Наша газета пропонує вашій увазі ще одну розмову з майбутньої книги «Герої України про освіту», що має побачити світ наступного року. Цього разу співрозмовником автора – доктора філософських наук Олега Базалука буде справжній професіонал від освіти, заслужений учитель України Тамара Прошкуратова. Якщо в радянському союзі ми не знали, що таке секс, нас цього не навчали, то в ХХІ столітті діти вже обізнані з такими нюансами статевого життя, про які я сама дізналась тільки після заміжжя. Вважаю, що спочатку ми повинні розвивати в дітях платонічні почуття Тамара Сергіївна Прошкуратова – вчителька Драбівської загальноосвіт­ньої школи імені С.В. Васильченка (Черкаська область). Керівник науково-творчої лабораторії «Пошук». 2001 року нагороджена званням Ге­рой України за видатні особисті за­слуги перед державою в розвитку національної освіти, розробки та впровадження сучасних методів на­вчально-виховного процесу. Відмін­ник народної освіти України (1984), заслужений учитель України (1998). Я сказала б, що образ людини майбутньо­го – людина щаслива або, щонайменше, зі щасливим дитинством. Серед якостей, які потрібно формувати в дітях, ви­ділила б чотири основні: 1. Працьовитість. 2. Вдячність. 3. Терпимість. 4. Небайдужість. ІНТУЇЦІЯ ІНКОЛИ ВАЖЛИВІША ЗА ТЕХНОЛОГІЇ  – Як фахівець дошкільної осві­ти як Ви ставитесь до батьків­ського виховання?  – 1 вересня 1977 року після закінчення Переяслав-Хмельницького педагогічного учили­ща я вперше взяла свій пер­ший клас у рідній Драбівській районній школі Черкаської об­ласті. Отже, майже 35 років я пов’язана з освітою. І як фахі­вець Вам відповім: батьки ві­дігравали, відіграють і віді­граватимуть основну роль у вихованні власних дітей. Саме батьки, а не педагоги відповіда­ють за майбутнє своїх малюків. І їхній прямий обов’язок – ви­ростити гідну собі заміну. Незнання багатьма дорос­лими азів педагогічної нау­ки частково спотворює вихов­ний вплив на дитину. Але, за великим рахунком, цей вплив відбувається не так на рівні педагогічного знання, як – чут­тєво-емоційного зв’язку між ди­тиною й батьками. Дуже часто дорослі інтуїтивно відчувають, як правильно поводитися зі своїми дітьми. Тільки батьки можуть без слів, на рівні по­чуттів, установити контакт із малюком і задовольнити його бажання, яке ще навіть оста­точно не сформоване. Інтуїція і розвинена чутливість у сімей­них відносинах інколи приво­дять до більш значущих резуль­татів у вихованні, ніж сучасні педагогічні технології. Ми по­винні розуміти, що педагогічне знання на ранніх етапах роз­витку дитини тільки доповнює чуттєво-емоційний вплив бать­ків на неї. І ні в якому разі його не визначає і не замінює. Дитина, позбавлена батьків­ської любові, турботи й ласки, навіть незважаючи на всі ста­рання вчителів, відрізнятиметь­ся від інших дітей, адже з пер­ших кроків власного розвитку вона не отримала того, чого по­требує її природа – батьків­ської уваги й опіки.  – Що важливіше для люди­ни: самореалізація в житті чи прагнення створити сім’ю?  – Вважаю, що народжува­ти дітей потрібно тоді, коли ти маєш змогу їх забезпечити. В мій час були прийнятні ранні шлюби. Наші батьки поспіша­ли нас, дівчаток, раніше вида­ти заміж. Наслухавшись їхніх наставлянь, ми самі прагну­ли знайти своїх супутників у житті відразу після закінчен­ня школи. Після заміжжя на­роджували дітей і потім разом з ними поступово доросліша­ли, набиралися мудрості. Сьогодні погляди на життя змінилися. Якщо в Радянсько­му Союзі ми не знали, що таке секс, нас цього не навчали, то в ХХІ столітті діти вже знають такі нюанси статевого життя, про які я сама дізналась тіль­ки після заміжжя. Вважаю, що спочатку ми повинні розвива­ти в дітях платонічні почуття, розуміння платонічної любо­ві – коли хлопці захоплюють­ся дівчатами, читають їм вірші, дарують квіти і здійснюють за­ради своїх обраниць божевільні вчинки. На жаль, сучасна молодь у своїх відносинах цей перший етап дуже часто про­пускає. На другому етапі має розвиватись фізіологічний по­тяг, тяжіння тіл, коли моло­ді насолоджуються запахами одне одного, збуджуються від дотиків, близькості, дихання, поцілунків. А вже на третьо­му етапі повинні з’являтись діти. Тоді важливе не просто бажання мати дітей, а твере­за оцінка своїх можливостей щодо їх виховання й забезпе­чення з перших років життя. ШКОЛА БУЛА ЦЕНТРОМ ЖИТТЯ  – Тамаро Сергіївно, а якою є роль школи і вчителів у Ва­шому вихованні?  – Мені пощастило й зі шко­лою, і з учителями. Тоді, чес­но скажу, багатьом щастило з учителями, тому що в Радян­ському Союзі була серйозна школа з відбору й підготов­ки педагогічних кадрів. Учи­телі йшли на роботу з дітьми за покликом серця, віддаючи свою душу і кращі роки життя учням. Із першого по восьмий класи я навчалась у Драбівській загальноосвітній серед­ній районній школі. Радію, що на ті часи школа не просто на­вчала, збагачувала знаннями, а й була важливою частиною нашого спочатку дитячого, а потім підліткового й юнацько­го життя. Це тепер, на жаль, вона перетворилася на сферу обслуговування, а освіта – на ринок. А за часів моєї юнос­ті була місцем, де дитина про­живала майже все своє ди­тинство, підлітковий період і частково роки юнацтва. Я досі пам’ятаю верби біля школи, ла­вочки, на яких ми просиджува­ли перерви й вільний від уро­ків час, камінчики, клумби із флоксами. Ми йшли до школи не так за знаннями, як за но­вими емоційними переживан­нями, за повнотою й насиче­ністю нашого дитячого життя, за збагаченням духовного сві­ту, задоволенням моральних і духовних потреб, що зароджу­валися. Ми не уявляли свого часу поза школою – вона була культурним центром нашого життя. Навіть канікули прохо­дили у дворі нашої школи: ми зустрічалися там, гралися, за­водили нові знайомства, зако­хувались, відчували смак пер­шого поцілунку, обговорювали проблеми, ухвалювали важли­ві для нас рішення. А як ба­гато бузку росло в цьому дво­рі! Ви навіть не уявляєте, який аромат був навесні в школі і навколо неї! І як ці пахощі надихали нас, пробуджували почуття краси, піднесеності, любові до природи і світу. Другою мамою стала для мене Ганна Данилівна Тарасенко – моя перша шкільна вчителька. Саме завдяки їй я не тільки полюбила школу й те, що з нею пов’язане, а й обрала свій шлях у житті: так само, як і вона, я прагнула да­рувати дітям радість. Її мате­ринське ставлення до нас, її учнів, бажання допомогти нам, навчити нас не тільки перших відомостей про світ, а й від­носин між людьми, ставлення до природи, надихнули мене і пробудили бажання продовжити її справу – служити новим поколінням, передава­ти їм кращі якості, властиві нашому народові. Це була вчи­телька від Бога, в якої я бага­то чого навчилася. Так вийшло, що після закінчення універси­тету я прийшла на роботу до своєї Драбівської школи саме на місце Ганни Данилівни. Вона пішла на пенсію, а я за­йняла її місце і продовжила цю справу. В тому й полягає спадкоємність між покоління­ми, в тому й була сила радян­ської освітньої системи. Пам’ятаю чимало своїх шкільних учителів. І багатьом з них я вдячна за своє вихован­ня і становлення. З деякими мені довелося працювати, коли я вже вчителькою повернула­ся викладати до своєї школи. Хотіла б із вдячністю зга­дати свою класну керівницю Віру Павлівну Перепелицю, вчителів Переяслав-Хмельницького педагогічного учи­лища: Катерину Степанів­ну Левченко, Галину Іванівну Кибальчич, Григорія Михай­ловича Новохатька і, звичай­но, Григорія Митрофановича Вербу. Саме через цих людей – пе­дагогів від Бога – я відкрила для себе розуміння того, що Вчитель з великої літери – це як пастир, як лікар, як психо­лог. Це божа іскра, що запа­люється не у всіх, а тільки в обраних, які не лише самі го­рять, а й уміють запалювати душі інших. Учитель – не про­фесія, це діагноз, який розкри­ває стан душі людини. НЕ МОЖНА ПЕРЕНОСИТИ НЕВДОВОЛЕННЯ ВЛАДОЮ НА БАТЬКІВЩИНУ  – Тамаро Сергіївно, як Ви вва­жаєте, чому меншає патріо­тизму в нас в Україні?  – Думаю, що проблема дещо перебільшена. Справ­ді, на жаль, люди сприйма­ють державу і владу як єдине ціле, не розуміючи того, що держава – це територія, міс­це, де людина народилася. Це народ і культура, а влада – то лише окремі представники на­роду, можливо, випадкові, не найкращі. Тому переносити своє невдоволення владою на державу, на Батьківщину – не зовсім правильно. Я впев­нена, що коли, не дай Боже, на нашу державу хтось спокуситься, нападе, то всі як один постануть на її захист, бо ми всі природно пов’язані із влас­ною землею, природою, наро­дом і своєю культурою. Україна – молода держа­ва, в якій державність ще не сформувалася. Можливо, саме тому багато хто, порівнюючи, наприклад, СРСР або будь-яку з держав Європи, в яких – багатовікова історія, відчуває природну незадоволеність від того, з чим вони стикаються в Україні. Але я впевнена: з ча­сом усе зміниться на краще. АКЦЕНТ НА ПРАКТИЦІ  – На Вашу думку, що потріб­но змінити в сучасній україн­ській системі освіти?  – Вважаю, насамперед – наблизити освіту до проблем сьогодення. Нинішня освіта – про все й водночас ні про що. А вона повинна професійно готу­вати підростаючі покоління до складних сучасних реалій, до тих проблем, з якими кожен випускник зустрінеться по за­кінченню навчання в самостій­ному житті. В освіті акцент має робитись на практиці, особли­во коли ми готуємо фахівця-педагога, який працюватиме з дітьми в садочку, школі, універ­ситеті. На жаль, багато з мо­лодих учителів зовсім не має змоги працювати з дітьми: не знають, як до них підступитись, чим зацікавити, зайняти й за­хопити. Саме для збагачення практичного досвіду молодих викладачів я створила Центр практичної підготовки сту­дентів до роботи в школі при Київському університеті іме­ні Бориса Грінченка. За влас­ні кошти обладнала класи, сво­їми руками зробила аплікацію, розмальовувала стіни. Своє призначення бачу в тому, щоб якомога більше за­лучити до школи молодої і та­лановитої молоді, передати їм кращі знання, методи, нави­чки, які свого часу були вкла­дені в мене і до яких я сама прийшла за роки своєї педагогічної діяльності. Мрію, аби українська модель освіти зно­ву вийшла на такі рівні до­сконалості, на яких тривалий час перебувала радянська пе­дагогічна школа. І як тільки це відбудеться, багато в дер­жаві зміниться: вона сягне європейських стандартів і укра­їнський народ посяде належне йому місце в історії цивілізації. Олег БАЗАЛУК, «Освіти України» № 48

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу