Сьогодні в Україні функціонує понад 380 спеціальних загальноосвітніх закладів, де навчаються дітки, які потребують корекції фізичного й розумового розвитку Спектр особливих освітніх потреб – різноманітний. Задовольнити їх справді буває важко. І управлінцям усіх рівнів, і керівникам навчальних закладів, і науковцям роботи вистачає. Шляхи вирішення проблемних питань шукали під час Всеукраїнської наради «Забезпечення права на освіту дітей з особливими освітніми потребами в спеціальних навчальних закладах», на якій головували заступник міністра освіти і науки, молоді та спорту України Борис Жебровський і Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко. Шкільні розбишаки… Стали волонтерами, допомагали дітям з особливими потребами. А потім за п’ять років жоден з них на облік у міліції не був поставлений. Справді, людина, яка не на підручниках опановувала ази милосердя, стає іншою Борис Жебровський у своєму виступі зазна­чив, що оскільки в кож­ному реальному суспільстві є кризові явища, нині у сфе­рі освіти дітей з особливи­ми освітніми потребами у спеціальних навчальних за­кладах є проблеми, на шля­хи розв’язання яких фахівці мають різні погляди. Заступ­ник міністра наголосив, що «люди, які сьогодні працю­ють у цій системі, які є фа­хівцями, професіоналами, роблять величезну роботу. Особливо це стосується за­кладів для дітей з особливими потребами. Ці потреби такі різні! Ми говоримо про фі­зичні, іноді про розумові, а останнім часом я все часті­ше зустрічаюсь із тим, що є діти, які мають якісь особли­ві духовні потреби…». – Я хотів би, щоб у дискусії ми не розглядали реформуван­ня інтернатних закладів лише крізь призму їх закриття, – сказав Юрій Павленко. – Багато з них мають бути транс­формованими. Звертаюся до вас як до людей, які є найви­щими спеціалістами в галузі: визначіть, як у рамках рефор­ми ви себе бачите. Ви повинні знайти відповідь на це запи­тання сьогодні, бо його можуть вирішити без вашої участі. Я закликаю повною мірою до­тримуватись Конвенції ООН про права дитини й чинного законодавства України, зокре­ма, в частині захисту прав ді­тей на отримання повноцінної освіти й недопущення обме­ження таких прав. УСІ НА ЗАХИСТ ПРАВ ДІТЕЙ! Незалежно від того, де знахо­диться дитина – в інтернаті чи загальноосвітньому навчаль­ному закладі, основне – створити всі умови для здобуття якісної освіти. Поступова реорганізація мережі інтернатів, введення інклюзивної освіти – у сфе­рі забезпечення прав дітей з особливими потребами остан­німи роками відбувається чи­мало цікавого. – Ми всі стоїмо на захис­ті прав дітей, – розповідає начальник відділу інклюзив­ної освіти й інтернатних за­кладів Департаменту загаль­ної середньої та дошкільної освіти МОНмолодьспорту Віра Шинкаренко. – Розу­міємо, що дитині в роди­ні добре, вона має право на сім’ю, але ситуація така, що інтернатних закладів ще ба­гато. Нам хочеться, щоб діти пішли до ЗНЗ, тому й актив­но впроваджуємо інклюзив­ну освіту. На жаль, не в усіх закладах створено належні умови. Залежить це і від ке­рівників, і від управлінців, і від фінансування. 20 000 ді­тей з особливими освітніми потребами цього року пішли до перших класів загально­освітніх навчальних закладів. Торік їх було 12 000. Тобто процес пішов! За останні кілька років питання інклюзивної освіти врегульо­вано й законодавчо. Для дитини інтернат – це другий дім, а нерідко – й родина. В яких умовах живуть вихованці? – У нас сьогодні є мож­ливість створити в інтерна­тах умови, хоча б наближені до сімейних, – каже Віра Іва­нівна. – Непоганим є фінан­сування з обласних бюджетів, але треба правильно розпоря­дитися цими коштами. Ми ба­чили різні інтернати, подекуди в одній спальні живе по 9 – 11 дітей. Такого бути не повинно! Кількість дітей так зменшилась, що є всі умови, аби поставити хоча б якісь перегородки. ЧИМ НАВЧАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД ІНТЕРНАТУ? Повертаючись до теми норма­тивно-правового забезпечен­ня, зазначимо, що воно онов­люється і зі спеціальної освіти, і з інклюзивної. Розробляєть­ся методичне забезпечення ра­зом з Інститутом спеціальної педагогіки НАПН і Інститу­том інноваційних технологій та змісту освіти, адже сьогод­ні для інклюзивного навчан­ня ще недостатньо методичних рекомендацій. – Спеціальні заклади сьо­годні продовжують виконува­ти свою основну місію – не лише надання освіти, а й за­безпечення корекційно-розвиткової роботи, – розповідає Віра Шинкаренко. – В них є великий досвід, і я думаю, що він має використовуватись і в інклюзивній освіті. Отже, нині в Україні – 382 спеціальних заклади. Кіль­кість дітей щорічно зменшу­ється. Проводиться робота з реорганізації інтернатів. За словами Віри Іванівни, 42 з них за два роки реорганізова­но. Зокрема, «набирає сили» такий тип закладів, як на­вчально-реабілітаційні цен­три, про які цього року за­тверджено Положення. Чим саме такий центр від­різняється від інтернату? Пер­ший передбачає надання не тільки освітньої, а й корекційної допомоги дітям, які мають важкі вади розвитку. – У Положенні чітко про­писано, які можуть бути від­ділення, яку допомогу нада­ватиме центр – лікувальну й корекційну, – розповідає Віра Шинкаренко. – До того ж ди­тина має змогу відвідувати до­шкільний чи загальноосвітній навчальний заклад, але корекційну допомогу отримувати в центрі. В нас є віддалені ра­йони, куди непросто добирати­ся взимку. І батьки не можуть забрати дитину, тому там пе­редбачене інтернатне відділен­ня. Чимало областей підійшло до питання дуже розумно: створили такі центри, вико­ристовуючи базу інтернатних закладів, зокрема, навчально-методичну, а також педагогіч­ний потенціал. НЕ ВІДСТАЛІСТЬ, А ЗАПУЩЕНІСТЬ! Багато питань стосувалось і роботи психолого-медико-педагогічних консультацій. – Основне, що прописано в документах: ПМПК не по­винно направляти дітей до ін­тернатних чи інших закладів. Найважливіше – вивчення дитини й консультація бать­ків, за якою програмою учень має навчатися, – зазначила Віра Іванівна. Вона звернула увагу на осо­бливості влаштування дітей-сиріт до інтернатів для розу­мово відсталих: – Це специфічні діти, психолого-медико-педагогічні ко­місії повинні їх вивчати дуже глибоко. Чимало – з неблагополучних сімей, де батьки позбавлені прав. Ми вида­ли методичний лист, в якому роз’яснили, що таке індивіду­альна програма – а це саме те, що потрібно таким дітям. Адже вони часто педагогічно запущені, а не розумово від­сталі. І НАОСТАНОК ПРО ІНКЛЮЗІЮ… Про інклюзивну освіту на на­раді також говорили багато. Сьогодні така державна полі­тика – щоб якомога більше дітей з особливими освітніми потребами мали змогу відві­дувати ЗНЗ. – Якщо до перших класів пішло 20 тисяч дітей з особли­вими освітніми потребами, то треба, щоб учитель початко­вих класів міг сприйняти та­ких дітей, – каже Віра Шинка­ренко. – Тож особливу увагу управлінці повинні приділити перепідготовці вчителів. За словами Бориса Жебровського, в інклюзивній освіті ми зробили за ці 2,5 року стільки, що важко було й мріяти. – Ще 10 років тому поча­ли експеримент в одній з ки­ївських шкіл, – згадує Борис Михайлович. – Справа не тіль­ки в тому, що ми відкриває­мо дорогу для дітей з особливи­ми потребами. Іншими стають ті учні, що навчаються в шко­лі, куди приходять діти, які по­требують допомоги? В цій ки­ївській школі не одна дитина перебувала на обліку в міліції. Знаєте, хто став волонтером і допомагав дітям з особливими потребами? Оці розбишаки! А потім за п’ять років жоден на облік у міліції не був поставле­ний. Справді, людина, яка не на підручниках опановує ази мило­сердя, стає іншою. ЯКИМИ НЕ БУЛИ Б ПОТРЕБИ ДИТИНИ, ВОНА ОЧІКУЄ НА ДОПОМОГУ У Львівському навчально-реабілітаційному центрі «Левеня» допомагають дітям із проблемами зору з усієї України Якщо вдалося допомогти адаптуватись у суспільстві або навіть одужати хоч одній дитині з особливими потребами – фахівці попрацювали недарма. А коли рахунок йде на тисячі… Орієнтація на потреби дитини, залучення до процесу реабілітації родини – такий рецепт винайшли в «Левеняті». Директор центру Віра Ремажевська розповіла, як у закладі створили комплексну систему ранньої діагностики й комплексної допомоги дітям з порушеннями зору. Центр незвичайний, тому що орієнтований не лише на дитину, ай на її родину. Адже народження малюка з великими проблемами розвитку, дитини-інваліда – це величезна трагедія всієї сім’ї А починалось усе 1996 року. Спільним наказом мі­ністерства й Національ­ної академії педагогічних наук створено експериментальний педагогічний майданчик, метою якого була розробка науково-ме­тодичних засад функціонування закладу нового типу – навчаль­но-реабілітаційного центру. УКРАЇНСЬКА МОДЕЛЬ – У вересні Міністерство юс­тиції затвердило Положення про навчально-реабілітаційний центр як окремий тип навчаль­ного закладу, – розповідає Віра Ремажевська. – Центр має на меті зовсім інші засади і, можли­во, результати, ніж школа-інтернат чи просто спеціальна школа. Контингент «Левеняти» – це діти з різноманітною пато­логією, починаючи від сліпоти й закінчуючи функціональними порушеннями зору. Постійно в центрі перебуває 220 осіб. Але є ще й контингент змінний – а це понад 500 дітей на рік з усіх областей України, які їдуть на курси й за консультацією. Крім того, заклад єдиний в Україні займається найскладні­шою категорією дітей – слі­поглухими. Основною метою відповідно до всеукраїнського експерименту, що проводить­ся з 2007 року, є розроблення української моделі найранішої комплексної допомоги дитині з важкими порушеннями зору, української моделі організації навчання й реабілітації сліпоглу­хих дітей і якомога більш ран­ньої інтеграції й інклюзії дітей з особливими освітніми потре­бами до середовища здорових однолітків. Ще одна «цільова група» – діти з так званими незначни­ми проблемами. Тобто це гру­па ризику, що також потребує уваги. Якщо дитині в ранньому дошкільному віці не надано до­помогу, вона потім входить до групи так званих «невстигаючих». У центрі є відділення дітей дошкільного віку, початкова школа І ступеня, але відділен­ня медичної і психолого-педагогічної реабілітації працюють в іншому режимі, ніж у спеці­альній школі. – Ми організували центр розвитку дитини. Він незвичай­ний, тому що, насамперед, орі­єнтований не лише на дитину, а й на її родину, – розповідає Віра Ремажевська. – Адже на­родження малюка з великими проблемами розвитку, дитини-інваліда – це величезна траге­дія всієї сім’ї. НЕ ХОЧУТЬ БРАТИ, БО НЕ ЗНАЮТЬ, ЯК ПРАЦЮВАТИ Структура закладу передбачає поступову поетапну інтеграцію вихованців з різними зоровими можливостями. При переході до школи ІІ ступеня випускни­ки інтегруються в загальноосвіт­ні школи, зокрема, і в гімназії. – До дитячого садочка діти приходять із трьох років. І спе­ціальним педагогам часто дово­диться займатись корекцією вже вторинних відхилень, що вини­кли внаслідок серйозних про­блем фізичного розвитку, – роз­повіла Віра Миколаївна. – ДНЗ нерідко не хочуть брати таких дітей, адже там не знають, як з ними працювати. В сім’ях з ді­тьми, в яких є порушення, нема можливості своєчасно і кваліфі­ковано долучитись до виховання такої дитини, адже це надзвичай­но складний процес. Батьки, які пережили важку стресову ситу­ацію, тривалий час залишаються вдома в умовах штучної соціаль­ної ізоляції і також потребують нашої допомоги. Сьогодні, на жаль, зростає кількість малят зі складними комплексними порушеннями і це, до речі, – світова тенденція. Сучасна медицина рятує немов­лят вагою від 500 грамів, а потім вони мають, зокрема, і пробле­ми із зором. Ретинопатія недо­ношених нині є однією з осно­вних причин дитячої сліпоти, як в усьому світі, так і в Україні. – Останнім часом ми спо­стерігаємо величезну кількість маленьких пацієнтів, які при­їжджають до нас на консуль­тацію, діагностику, двотижневі курси реабілітації з інших облас­тей України, – розповідає Віра Ремажевська. –Медики кажуть, що це не просто хвиля, а, мож­ливо, епідемія дитячої сліпоти. До структури центру входить патронажна служба. Це означає, що фахівці виїжджають на від­стань до ста кілометрів і надають допомогу вдома, якщо в мами, тата й дитини немає можливос­ті приїхати. – Для дітей, які прибувають з батьками з інших областей, ми обладнали кімнати для прожи­вання, – розповідає Віра Мико­лаївна. – Адже для матері, яка їде з «важким» інвалідом, нере­ально поселитися на два тиж­ні в готелі. ДОПОМАГАЮТЬ І НАЙВАЖЧИМ Спеціалісти «Левеняти» з 2004 року вперше в Україні розпо­чали роботу над створенням ін­дивідуальних корекційних про­грам для сліпоглухих дітей. – Коли починався експери­мент, у житті не повірила б, якби хтось мені сказав, що я займатимуся цією категорією дітей, – каже Віра Ремажевська. – Але життя звело з нами конкретну сім’ю з конкретною дитиною. Коли попрацювали з малям рік, побачили, що всі наші методики зовсім не діють. Ми почали шукати, чому, й ви­явили, що це маля, крім того, що є сліпим від народження, ще й глухе. Робота з такими пацієнтами потребує не лише знання спеціальних методик, а й специфічної організації жит­тєвого простору. Це спеціаль­ні меблі, спеціально обладнані кімнати, тому що це та кате­горія, яка, на жаль, ніколи не буде «інклюзованою». Вона назавжди залишиться предме­том системи спеціальної осві­ти. Але ці діти є, вони очіку­ють нашої допомоги. ОСНОВНЕ – ЗВАЖЕНИЙ ВИБІР На думку директора «Левеня­ти», діагностика пізнавальних можливостей дітей, які мають складні порушення, є довготри­валою. Вона може здійснюва­тись тільки в процесі спеці­ального навчання й виховання. Але якщо є можливість, дити­ну відправляють до звичайної школи. – На мою думку, інклюзія є надзвичайно важливою як шанс, як право вибору, – го­ворить Віра Ремажевська. – І мати, яка приводить дитину на консультацію, повинна зна­ти різні шляхи реалізації права на навчання свого малюка. Але зважений вибір – дуже важ­лива річ, і він має бути свідо­мим. Батьки повинні зрозумі­ти, що в системі інклюзії вони в 20 разів більше працювати­муть зі своєю дитиною. Це ж не просто завести до масової школи, що знаходиться у дворі твого будинку. Це означає, що ти маєш організувати відповід­ним чином своє життя. В будь-якому випадку в центрі ніколи не «рубають із плеча», а уважно вивчають кожну дитину. – Програма індивідуально­го супроводу малюка з вадами зору розглядається на консиліу­мі, – розповідає Віра Миколаїв­на. – Ми маємо статус обласної психолого-медико-педагогічної консультації. На цьому конси­ліумі вивчаємо всі проблеми, всі можливості діагностики, ко­легіально обговорюємо освіт­ній шлях цієї дитини, причому з батьками. Вони мають бути партнерами, але ми повинні створити для цього умови. ЯКИЙ РЕЗУЛЬТАТ? За останніх два роки спостере­ження фахівці центру зафіксу­вали, що в 71 відсотка дітей по­ліпшився зір. – Ми просто працюємо сис­темно й це дає кращий резуль­тат, – каже Віра Ремажев­ська. – 78 відсотків наших випускників покидають катего­рію слабозорих. Це означає, що ми не просто соціально потріб­ні, а й економічно ефективні. Центр проводить величезну просвітницьку роботу. Це різ­номанітні акції обстеження ді­тей, тижні ранньої допомоги. З 1999 року проводяться щорічні всеукраїнські семінари для на­ших колег з інших закладів, де займаються проблемами зору, для лікарів, які працюють у цих закладах. Також навчаємо наш персонал у різних країнах світу. Центр працює не лише як освітня установа. Створюється навчально-методичне забезпечен­ня. Наприклад, читанки для дітей з вадами зору, якими користують­ся всі спеціальні школи України. Це також посібники для батьків, адже вони, за словами Віри Ремажевської, не менше, ніж педаго­ги потребують такої літератури. Дмитро ШУЛІКІН, «Освіта України» № 46

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу