Сорок п’ять років тому за програмою студентського обміну до Києва приїхав студент Тбіліського університету Рауль Чілачава. Україні пощастило: він став не тільки найкращим фахівцем з українсько-грузинських літературних взаємин, а й знаменитим поетом, науковцем, перекладачем творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Павла Тичини, Миколи Бажана, Володимира Сосюри, Андрія Малишка (і багатьох інших) грузинською мовою, а також Акакія Церетелі, Галактіона Табідзе, Константіне Гамсахурдії – українською. За роки праці Рауль Шалвович написав і переклав понад 100 книжок. Одна лише антологія «Серпень», яка вийшла 2001 року за Національною програмою випуску соціально значущих видань, охоплює 55 українських поетів… Рауль Шалвович Чілачава – доктор філологічних наук, професор, заслужений діяч мистецтв України. Він – приклад того, як треба любити Україну й працювати для її блага. Про нові книги поета, літературу й політику, українські і грузинські культурницькі реалії газета запитала в Рауля Чілачави.
– Раулю Шалвовичу, Ви приїхали до Києва ще студентом-третьокурсником. Важко було вивчати українську?
– Я приїхав по студентському обміну до країни, про яку багато читав, чув, яку мріяв побачити. А п’ятого жовтня виповниться сорок п’ять років, як я тут!
Мову вчив, спілкуючись зі студентами в гуртожитку, з людьми на вулицях, читав книжки, газети, слухав радіо. Вивчив досить швидко! Нині розумію, що знав її не дуже добре, однак із текстами міг працювати. Першу книжку (це були вірші Сосюри) переклав і видав грузинською ще в студентські роки.
До мене ставились дуже доброзичливо. Першими моїми знайомими у Спілці письменників стали Станіслав Тельнюк, Леонід Горлач, Олесь Лупій, Ганна Чубач, а потім і вся редакція «Літературної України», куди прийшов на практику. Познайомився з Миколою Вінграновським, Григором Тютюнником, Євгеном Гуцалом, Валерієм Шевчуком… Це була потужна сила – люди, які тримали на своїх плечах українську літературу. Зрозумів, що Україна живе «паралельним» життям – є патріоти з бунтарським духом, а є люди, котрі цікавляться тільки матеріальними благами… На жаль, сьогодні бачу те саме: соцопитування свідчать, що 70 відсотків людей ставлять на перше місце матеріальне благополуччя. Не можна цікавитися тільки хлібом насущним!
ШКОЛА УРЕ
– Зі студентської лави Ви потрапили до головної редакції Української радянської енциклопедії. З «не дуже добрим» знанням української туди навряд чи взяли б…
– Я прийшов туди завдяки Миколі Бажану, який був великим другом Грузії, перекладачем знаменитої поеми Шота Руставелі. Мовою я вже справді добре володів, але не мав ані житла, ні прописки. Та в Бажана (академіка, народного депутата, члена Центрального Комітету КПУ) був величезний авторитет. Йому не могли відмовити. Я працював у редакції, яка готувала Шевченківську енциклопедію, досліджував тему «Шевченко й Грузія». На жаль, Бажанові не дозволили опублікувати цю роботу, бо Москва ще не видала Пушкінської, Лермонтовської енциклопедій. Він вдався до хитрощів і через кілька років вийшов у світ Шевченківський словник. Та сама енциклопедія, але з іншою назвою.
Я пишаюся тим, що в томах УРЕ є багато статей за моїм підписом. Це була гарна школа самоконтролю, точності формулювання думки, лаконічності. Ця школа не минула марно.
– Ви багато перекладали з української на грузинську й навпаки, проводили просвітницьку роботу. Чи цікаві ми для Грузії, а Грузія – для нас?
– Українців завжди радо зустрічають у Грузії. Раніше діяла доктрина дружби народів, яка передбачала тісні відносини між союзними республіками. Українські журнали й альманахи друкували твори грузинських письменників. 150-річчя з дня народження Тараса Шевченка, наприклад, відзначали в Тбілісі на спеціальній сесії Спілки письменників Грузії, Тбіліського університету й Інституту грузинської літератури!.. Сьогодні такої співпраці майже немає. Навіть переклади виходять рідко…
– З таким перекладачем я й розмовляю…
– У 2000 році в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка відкрили кафедру грузинської мови й літератури, де я мав честь бути професором. П’ять років там працювали мої колеги Людмила Грицик, Олександр Мушкудіані, Григорій Халимоненко. Грицько, як усі його називали, свого часу вивчав грузинську мову в Тбіліському університеті, де ми й познайомилися. Я бачив, як до нього ставилися мої земляки – з величезною пошаною й любов’ю. В 2005 році ми випустили курс – одинадцять чоловік. На тому все й закінчилося.
– А в Грузії українську вивчають?
– У Тбілісі в Державному університеті є кафедра україністики, клуб «Україна», товариство, яке вивчає українську мову й літературу. До речі, в Тбілісі є єдина в Закавказзі державна українська середня школа, де навчання проводиться і грузинською, й українською мовами.
– Ого! Скільки там учнів?
– Більш як двісті. Там багато учнів із грузинськими прізвищами – вочевидь, у них матері – українки, які хочуть, щоб їхні діти знали рідну мову.
– Інтерес до Грузії в Україні – дуже великий. Представники різних партій (як лівого, так і правого «флангів») вважають гарним політичним тоном згадати реформи в Грузії й сказати, що хочуть зробити такі самі…
– У Грузії справді здійснили багато реформ: антикорупційну, податкову тощо. Наприклад, у кожному районному центрі відкрито Будинки юстиції.
– Як вони працюють?
– За один день там можна вирішити будь-яке юридичне питання: переоформити майно, отримати довідку.
ЛІТЕРАТУРНІ ПОТЯГИ
– А в галузі культури й освіти?
– Реформою системи освіти, як мені відомо, не всі задоволені. До того ж там відправили на пенсію представників старшого віку, замінивши їх молодими кадрами. Та й у грузинському уряді служать тільки молоді фахівці.
Щодо культури… Останніми роками відкриваються нові театри й театральні студії, проводяться різноманітні фестивалі, конкурси тощо. Літературне життя в Грузії дуже пожвавлене. Виходить багато журналів, літературні газети, проводяться дискусії на літературних порталах. Країною курсують так звані літературні потяги. Група письменників, наприклад, виїжджає з Тбілісі й проводить у поїзді літературні вечори. Крім того, пасажир будь-якого потягу має змогу отримати в провідника книжку, а вранці повернути.
– Кияни також не проти прийти на цікаві літературні вечори до Спілки письменників. Однак, де ці вечори,
дискусії, обговорення «гарячих» суспільних тем?.. Нині кажуть, що спілка письменників України припинила бути культурним явищем.
– Вечори проводять, приходять одні й ті самі люди – друзі, знайомі, а читацький загал кудись зник.
Спілка письменників як інституція радянської влади втратила свої функції й живе за інерцією. Хоча колись була таким собі «міністерством» з питань літератури. Функціонував літературний фонд, працювали будинки творчості, санаторії. Нині майно майже розпродано, літературна преса ледве зводить кінці з кінцями, а сама спілка живе за рахунок державного фінансування (дуже малого). Рік тому змінилося її керівництво, яке задекларувало чимало реформ. Дай Боже, аби вони відбулися!
– У жовтні будуть вибори до Парламенту. В списках різних партій можна знайти прізвища письменників, артистів, митців. Політологи не раз закликали людей, які є моральними авторитетами в суспільстві, очолити списки політичних сил, бо результат, мовляв, гарантовано. Скажіть, чи морально використовувати особистий авторитет цих людей для зростання рейтингів політичних сил?
– Використовувати – не морально. Проте, якщо люди самі хочуть щось робити – нехай роблять. Я також не люблю політику, але вважаю, що доки не буде сформоване громадянське суспільство, без участі в ній не обійтися. Часто чую, що гуманітаріям (письменникам, науковцям, журналістам) не місце в політиці. Та чому? Вони що, менш професійні, менш патріотичні? На депутата не навчаються – активної громадської позиції вчить саме життя. Парламент – не тільки місце ухвалення законів. Це також майданчик для дискусій, мозковий центр держави.
Думаю, достойні люди можуть внести туди струмінь чесності, порядності, професіоналізму. Як сказав один мудрець, «Усі лиха в світі відбуваються за нашої мовчазної згоди». Депутати повинні працювати на благо Української держави.
ДИРЕКТОР ВИДАВНИЦТВА НЕ ЗНАЄ ВІРШІВ ТИЧИНИ!
– Тиражі книжок маленькі, торгівля млява. Письменники ходять із торбами своїх видань, просять: «Купіть мою книжку». Про книжку, яка виходить у Києві, у Львові можуть навіть не чути.
Потрібні нормальні, конкурентні умови. Я, наприклад, одному, здавалося б, поважному видавництву запропонував видати мої нові книжки «Павло Тичина» й «Галактіон Табідзе». Це два класики, два великих поети, які були друзями. Переклав Тичину грузинською, а Табідзе – українською, хотів видати дві книжки в одному планшеті. Це було б цікаво й оригінально! Однак у відповідь почув від директорки: мовляв, не видаватиму, бо не люблю Тичину. Мабуть, вона Павла Тичину вивчала тільки в межах радянської шкільної програми. Сумно, коли директор українського видавництва не знає творів геніального поета, трагічного, пригніченого тоталітарною владою. Прочитайте його вірші – нічого схожого в світі тоді ніхто не писав!
– Які ще Ваші праці готові до друкування?
– Є книга есеїстики, в якій розповідається про українських, грузинських і латиських класиків і сучасників. Багатьох з них я знав особисто. Чекає видавця й моя велика авторська антологія української поезії грузинською мовою.
– Колись Ви хотіли написати книжку «Україна, яку я люблю».
– Вона трансформувалася в книжку «Дві столиці», котра вийшла у видавничому центрі «Академія». Це сповідь українською мовою – у віршах, есе, монографіях. Цього року в Тбілісі побачив світ том моїх грузинських віршів на тисячу сторінок. В українських книгарнях продається двотомник «Світло самотньої зірки», перший том якого містить мої грузинські поезії в перекладах українських поетів, а другий – мої українські поезії й переклади з грузинської.
ХВАЛИТИ УКРАЇНЦІВ – ТЕ САМЕ, ЩО ХВАЛИТИ СЕБЕ
– Україна, її мова, народ давно стали для Вас рідними. Які риси українців Вам імпонують?
– Знаєте, я так давно тут живу, що хвалити українців – те саме, що хвалити себе.
Живу в такому винятково українському світі, де мене люблять, поважають. І ці почуття в нас взаємні. Я народився в маленькій країні, яку можна перетнути за один день. А тут – величезна країна. Куди б не поїхав – лани, виноградники, діброви, море, гори – все є! Така країна, без сумніву, може й повинна бути заможною і благополучною. Сподіваюся, що, врешті-решт, так і станеться.
Світлана ГАЛАТА, «Освіта України» № 37
…Сказал сытый голодному…