Відшумів Майдан. Шини догоріли. Президента вибрали. Крим втратили. Схід тікає. Саме час змін, конкретних дій та рішень вже сьогодні і вже зараз. І діяти мають вже не громадяни на вулицях. А обранці в кріслах прем’єрів, президентів, міністрів, депутатів. Це має бути новий рівень та новий формат взаємодії “депутат-виборець” та “суспільство-влада”. Новий суспільний договір. Задача політика у новій, постреволюційній Україні (тобто того, що від неї залишилося) має стати політика, а не бізнес. Законотворчість, а не кнопкодавство. Вирішення проблем держави та своїх виборців, а не “рішання” проблем спонсорів. Політик нашого постреволюційного суспільства повинен нарешті йти у владу з розв’язком конкретних проблем, а не так званим набором Кінаха “За все добре”, вміти приймати складні рішення, нести за них відповідальність (ну, хоча б політичну, я вже мовчу про кримінальну). Проте ще, на мою думку, важливою частиною проблеми політикуму є не лише обрані депутати, але й призначенці, тобто адміністративна еліта держави. Бо саме такі “хлібні місця” і є однією з головних причин того, що є корупція у владних кабінетах. Це є наслідок того, що чиновники служать не державі, а тим, хто їх призначив. А їхні рішення базуються на інтересах певного чиновника “зверху”. А тому політик нової генерації мусить робити кадрові призначення не за клановими інтересами і тим більше не за “сімейними” принципами, а за професійною ознакою. Основна проблема і задача сучасного українського суспільства – це створення політичної еліти, що здатна сформувати політичну націю, забезпечити наступництво у політичному процесі та закласти фундамент суспільних змін на всіх рівнях. Тому ще однією важливою рисою нового типу політика має стати мистецтво компромісів та домовленостей у вирішенні політичних задач без використання адміністративних важелів впливу чи з інших держав та бізнесових кіл. Як показали недавні вибори лохтор.., тобто електорат, сьогодні, так само як і у всі попередні рази, голосують ситуативно, тобто за “людину від партії”, і не вникають, не розбираються в особі кандидата (хоча б погуглити в Інтернеті про потенційного обранця). Яскравий приклад – вибори у Київраду, де голосували просто за кандидата від Удару. І ось маємо безліч представників колишньої “молодої команди” Черновецького та не менш молодої команди Попова. Тому говорити про нову якість політикуму доводиться лише в перспективі, а не в контексті теперішнього часу. Суспільство ще не видужало остаточно. Та ще й теперішня форма адміністрування і виконавчої влади в Україні базується на методах “доручень”, (радянська модель) що падають вниз на голови чиновників і ті швидко або не дуже поспішають виконувати доручення. Проте, на відміну від СРСР, в України немає такого репресивного ресурсу і тому машина доручень не їде. Ромась Михайло, спеціально для “Педагогічної преси”  

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу