Редакція газети «Освіта України» пропонує читачам уривки з книги «Герої України про освіту», що має вийти в Москві завдяки співпраці Академій педнаук України і Росії наступного року. її автор – професор, заслужений працівник освіти України Олег Базалук поспілкувався з видатними українцями на освітні теми й дізнався багато цікавого. Леонід Костянтинович Каденюк Герой України, перший космонавт незалежної України, генерал-ма­йор авіації, льотчик-випробувач 1-го класу, космонавт-випробувач, кан­дидат технічних наук, народний де­путат України IV скликання, радник прем’єр-міністра з авіації і космо­су, віце-президент Аерокосмічно­го товариства України, член колегій Національного космічного агентства України й Українського молодіжного аерокосмічного об’єднання «Сузір’я», почесний професор кількох ВНЗ Сьогодні ми хочемо запропо­нувати вам розмову з пер­шим космонавтом незалеж­ної України, генерал-майором авіації Леонідом Каденюком. Її основна тема: як виховати лю­дину майбутнього?  – Сучасну людину неможли­во відокремити від процесу осві­ти, – вважає Леонід Костянти­нович. – Нинішні реалії такі, що маємо навчатися все життя. Для досягнення високих рівнів у професії вже недостатньо ди­плома про вищу освіту. Інформа­ція оновлюється такими темпа­ми, що те, що було актуальним п’ять років тому, сьогодні вже непридатне для використання. Зга­дайте, з яким здивуванням ще кілька років тому ми дивилися на мобільні телефони, інтернет, ноутбуки, цифрові камери. Те­пер це – звичні речі. Я вважаю, що образ людини майбутнього визначити складно, адже вимоги до неї, як і до тех­ніки, постійно змінюються. Те, що ми вважали зразковим ще кілька років тому, вже не при­датне для сучасності. Заглядати в майбутнє – невдячна справа, легко можна помилитися. Людина майбутнього – на­самперед, освічена. До того ж її освіченість повинна відповідати сучасним вимогам. Наприклад, сьогодні наука проводить масш­табні дослідження в галузі ви­соких технологій, тому людина найближчого майбутнього – це як мінімум той, хто вільно воло­діє і вміє ефективно використо­вувати у своїй повсякденній діяльності високі технології. ПРАЦЬОВИТІСТЬ І ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ – ЦЕ ОСНОВНЕ  – Які основні якості потрібно формувати в підростаючого по­коління?  – Я вважаю, що основне – виховати правильне ставлення до сприйняття життя. Я опти­міст, і тому не розумію, як мож­на розчаруватися в житті. Так, людське життя – це не завжди свято. Трапляються проблеми, стаються нещастя, виникають конфлікти. Думаю, що складно­щі, які виникають на життєво­му шляху, надають життю коло­риту, підвищують його цінність, роблять людину більш сприй­нятливою до радості. Тому ви­ховання правильного сприйняття життя – це формування в підростаючих поколінь оптиміз­му й задоволеності від подій, що відбуваються. Коли я вперше потрапив до США, то насамперед мене при­ємно здивували американці, які часто усміхаються. В них не при­йнято приходити на роботу по­хмурими, без настрою, навіть якщо на це є причини. Бачити песимізм в людині для американ­ців – це ознака поганого тону. Можливо, тому вони на порядок простіше ставляться до багатьох проблем, які, наприклад, наших співгромадян ввели б до стану глибокого стресу. Стосовно людських якостей: на мій погляд, працьовитість і цілеспрямованість – це ті дві основні якості, що мають бути в основі кожного. Саме на їх фор­муванні повинна сконцентрува­тися сучасна система освіти.  – Леоніде Костянтиновичу, на Вашу думку, батьківське вихо­вання пережило себе? Якою є роль батьків у Вашому житті?  – Я впевнений, що батьків­ське виховання було, є і буде основою кожної людини. Мате­ринська ласка, увага, яку мама приділяє дитині з перших се­кунд її народження, турбота і вплив батька – все це відкла­дається в підсвідомості малюка з перших днів його появи на світ. І ніякий професіонал не в змо­зі замінити ту чуттєву складову, яка пов’язує дитину з її батька­ми. Якщо я не помиляюсь, відомий австрійський психолог Зиґмунд Фрейд ще на початку ХХ століття встановив, що понад 70 відсотків особливостей поведін­ки дорослих закладається в ди­тинстві. Тому чуттєво-емоційна складова, яка вкладається батька­ми в підсвідомість дитини, й ро­бить її неповторною, несхожою на інших дітей. А подорослішав­ши, ставши самостійною, вона у своїй діяльності продовжує жит­тя своїх батьків, тому що справ­ді діти в дорослому житті дуже схожі на батьків, не тільки зо­вні, а й своїми міркуваннями й поведінкою. Наприклад, спостерігаючи за собою, я пізнаю в собі багато з поведінки батька й мами. Саме від них мені переда­лися працьовитість, цілеспрямо­ваність, шанобливе ставлення до людей і багато інших рис харак­теру. До слова, мої батьки обоє були педагогами: мама – вчи­телька молодших класів, бать­ко – вчитель фізкультури і пра­ці, ветеран Великої Вітчизняної війни. Тому до мого виховання й виховання моїх братів вони під­ходили не тільки на рівні почут­тів, а й підготовлено, професійно. СІЛЬСЬКА ОСВІТА НЕ ГІРША ЗА МІСЬКУ  – А яка роль школи у Вашо­му вихованні? Чи пам’ятаєте Ви своїх учителів?  – Роль школи в моєму ви­хованні була найважливішою складовою загального (разом з батьківським) виховання. Школа заклала в мені теоретичний, без перебільшення, потужний фун­дамент знань, який дав мож­ливість у подальшому без над­мірних зусиль навчатись у ВНЗ, отримати складну професію космонавта-випробувача, льотчика-випробувача й інженера-випробувача, брати участь у створенні й випробуваннях авіаційних і космічних систем. Я здобував шкільну освіту на Буковині у школі села Клішківці Хотинського району Чернівець­кої області. Цю школу із золотою медаллю закінчив мій старший брат Володимир, а ми з братом-близнюком Сергієм 1967 року за­кінчили її зі срібними медалями. У моєму житті завжди були хороші вчителі. Незважаючи на те, що в нас була звичайна сіль­ська школа, рівень викладання в ній був такий високий, що де я не навчався б у подальшому – в Чернігівському вищому вій­ськовому авіаційному училищі льотчиків, у Московському авіаційному інституті, в Центрі під­готовки льотчиків-випробувачів, у загоні космонавтів у Зоряному містечку, в американському кос­мічному Центрі НАСА – я спи­рався на потужну й надійну базу знань, закладену в мене школою. Оглядаючись на прожите жит­тя, розумію, як важливо мати хо­роших учителів. Треба сказати, що і в космосі мені знадобили­ся знання, набуті в школі. Коли я був на орбіті і спостерігав за Землею, то мені здавалося, що все побачене – знайоме з ди­тинства. Там, у космосі, я прига­дав наш шкільний глобус у кабі­неті географії, за яким навчалося не одне покоління моїх односель­ців, і, пролітаючи над планетою, я пізнавав материки, океани, гори, річки, острови. Тільки тепер я ба­чив не глобус, а нашу планету з ілюмінатора космічного корабля. Адже географію, окрім школи, я більше ніде не вивчав. Тому я не згоден із думкою, що осві­та, отримана в сільських школах, гірша, ніж у міських. Багато залежить і від самого учня, його ба­жання опановувати науки. Я завжди з теплом пригадую свою першу шкільну вчитель­ку Фокшук Агнесу Юхимівну, класну керівницю – вчительку географії Александрову Тетяну Олександрівну, вчителя фізи­ки – Мельника Василя Олек­сійовича, вчительку математи­ки – Танащук Ніну Іларіонівну, вчительку російської мови та літератури – Ганжалу Марію Марківну. Я СТАВ ЛЬОТЧИКОМ ЗАВДЯКИ ПЕРШІЙ КНИЖЦІ  – Леоніде Костянтиновичу, а яку роль у Вашій долі відігра­ли книжки?  – Вплив читання на форму­вання внутрішнього світу люди­ни є беззаперечним і величез­ним. Тут нічого нікому не треба доводити. Умови, в яких ми рос­ли, значно відрізнялися від ни­нішніх. У нас не було телевізо­рів і комп’ютерів, тому додаткову інформацію ми черпали з кни­жок. Мені подобалося читати твори Чехова, Толстого, Фран­ка, Шевченка. Зачитувалися й літературою про героїв війни: розвідників, льотчиків. Не чи­таючи, не можна добре навча­тися. Крім того, з читання нам багато задавали домашніх за­вдань. Навіть ідучи на канікули, ми зобов’язані були прочитати великий список художніх творів. Це не тільки додавало знань, а й виховувало посидючість, сприйнятливість, розширювався наш кругозір, формувалися життєва мета і пріоритети. Я добре пам’ятаю одну зі сво­їх перших книжок – Бориса Польового «Повість про справ­жню людину», яку я прочитав у восьмирічному віці. Років у шість я дивився однойменний фільм, а коли навчився вільно читати, однією з перших прочи­тав саме цю книгу. Її герой – Олексій Маресьєв, який після ампутації обох ніг продовжував літати й воювати на винищу­вачах, – так мене вразив, що я вирішив стати льотчиком. До того ж літати, як і він, на бо­йових винищувачах. Після іс­торичного польоту в космос льотчика-винищувача Ю.О. Гагаріна в мене народилася мрія літати і в космос. Тому після закінчення середньої школи я вступив до Чернігівського Ви­щого військового авіаційного училища льотчиків. ПІДРУЧНИКИ МАЮТЬ ЧИТАТИСЯ ІЗ ЗАХОПЛЕННЯМ  – Що, на Ваш погляд, потріб­но змінити в українській моде­лі освіти? —Я не великий фахівець в галузі освіти, тому мені склад­но відповісти на Ваше запитан­ня. Але, спираючись на власний життєвий досвід, можу сказати: радянська освіта давала дуже хо­рошу підготовку. Перебуваючи в США, я бачив, як американці цінують наших фахівців. Після розпаду СРСР їх там виявилося дуже багато. Зокрема, й тих, хто працює в американській косміч­ній галузі – в НАСА. Але коли я запитував американців, чому в них ставлення до наших дипло­мів негативне, вони відповідали: «Це – політика». При постійному й інтен­сивному збільшенні обсягу ін­формації, що відбувається в наш час, важливо оптимізувати навчальні програми, вміти виділити основне, не забива­ти голови дітей другорядними речами. Якось до рук мені по­трапив підручник з біології. На одній сторінці я прочитав близько тридцяти нових термі­нів і їх визначень! І таке по­вторювалося майже на кожній сторінці. Ви думаєте, після та­кого курсу дитина полюбить бі­ологію? Адже там важлива не термінологія, а розкриття таєм­ниць природи. Досліджуваний предмет повинен викликати не страх перед необхідністю зазу­брювати нову термінологію, а захопленість процесом пізнан­ня. Підручники мають читатися як захоплюючі книги, що роз­кривають процеси й явища, які поглиблюють розуміння будови світу й еволюції життя, планети, космосу. Важливо, щоб програ­ми, починаючи з дитячого сад­ка, школи і закінчуючи вищими навчальними закладами, допо­внювали одна одну, поступово ускладнюючись. Тільки в тако­му разі ми зможемо сформу­вати світосприйняття дитини, гармонію її внутрішнього світу. Олег БАЗАЛУК, «Освіти України» № 45

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу