Будь-які зміни в системі освіти мають обумовлюватись останніми світовими тенденціями у сферах науки, виробництва, інформаційних технологій і, звісно, відповідати запитам суспільства. Іншого шляху для реформування галузі немає. В розмові із заступником міністра освіти і науки, молоді та спорту Борисом Жебровським ми намагалися скласти мозаїку із загальносвітових трендів, які сьогодні успішно опрацьовуються працівниками міністерства й починають втілюватися в життя. Сьогодні на школу не можна перекладати абсолютно всі функції навчання й виховання. Ми маємо «заманити» до класів кращих представників інтелігенції, взагалі авторитетних у суспільстві фахівців Тему пренатальної (стосуєть­ся відносин матері й дити­ни до 28-го тижня вагітнос­ті) й перинатальної педагогіки (вивчається зв’язок із немов­лям від 28-го тижня до поло­гів) порушили ще під час І Все­українського з’їзду працівників дошкільної освіти України. Що­правда, тоді про це більше го­ворили представники міністер­ства, а не практики. ПЕРИНАТАЛЬНА ПЕДАГОГІКА ЦІКАВИТЬ НАУКОВЦІВ  – Звичайно, що ініціатива йде від нас, – пояснює Борис Ми­хайлович. – А насправді це нор­мально, якщо працівники осві­тянського міністерства – люди творчі, схильні до експеримен­тальної роботи. Жартома кажу: «Формуємо ескадрон творчого азарту!». І саме такі спеціаліс­ти вже працюють у нас.  – Борисе Михайловичу, чому саме перинатальну педагогіку виділили ваші фахівці як важ­ливий психолого-педагогічний напрям?  – Міністр на І з’їзді пра­цівників дошкільної освіти на­звав її перспективною для ро­зуміння формування людини й особистості. В багатьох країнах світу цій темі вже присвяче­но чимало наукових робіт. У США, наприклад, майбутнім мамам обов’язково пропону­вали слухати твори Моцарта. Пік «моцартоманії» припав на 80 – 90-ті роки минулого сто­ліття. У спеціальних центрах жінкам надавали психологіч­ні й педагогічні консультації. В Києві, зокрема, за методи­кою московського професора Михайла Лазарєва недавно по­чали створюватися громадські організації. Ми відчули інтер­ес до педагогіки «до пологів» і зацікавилися самі. Навіть ви­дали невелику книжку «Прена­тальна педагогіка», де розпові­дається про вплив на дитину звуків і музики, емоційний об­мін, харчування й виховання. Ми отримали згоду про співп­рацю від Міністерства охорони здоров’я. Пренатальні центри МОЗ уже надають психолого-педагогічні консультації ма­мам і татам, працюють прена­тальні психологи. Для більш ґрунтовного вивчення та­кої теми обов’язково потріб­но об’єднати зусилля всіх цих фахівців. Я впевнений, що най­ближчими роками пренатальна й перинатальна педагогіка ці­кавитиме спеціалістів у всьому світі, а найбільше – молодь. ДО ШКОЛИ ЗАПРОШУЄМО ІНТЕЛІГЕНЦІЮ  – Які зміни щодо загальносвіто­вих тенденцій закладено в но­вих програмах?  – Чималі. Значно збільши­ли варіативну частину навчаль­них програм. Це дає змогу пе­дагогічним колективам вводити в програму, скажімо, незвичні предмети. Міністерство, напри­клад, запропонувало факульта­тив «Корисні навички» для учнів 8 – 11 класів. Саме діти діста­ли право сформувати свої поба­жання, узгодити обрану тему з педагогічним колективом і отри­мати якісь незвичайні уроки від спеціалістів. Міністерство підтримає будь-яку ініціативу: якщо потрібно, аби факультатив викладав фахі­вець своєї справи, але без педа­гогічної освіти – дизайнер, пе­рукар, модельєр, ми дамо на це дозвіл. Треба зрозуміти: сьогодні на школу не можна перекладати абсолютно всі функції навчання й виховання. Якщо хочете, ма­ємо «заманити» до класів кра­щих представників інтелігенції, взагалі авторитетних у суспіль­стві фахівців.  – Хто ще, на Вашу думку, впли­ватиме на шкільне середовище?  – Безумовно, об’єднані учнівські й батьківські колек­тиви. Після проведення Все­українського форуму «Батьки і діти» переконалися: майже не­має системи спілкування бать­ків і дітей. Уявіть спільне засі­дання батьківського комітету й ради старшокласників. Де таке є? Рідкість. А це потрібно. В сім’ї діти й батьки спілкуються дуже мало. Соціологи називають страшні цифри – чотири хви­лини на день. Інколи в дорос­лих немає часу, а іноді й нема про що говорити… Діти часто більш відверті з учителями, ніж із батьками. А вони часом кра­ще за нас розуміють проблеми суспільства, самі пропонують шляхи співпраці з дорослими… Будемо просити директорів ви­ступити посередниками й у спілкуванні батьків і учнів. Треба об­говорити, що можна спільними зусиллями зробити для школи, як організувати дозвілля поза її межами та багато іншого. ВСЕ НОВЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЕКСПЕРИМЕНТУ  – З нових тенденцій можна зга­дати про системи альтернатив­ної педагогіки…  – Термін «альтернативна педагогіка» застарів. Все це – вже пройдений етап. Сьогод­ні нове зароджується в «експериментальній педагогіці». Є відпрацьована система експе­риментальних навчальних за­кладів, предметів, систем. Хоча тут теж потрібна «ре­візія»… Ми зібрали інформацію про всі оголошені експерименти, що проводяться в Україні. Їх кіль­ка тисяч, але, готуючи докумен­ти на ІІІ з’їзд працівників освіти, не знайшли справді інноваційних тем, щоб показати громадськості. Ми навіть створили відділ експе­риментальної педагогіки у струк­турі міністерства, та його робо­та зустрічає значний опір. Чому? Все просто. Так звані експери­ментальні програми можуть бути звичайним комерційним проектом (стягнення з батьків грошей на підручники й зошити) або просто основою для чиєїсь дисертації. Іноді шкільний колектив і не чув про сам «експеримент». Сьогодні йде творча ревізія, пере­осмислення, звірка з часом і на­прямами стратегічного розвитку української освіти. ЗВІЛЬНІМО ВЧИТЕЛЯ З РАБСТВА… ПАПЕРОВОГО  – Що Ви скажете про роботу помічників педагогів – мето­дичних служб?  – Методслужби багато років виконували не властиву їм ро­боту, отримавши делеговані їм контролюючі функції. Це фор­мальне керівництво, але воно перетворилось на паперове раб­ство вчителя. Нещодавно зу­стрівся з керівниками сільських райметодкабінетів і переконав­ся: там ще працюють справжні професіонали. Вони розуміють, що вчитель потребує насампе­ред допомоги. Наприклад, у Фін­ляндії, освітню систему якої вва­жають найякіснішою в Європі, ніхто не контролює навчаль­ний процес. Коли директор чи колектив має якісь труднощі, вони звертаються до методичних служб. Я закликав керівни­ків наших РМК скласти «авто­ритарну зброю» й перейти на бік учительства. Ми назвали цей процес «перезавантаженням ме­тодичних служб України». СИСТЕМА, ПОБУДОВАНА НА НЕДОВІРІ, ЗНИКНЕ?  – Мабуть, тема про нові тен­денції буде неповною без роз­гляду ІКТ…  – У сфері ІКТ узагалі по­стійно відбуваються револю­ції, хоча, мабуть, краще сказа­ти так: «ІКТ – це перманентна революція в освіті». Через п’ять-десять років у вчителів і учнів будуть уже зовсім нові, фан­тастичні можливості для отри­мання інформації. Так, до речі, може зникнути тема конфіден­ційності ЗНО або й сама форма проведення таких тестів. Про­сто система, побудована на не­довірі до вчителя, відживе себе технологічно. В багатьох кра­їнах уже переходять до більш відкритої й демократичної фор­ми оцінювання якості знань. Адже важливо не просто зро­бити зріз знань – потрібно виді­лити тенденції розвитку особис­тості. Оцінювання якості освіти взагалі не може бути постійним, бо воно складається з багатьох критеріїв: вимог ринку, суспіль­ства, батьків, власних потреб. А це все – динамічні речі. ДО РЕЧІ ТРИ ДОРОГИ УКРАЇНСЬКОЇ ОСВІТИ Борис Жебровський відзначає, що сьогодні освіта розвивається за багать­ма критеріями, але можна виділити три глобальні напрями, за якими працює освітянське міністерство. Дорога змісту. Ми будуємо її, ухваливши нові стандарти і програми. Раз на десять років змінюються стандарти, і справа ця випала саме нашій команді. Основне – забезпечити якість: зробити такі документи прогресивни­ми, сучасними, аби вони витримали перевірку часом, бо саме зміст освіти й є основою реформ. Дорога нових технологій. Вона надзвичайно важлива. Зміст може бути дуже сучасним, але якщо передаватимемо його старими засобами, без комп’ютерів, інтернету, контенту, це не матиме сенсу. Буде просто красива ідея, а доне­сти її до учнів не зможемо. Дорога носіїв змісту й технологій. Це педагоги, директори шкіл, уся вертикаль управління освітою. Управлінець, який сповідує авторитарні методи, вчитель, який не вміє застосовувати нові технології, можуть збити з дороги всіх і все. Ця дорога не потребує великих фінансових вливань, на відміну від перших. Вона тільки вимагає сміливості довірити справу професійним управ­лінцям і реально оцінити можливості українського вчительства. Адже 21 від­соток наших педагогів – пенсійного віку (проти 9 відсотків у 1991 році). Дех­то з них боїться комп’ютерів, втратив довірливий зв’язок з учнями. З одного боку, це жертовна професія й цих учителів маємо підтримати гарною пенсією, виявити повагу до їхньої багаторічної праці… З іншого, дітям необхідні сучас­ні якісні знання. Безумовно, потрібен компроміс інтересів. По кожній із цих доріг ми зробили досить упевнені кроки. Та в умовах світо­вої фінансової кризи одразу досягти того, що не можна було зробити навіть у кращі роки, нереально. Це – як проліски взимку. Вони будуть – але навес­ні. Однак з орієнтирами ми вже визначились. Архітектори і проектанти свою роботу виконали. А будувати будемо всі разом. Олена СОЛОДОВНІК, «Освіта України» № 43

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Коментарі закриті.