Талановита, працьовита, неординарна — можна й надалі добирати епітети для характеристики Катерини Степанівни Серажим, яка є провідним в Україні фахівцем у галузі дискурсознавства, текстознавства й літературного редагування. Крім того, вона – академік АН ВШ України, доктор філологічних наук, професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З Катериною Степанівною ми спілкуємось про те, як можна досягти успіху в житті й реалізувати себе повною мірою.

 

 

Катерино Степанівно, у Вашій біогра­фії зазначено, що Ви після закінчення Київського університету захотіли пої­хати зі столиці. Чому? Адже більшість, навпаки, рветься до Києва…

— Було таке. Свого чоловіка, він економіст за фахом, попросила поїха­ти якнайдалі від столиці. Як тепер, так і тоді це справді було не актуально, бо більшість дівчат мріяла вийти заміж саме за киянина, щоб залишитися тут. Пам’ятаю, декан економічного факуль­тету Іван Степанович Ступницький був вражений, коли мій чоловік (до речі, від­мінник) сказав, що не бажає залиша­тися в місті, бо так захотіла наречена. Може, це видавалося трішки смішним, але я і тепер сприймаю той вчинок як нормальне явище. Навіщо все це було мені потрібно? Бо хотіла добре знати мову. Я філолог, але мови в Києві не чула. І навіть на той час ходили жарти, що українська звучить лише на філфа-ці й на Ломоносова в п’ятому гуртожит­ку, де жили ті самі філологи. І ось ми поїхали до Львова, хоча в Києві я мала прописку і невеличку квартиру.

— Не були розчаровані?

— Звичайно, ні. Мій чоловік за роз­поділом потрапив у Львівську політех­ніку, а я стала вчителькою української мови й літератури у школі № 9 (росій­ська школа, біля знаменитої Львівської пошти у самому центрі). Захопила дітей так, що коли на святі директор попро­сила учнів прочитати вірші, то 33 із 35 прочитали українською. Хоч це була, по­вторюю, російська школа, де навчалися діти з російськомовних родин.

— Але Ви все одно вирішили рухати­ся далі.

— У львівській газеті «Львовская правда» було надруковано оголошен­ня про конкурс на посаду асистента кафедри видавничої справи і реда­гування в Українському поліграфіч­ному інституті імені ІванаФедорова (тепер — Українська академія дру­карства). Ія подала документи. Сам конкурс полягав у тому, що здобувач отримував тему для проведення заняття, йшов і читав без підготов­ки. Дві пари практичного заняття. Можеш витримати — читай. Не мо­жеш — ідеш геть. Отак там бра­ли на роботу. Я дуже хвилювалася, бо дати тему «Стилістичне наванта­ження сполучників і прийменників в українській мові» було дуже важ­ко. Якби лекція, це ще нічого. Але то було практичне заняття. Тобто на ходу треба продумувати різні види

робіт. Та я впоралася і стала асистен­том у цьому інституті. Звісно, життя стало насиченим: була членом Това­риства української мови (входила в комісію з його створення). Потім усе це переросло в Рух, і я стала членом Руху. Працювала з В’ячеславом Чорноволом пліч-о-пліч. І мене висунули депутатом від інституту до Шевчен­ківської районної ради. Напруженими і цікавими були ті часи, але потім Рух розвалився: ситуація була дуже критичною…

— А як Ви потрапили до Інституту жур­налістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка?

— Мої батьки, котрі жили в Київській області, стали частіше хворіти. Було важ­ко постійно до них приїжджати. Якось я сказала чоловікові, що хочу повернутися додому. Він заперечував. Говорив: «Ти ж не виживеш без громадської роботи! Ні­коли. До того ж у Києві — море доцен­тів, і на тебе ніхто не чекає. Подумай, що ти робиш. У 40 років життя не починається». А ось я все одно спробува­ла. І хочу запевнити: і в 40 років можна розпочати нове життя. Я приїхала сюди, і мене відразу взяв на роботу до Інституту журналістики тодішній директор Анато­лій Москаленко. Пам’ятаю, як зайшла до його кабінету без жодних рекомендацій, ще й28 серпня, і запевнила, що можу робити все, тому що в поліграфічному інституті я викладала мову, стилістику, могла викладати літературу. Все стало­ся миттєво. Я дещо була приголомшена, бо Анатолій Захарович тільки зауважив: «А де ж ви так довго були?». Від таких слів спершу я злякалася, відійшла до ві­кна, повернулася до декана спиною. Який смисл він вклав у ці слова? Чи мав на увазі, що вже серпень і я спізнилась? Чи

те, що він хотів би мати такого праців­ника? Хоч це й не скромно, але я вирі­шила, що правильним є саме другий ва­ріант. І тоді відповіла: «Я покажу вам, як працюю зі студентами!». Бо ще у Льво­ві готувала творчі вечори, присвячені та­ким талантам, як Стус, Симоненко… І ось я зі студентами приготувала виста­ву про життя й творчість Симоненка. Вечір вдався на славу. Мені Москален­ко потім сказав: «Починаємо нове жит­тя: працюємо зі студентами», маючи на увазі, що справжнє навчання не закін­чується за межами аудиторії.

— Катерино Степанівно, розкажіть, будь ласка, докладніше про етнографічний вокальний ансамбль «Катруся».

— Ми зі студентами створювали таке враження, що весь Київ колядує в ніч з 6 на 7 січня. Їздили майже по всьому міс­ту, співали. Так приємно, коли підходять люди, дякують, просять співати ще. Дея­кі давали одну — дві гривні. Ми казали: «Що ви! Ми ж не заради цього колядує­мо!». «А заради чого тоді?» — запитува­ли нас. — «Традиція така». — «Якщо за традицією, то треба брати!». І ми брали наколядоване, щоб не ображати людей. З кожним разом зростає впевненість у тому, що ми робимо корисну й важли­ву справу. Бо, якщо у слухачів сльози на очах, то все це недаремно.

— До Вашого колективу може долучи­тися кожен бажаючий?

— Тепер уже є умови відбору: кожен, хто хоче до нас приєднатися, має при­нести колядку зі свого регіону. Хочемо, щоб наш матеріал був якомога різнома­нітнішим, аби колядки не повторювали­ся і був представлений кожен регіон.

— Як Ви, крім того, ще встигаєте займа­тися благодійною діяльністю?

— Коли ставишся до людей не так, ніби вони тобі щось винні, а навпаки, сам дивишся, що конкретно ти можеш зробити корисного для них, то на все знайдеться час. Ось і ми зі студентами, а тепер уже і з колегами, впродовж вось­ми років опікуємося долею дитбудинку «Оберіг». Спочатку возили так само, як і інші — ящик цукерок, ящик печива. А потім вирішили, що це треба зміню­вати і робити адресну допомогу. Скіль­ки дітей — стільки подарунків. Бо як приємно, коли дитина отримує свій пер­сональний пакунок, де написане її ім’я. Приїздимо до дитбудинку двічі на рік: на день захисту дітей веземо літній одяг, на Миколая — зимовий. Ось і тепер буде­мо курточки купувати. Щороку все до­рожчає — купувати важче, бо це наші гроші, жодного фонду немає. Коли ра­ніше лише студенти збирали — складно було. А ось коли викладачі наші долучи­лися, стало легше: гарно дітлахів одягає­мо. Веземо і шкарпетки, і колготи — все необхідне. Знаємо і вік, і статуру кож­ної дитини. Купуємо лише новий одяг! А ще, хоча директор будинку це й не схвалює, кладемо гроші в особисті по­дарунки. Чому так? Бо дітки навчають­ся в загальноосвітній школі, а на пере­рві інші учні купують жуйки, цукерки. А наші нічого не можуть собі дозволи­ти. То ми бодай хоч на місяць дамо їм можливість відчути себе такими, як усі.

— Катерино Степанівно, наостанок хочу запитати Вас як викладача, чи є се­ред сучасної молоді справжні поети, прозаїки?

— Звичайно. Є діти, студенти дуже талановиті. Задля них особливо приєм­но працювати, бо бачиш віддачу.

Колектив видавництва «Педагогічна преса» приєднується до привітань друзів і колег Катерини Степанівни Серажим з її 60-річним ювілеєм. Бажаємо їй здоров’я, сил і натхнення!

Даніела МОРОЗОВА, «Освіта України» № 93-94

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *