­тої поеми Шота Руставелі. Мовою я вже справді добре володів, але не мав ані житла, ні прописки. Та в Бажана (академіка, народного депутата, чле­на Центрального Комітету КПУ) був величезний авторитет. Йому не мо­гли відмовити. Я працював у редакції, яка готувала Шевченківську енцикло­педію, досліджував тему «Шевченко й Грузія». На жаль, Бажанові не дозво­лили опублікувати цю роботу, бо Мо­сква ще не видала Пушкінської, Лермонтовської енциклопедій. Він вдався до хитрощів і через кілька років вий­шов у світ Шевченківський словник. Та сама енциклопедія, але з іншою назвою.

Я пишаюся тим, що в томах УРЕ є багато статей за моїм підписом. Це була гарна школа самоконтролю, точ­ності формулювання думки, лаконіч­ності. Ця школа не минула марно.

– Ви багато перекладали з україн­ської на грузинську й навпаки, про­водили просвітницьку роботу. Чи ці­каві ми для Грузії, а Грузія – для нас?

 – Українців завжди радо зустрі­чають у Грузії. Раніше діяла доктри­на дружби народів, яка передбачала тісні відносини між союзними рес­публіками. Українські журнали й аль­манахи друкували твори грузинських письменників. 150-річчя з дня наро­дження Тараса Шевченка, наприклад, відзначали в Тбілісі на спеціальній се­сії Спілки письменників Грузії, Тбі­ліського університету й Інституту гру­зинської літератури!.. Сьогодні такої співпраці майже немає. Навіть пере­клади виходять рідко…

– З таким перекладачем я й розмов­ляю…

 – У 2000 році в Київському націо­нальному університеті імені Тараса Шевченка відкрили кафедру грузин­ської мови й літератури, де я мав честь бути професором. П’ять років там пра­цювали мої колеги Людмила Грицик, Олександр Мушкудіані, Григорій Халимоненко. Грицько, як усі його на­зивали, свого часу вивчав грузинську мову в Тбіліському університеті, де ми й познайомилися. Я бачив, як до ньо­го ставилися мої земляки – з вели­чезною пошаною й любов’ю. В 2005 році ми випустили курс – одинадцять чоловік. На тому все й закінчилося.

– А в Грузії українську вивчають?

 – У Тбілісі в Державному універ­ситеті є кафедра україністики, клуб «Україна», товариство, яке вивчає українську мову й літературу. До речі, в Тбілісі є єдина в Закавказзі держав­на українська середня школа, де на­вчання проводиться і грузинською, й українською мовами.

– Ого! Скільки там учнів?

 – Більш як двісті. Там багато учнів із грузинськими прізвищами – воче­видь, у них матері – українки, які хо­чуть, щоб їхні діти знали рідну мову.

– Інтерес до Грузії в Україні – дуже великий. Представники різних пар­тій (як лівого, так і правого «флан­гів») вважають гарним політичним тоном згадати реформи в Грузії й ска­зати, що хочуть зробити такі самі…

 – У Грузії справді здійснили ба­гато реформ: антикорупційну, подат­кову тощо. Наприклад, у кожному районному центрі відкрито Будинки юстиції.

– Як вони працюють?

 – За один день там можна виріши­ти будь-яке юридичне питання: пере­оформити майно, отримати довідку.

ЛІТЕРАТУРНІ ПОТЯГИ

– А в галузі культури й освіти?

 – Реформою системи освіти, як мені відомо, не всі задоволені. До того ж там відправили на пенсію представ­ників старшого віку, замінивши їх мо­лодими кадрами. Та й у грузинському уряді служать тільки молоді фахівці.

Щодо культури… Останніми рока­ми відкриваються нові театри й те­атральні студії, проводяться різно­манітні фестивалі, конкурси тощо. Літературне життя в Грузії дуже по­жвавлене. Виходить багато журналів, літературні газети, проводяться дис­кусії на літературних порталах. Кра­їною курсують так звані літературні потяги. Група письменників, напри­клад, виїжджає з Тбілісі й проводить у поїзді літературні вечори. Крім того, пасажир будь-якого потягу має змо­гу отримати в провідника книжку, а вранці повернути.

– Кияни також не проти прийти на цікаві літературні вечори до Спілки письменників. Однак, де ці вечори,

дискусії, обговорення «гарячих» сус­пільних тем?.. Нині кажуть, що спіл­ка письменників України припинила бути культурним явищем.

 – Вечори проводять, приходять одні й ті самі люди – друзі, знайо­мі, а читацький загал кудись зник.

Спілка письменників як інституція радянської влади втратила свої функ­ції й живе за інерцією. Хоча колись була таким собі «міністерством» з пи­тань літератури. Функціонував літе­ратурний фонд, працювали будинки творчості, санаторії. Нині майно май­же розпродано, літературна преса лед­ве зводить кінці з кінцями, а сама спілка живе за рахунок державного фінансування (дуже малого). Рік тому змінилося її керівництво, яке задекла­рувало чимало реформ. Дай Боже, аби вони відбулися!

– У жовтні будуть вибори до Парла­менту. В списках різних партій мож­на знайти прізвища письменників, артистів, митців. Політологи не раз закликали людей, які є моральними авторитетами в суспільстві, очолити списки політичних сил, бо результат, мовляв, гарантовано. Скажіть, чи мо­рально використовувати особистий авторитет цих людей для зростання рейтингів політичних сил?

 – Використовувати – не мораль­но. Проте, якщо люди самі хочуть щось робити – нехай роблять. Я та­кож не люблю політику, але вважаю, що доки не буде сформоване грома­дянське суспільство, без участі в ній не обійтися. Часто чую, що гуманітарі­ям (письменникам, науковцям, журна­лістам) не місце в політиці. Та чому? Вони що, менш професійні, менш па­тріотичні? На депутата не навчають­ся – активної громадської позиції вчить саме життя. Парламент – не тільки місце ухвалення законів. Це також майданчик для дискусій, моз­ковий центр держави.

Думаю, достойні люди можуть вне­сти туди струмінь чесності, поряднос­ті, професіоналізму. Як сказав один мудрець, «Усі лиха в світі відбувають­ся за нашої мовчазної згоди». Депута­ти повинні працювати на благо Укра­їнської держави.

ДИРЕКТОР ВИДАВНИЦТВА НЕ ЗНАЄ ВІРШІВ ТИЧИНИ!

Тиражі книжок маленькі, торгів­ля млява. Письменники ходять із тор­бами своїх видань, просять: «Купіть мою книжку». Про книжку, яка ви­ходить у Києві, у Львові можуть на­віть не чути.

Потрібні нормальні, конкурентні умови. Я, наприклад, одному, здава­лося б, поважному видавництву запро­понував видати мої нові книжки «Пав­ло Тичина» й «Галактіон Табідзе». Це два класики, два великих поети, які були друзями. Переклав Тичину гру­зинською, а Табідзе – українською, хотів видати дві книжки в одному планшеті. Це було б цікаво й оригі­нально! Однак у відповідь почув від директорки: мовляв, не видаватиму, бо не люблю Тичину. Мабуть, вона Павла Тичину вивчала тільки в межах радянської шкільної програми. Сум­но, коли директор українського ви­давництва не знає творів геніального поета, трагічного, пригніченого тота­літарною владою. Прочитайте його вірші – нічого схожого в світі тоді ніхто не писав!

– Які ще Ваші праці готові до дру­кування?

 – Є книга есеїстики, в якій роз­повідається про українських, грузин­ських і латиських класиків і сучасни­ків. Багатьох з них я знав особисто. Чекає видавця й моя велика автор­ська антологія української поезії гру­зинською мовою.

– Колись Ви хотіли написати книж­ку «Україна, яку я люблю».

 – Вона трансформувалася в книж­ку «Дві столиці», котра вийшла у ви­давничому центрі «Академія». Це спо­відь українською мовою – у віршах, есе, монографіях. Цього року в Тбілі­сі побачив світ том моїх грузинських віршів на тисячу сторінок. В україн­ських книгарнях продається двотом­ник «Світло самотньої зірки», перший том якого містить мої грузинські пое­зії в перекладах українських поетів, а другий – мої українські поезії й пе­реклади з грузинської.

ХВАЛИТИ УКРАЇНЦІВ – ТЕ САМЕ, ЩО ХВАЛИТИ СЕБЕ

– Україна, її мова, народ давно ста­ли для Вас рідними. Які риси укра­їнців Вам імпонують?

 – Знаєте, я так давно тут живу, що хвалити українців – те саме, що хвалити себе.

Живу в такому винятково укра­їнському світі, де мене люблять, по­важають. І ці почуття в нас взаєм­ні. Я народився в маленькій країні, яку можна перетнути за один день. А тут – величезна країна. Куди б не поїхав – лани, виноградники, дібро­ви, море, гори – все є! Така країна, без сумніву, може й повинна бути за­можною і благополучною. Сподіваю­ся, що, врешті-решт, так і станеться.

Світлана ГАЛАТА, «Освіта України» № 37

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Один коментар до “РАУЛЬ ЧІЛАЧАВА: НЕ МОЖНА ДУМАТИ ТІЛЬКИ ПРО ХЛІБ НАСУЩНИЙ!”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *