«Освіта України» продовжує друкувати інтерв’ю з видатними людьми з книги доктора філософських наук Олега Базалука «Герої України про освіту», що має побачити світ наступного року завдяки співпраці академій педнаук України й Росії. Сьогодні співрозмовниця автора – мужня людина, п’ятиразова чемпіонка параолімпійських ігор Олена Юрковська. За правильно побудованих стосунків у суспільстві люди з обмеженими можливостями дають іноді більшу користь суспільству, ніж здорові громадяни Олена Юріївна Юрковська – Герой України, кавалер «Ордена княги­ні Ольги» II і III ступенів, заслуже­ний майстер спорту України, лауре­ат Премії Кабінету Міністрів України за внесок молоді в розбудову дер­жави в номінації «За спортивні до­сягнення», лауреат спеціальної на­городи Міжнародного олімпійського комітету Sport Star Awards, лауреат Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тися­чоліття», лауреат Всеукраїнської пре­мії «Герої спортивного року» (номі­нація «Сильні духом»), п’ятиразова чемпіонка параолімпійських ігор, п’ятиразова срібна призерка параолімпійських ігор, п’ятиразова брон­зова призерка параолімпійських ігор, п’ятиразова чемпіонка світу в лиж­них гонках і біатлоні Життя людини та її здібності залежать тільки від неї са­мої і її бажання вдосконалю­вати себе, – каже Олена Юрі­ївна. – Ще кілька років тому, якби Ви запросили мене на цю розмову, можливо, вона не відбулася б, тому що я рос­ла сором’язливою й невпевне­ною в собі дівчиною. Спілку­ючись з незнайомими людьми, я розгублювалася, соромила­ся й почувалася обмеженою. Нині вмію долати ці комплекси й досі навчаюся лаконічно ви­словлювати власні думки, точ­но описувати події й образи і не соромитися людей. Я РАНО ЗРОЗУМІЛА РІЗНИЦЮ МІЖ ДОБРОТОЮ Й ЖАЛІСТЮ – Якою Ви бачите людину май­бутнього? – Однією фразою я висло­вилася б так: людина майбут­нього – це людина успішна. Успішним вважаю того, хто вві­брав у себе всі необхідні якос­ті для повноцінної самореалізації і завоювання авторитету в сучасному суспільстві. – Які основні якості потрібно формувати в підростаючого по­коління? – Доброту, чуйність, взає­модопомогу. Насамперед – до­броту. Я маю на увазі не ту до­броту, що веде до всепрощення, до слабкості й поступливості, а сильну доброту, яка завжди є в людей сильних і вольових. Скажу відверто: в житті, осо­бливо на ранніх етапах, мені не вистачало доброти. У два з по­ловиною роки, втративши оби­дві ноги, я дуже довго відчу­вала від людей майже тільки жалість, яка часто межувала з визнанням моєї неповноціннос­ті й ущербності. Я занадто рано зрозуміла різницю між добро­тою й жалістю. Доброту сприй­мала як щире й безкорисливе бажання сильної людини допо­могти, а жалість – як поблаж­ливість повноцінних людей до тих, у кого обмежені можли­вості. Так тонко відчувала й бо­лісно сприймала почуття жалос­ті, яке прокидалось у людей від мого вигляду й розуміння моїх проблем, що як вони не хоті­ли таке почуття приховати, їм це не вдавалося. Їхню жалість я сприймала як вирок, немож­ливість повноцінного життя в майбутньому. Та навіщо мене жаліти? Адже за великим ра­хунком, за винятком утрачених двох ніг, я росла абсолютно здо­ровою дівчинкою, яка почува­лася значно здоровіше і кра­ще, ніж багато інших дівчаток мого віку. Та коли люди виявили добро­ту щодо мене, я сприймала це як подарунок долі, як обнадій­ливий промінь світла в моїй не­легкій боротьбі за право жити звичайним людським життям. Добра людина – це сильна лю­дина. Тому я хочу, щоб якомо­га більше людей стали добрими. Доброта не принижує, а навпа­ки пробуджує бажання бути та­кож сильною, чуйною, завжди готовою прийти на допомогу тим, хто відстає. МИ РАЗОМ ПРИЙМАЛИ УДАРИ ДОЛІ – Як вплинули батьки на фор­мування Вашого внутрішнього світу? – Батьки для мене – все. Тато любив нас із сестрами, але завжди був з нами суво­рий, вимагав дисципліни в ро­дині, дотримання розпорядку дня. Ми по годинах снідали, обідали й вечеряли, дивилися телевізор тільки в певний час, лягали спати не пізніше, ніж о дев’ятій годині вечора. До того ж із трьох сестер я – серед­ня, але для мене не було нія­кої поблажливості. Батько мене нічим не виділяв, поводився зі мною так само, як і з іншими. І таке рівне й вимогливе ставлен­ня, як я тепер розумію, якраз і було потрібне для того, аби я не відчувала своєї неповноцін­ності. Щоб в основі мого вну­трішнього світу було закладено звичайне сприйняття життя, як і в будь-якої здорової людини. Завдяки татові я не відчувала ніякої різниці між собою й се­страми. Він як заохочував нас, так і карав за провини – од­наково. Це згуртовувало нас і об’єднувало. Мама – більш м’яка людина. Коли батько їхав на заробітки, весь розпорядок у нас збивав­ся, й ми робили все, що хо­тіли. Мама усіх жаліла, багато пробачала, балувала нас. Коли тато зник безвісти, їй було дуже нелегко. І в ці хвилини вона виявила таку внутрішню силу, волю й характер, якої мало хто від неї очікував. Після непоро­зумінь із родичами мама зібра­ла наші речі, й ми переїхали до зовсім незнайомого населеного пункту – ближче до Києва, де я щорічно проходила протезуван­ня. Чого їй тільки не довелося пережити, поки ми не прижи­лися на новому місці, не стали на ноги! Ми звикли удари долі приймати разом, як і радіти й сумувати. Разом раділи моїм до­сягненням, моїм олімпійським нагородам. Свою першу золо­ту медаль олімпіади я присвя­тила мамі – людині, яка своїм прикладом навчила мене пере­магати й радіти життю. – Чи вплинула на Вас школа? – З нею в мене якось не склалося. Я покинула школу, трохи не дотягнувши до за­кінчення третього класу. Від спогадів про неї в пам’яті за­лишилися, в основному, при­ниження однокласників і жа­лість учителів. Сталося так, що саме в школі я відчула на собі силу дитячої жорстокості. У дворі цього не було – діти звикли до мене й моєї незграб­ності. Я з ними нормально гу­ляла, гралася, майже не згаду­ючи про свої обмежені фізичні можливості. А ось у школі мені дісталося: ходила на протезах, і мене то підніжкою на підлогу завалять, то почнуть перекрив­ляли мою ходу чи дражнити й висміювати. Звичайно, на уро­ках такого не було, та перерви перетворювалися для мене на справжнє пекло. Вчителям я не могла поскаржитися, тому що потім дісталося б іще біль­ше. Так і терпіла, поки виста­чало сил. Сподівалася, що діти звикнуть до мене. Однак, чим дорослішими ми ставали, тим більше я від них страждала. Тому в третьому класі, ближ­че до кінця шкільного року, я прийшла додому й заявила мамі, що більше до школи не піду. Мама мене зрозуміла і швидко розв’язала проблему: вчителі стали ходити до мене додому й викладати індивіду­ально. Із приємних спогадів про школу – тільки моя перша шкільна вчителька Орися Васи­лівна. Вона була дуже доброю до мене, можливо, саме її добро­та й постійна увага до мене сер­дили однокласників, які ревни­во ставилися до того, що під час будь-яких походів або шкільних прогулянок вона постійно води­ла мене за руку й підлаштовувалася під мої обмежені фізич­ні можливості. Не тримаю зла на школу й учнів, через яких довелося за­йматися вдома. Але хочу за­значити, що ставлення в укра­їнських школах до дітей з обмеженими фізичними мож­ливостями потрібно змінюва­ти. У США і європейських дер­жавах спеціально практикують спільне навчання дітей з обме­женими можливостями зі здо­ровими учнями, щоб у перших відбувалася нормальна соціаль­на адаптація, а в інших вихо­вувались толерантне ставлен­ня до таких людей, терпимість до особливостей їхньої пове­дінки й визнання того факту, що обмежені фізичні можли­вості зовсім не позначаються на чуттєво-емоційній роботі мозку й розумовій діяльності людини. За правильно побудо­ваних стосунків у суспільстві люди з обмеженими можли­востями дають іноді більшу ко­ристь суспільству, ніж здорові громадяни. ЖИТТЯ ЧУДОВЕ ТІЛЬКИ В ПАРІ – Саме спорт допоміг Вам со­ціально адаптуватись у сус­пільстві? – Так, завдяки своїм тре­нерам і спорту я відкрила для себе нові сторони жит­тя. В мене розширилося коло спілкування, я відвідала ба­гато країн, познайомилася з людьми різних національнос­тей і культур. Це розширило межі мого світосприйняття, дало змогу побачити людей з такими самими обмежени­ми фізичними можливостями, які зовсім не страждають від цього, а живуть звичайним життям, реалізуючи свої та­ланти і здібності в різних на­прямах. У параолімпійському спор­ті таких, як я – багато, й у них є повноцінні сім’ї, діти, своє наповнене враженнями й радощами життя. Саме на зборах, під час підготовки до чергових змагань, я познайо­милася зі своїм чоловіком і відкрила для себе, що справ­ді життя чудове тільки в парі. Він втратив ноги в сімнадцять років, але виявив характер, по­чав займатися спортом, досягати хороших результатів. Ми розуміємо одне одного, тому що обоє – спортсмени, в нас спільні інтереси, мета в жит­ті. Ми майже завжди разом: коли є час відпочити, виїж­джаємо на природу, смажи­мо шашлики, насолоджуємо­ся спілкуванням з рідними та близькими. На змаганнях під­тримуємо, вболіваємо одне за одного – й це стимулює, під­штовхує на підкорення нових спортивних вершин. – Олено Юріївно, що є най­важливішим, на Вашу думку, для людини: самореалізація чи створення сім’ї? – Думаю, що сьогодні ро­зуміння сім’ї та сімейних сто­сунків змінилося. Сім’я – це вже не рай у курені, коли люди задовольнялися лише взаємним спілкуванням, майже не зважа­ли на матеріальні блага. Мате­ріальні цінності міцно ввійшли до повсякденного побуту лю­дей і подекуди є незамінни­ми. Важко уявити, наприклад, нашу самореалізацію без інтернету, комп’ютера, мобільно­го зв’язку тощо. І, природно, все це коштує певних грошей. Тому я вважаю, що людина на­самперед повинна замислитися над самореалізацією, випробу­вати себе в житті, в побуті й тільки потім створювати сімей­ні відносини. Я бачила, що за кордоном сім’ї будують дорослі люди – за тридцять років. У такому віці вже по-іншому мислять, оцінюють одне одного, сприй­мають проблеми, розвивають відносини. Весь побут буду­ється під дитину, під її повно­цінне формування й розвиток. І таке серйозне ставлення до продовження роду сприятливо позначається на дитині: вона зростає в мудрості, терпимос­ті, виваженості суджень і вчин­ків тих, хто її оточує. Малюк справді дає радість своїм бать­кам і його розвиток відбуваєть­ся в атмосфері щастя, емоцій­ної рівноваги і благополуччя. Олег БАЗАЛУК, «Освіти України» № 46

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу