День однієї репетиції -Кожен поважаючий себе студент намагається відіспатися на омріяних вихідних. І навряд чи в своїх п’ятничних «після клубних» снах він бачить музу Мельпомене, театральні підвали чи шаленіючих глядачів… А от мені це не сниться, це частина мого життя: з бадьорим настроєм, купою конспектів та роздруківок сценаріїв на 11-ту ранку в суботній вихідний я лечу до своєї театральної студії…

5 заповідей актора

На годиннику вже 11-та, а я ще тільки купую печиво для нашої вранішньої чайної церемонії. Перша заповідь актора – не спізнюватися! Проте ми (як люди творчі) завжди примудряємося її порушити. До цього вже звикли всі, окрім нашого Режисера: я відчиняю вхідні двері і чую незадоволений тембр її запитання до пустої кімнати «Де всі?». А «всі» вже летять, і я достеменно знаю, що протягом найближчих півгодини «всі» стоятимуть перед Режисером і будуть пояснювати, чому «всі» не приїхали вчасно. Заповідь друга – не брехати Режисеру! Вона мені подобається найбільше. І от, з чашкою чаю для покращення готовності голосових зв’язок до репетиції я, яка сьогодні не відноситься до «всіх» (бо прийшла хоч і не зовсім вчасно, але перша), вислуховую різні, на перший погляд навіть чудернацькі історії:
1) Рядовий актор Алехандро (він же поки що не дуже відомий, але талановитий вокаліст, автор багатьох віршів та пісень) зачитався вдома Лермонтова і не помітив, як пролетів час;
2) Рядовий актор Антоніо (віртуозний музикант і потенційний майбутній режисер) вигулював старого пса, який дуже повільно пересувається;
3) Рядовий актор Хеорхе (нічого не пише, ні на чому не грає, крім себе нічим не цікавиться) просто знав, що всі спізняться, тому й прийшов на півгодини пізніше;
4) Рядова актриса Світеля (талановита співачка, красуня, чудова поетеса і просто моя найкраща подруга) зламала підбора і мусила повертатися додому;
5) Рядова актриса Шурочка (якось і слів немає) «просто нєуспєла»;
6) Рядова актриса Наталі (майстриня перевтілення і спец, коли потрібно забути слова на сцені) вмовляла чоловіка відпустити її, а той не хотів, бо субота – це його день.
Заповідь третя – завжди вчити сценічні тексти! Із заповіддю третьою сьогодні у нас якось не склалося: Режисер незадоволена, актори-студенти псевдо пригнічені, але обіцяють вивчити по три сторінки «прямо тут і зараз, за час, коли поп’ємо чаю». Заповідь четверта – слухатися Режисера беззаперечно! І так як Режисер сьогодні не в гуморі, то «любителі Лермонтова» і «власники старих собак» отримують штрафного: прибрати в туалеті та репетиційній залі. Це страшний вирок, от і починається «я не можу», «я не буду», «я творча особистість»…І якщо Режисер чує «таке» то радить звернутися до заповіді п’ятої – Режисер завжди права!

ЇЇ величність РЕПЕТИЦІЯ!

Коли позаду залишаються спізнення, виправдання, штрафні санкції, коли вся наша «акторська трупа» вже проснулася і готова (чи не дуже) до початку занять, коли з’їдений останній коржик і випита вранішня чашка чаю починається найважливіше дійство вже 12-ої (а мало б бути 11-ої) години ранку суботнього вихідного – її величність РЕПЕТИЦІЯ!
І ось ми вишиковуємося в два ряди для того, щоб…покривлятися! Це така розминка для м’язів обличчя, але коли біля мене з однієї сторони з’являється Хеорхе, а з іншої Антоніо – це вже не розминка, а фарс. Тут ми чуємо найпоширеніше слово в стінах нашого маленького святилища театру – «Спочатку!». Так спочатку «Спочатку!» звучить відносно розминки м’язів обличчя, далі «Спочатку!» починаються начитки сценарних текстів, потім «Спочатку!» виходять, рухаються, говорять, відчувають, плачуть і вмирають наші сценічні амплуа…
І коли вже плутаються рухи та слова, і ми починаємо говорити вустами героїв наших сусідів, в горлі пересихає від десятки разів повторюваного тексту і дають знати про себе елементарні фізіологічні потреби – замість «Спочатку!» в повітрі вчувається довгоочікуваний солодкуватий присмак команди «Перерва!». Одразу з’являється черга в туалет, лунають дискусії з приводу походу за солодощами до магазину, з усіх куточків чути здавлені розмови по мобільному телефону, і лише старенький електричний чайник не забуває про свої обов’язки: несамовитим свистом запрошує «всіх» театралів поговорити про «високе» за чашкою нехай і розчинної, але все ж кави…

Шекспір би плакав…

«Кінець – ділу вінець» не забуває повторювати наш Режисер. На підлозі вже вкотре виголошує свій прощальний монолог Пірам, а через мить біля нього помирає двохметрова бородата Фісба. Сьогодні все як у Шекспіра (це я про акторський склад ХVI століття, коли на сцені грали лише одні чоловіки), і прекрасній половині залишається споглядати хіба на своїх «сильних колег». В момент, коли обоє «закоханих» перебувають в перманентному (за останні 2-і години) стані сценічної смерті, і нога тієї ж таки двохметрової Фісби закидається на поблизу лежачого Пірама, в сценарій п’єси вривається (хто б, вірніше, що б ви подумали?)…каналізація!!! Із шаленим напором цей «непроханий гість» заполоняє своїми запахами всю репетиційну залу, вслід за якими на шекспірівських героїв та їх глядачів насувається не найприємнішого складу коричнева маса. Як пакувалися речі та збиралися залишки небагатого театрального столу – сказати важко…Але як щурі з тонучого корабля, зі швидкістю світла на світ Божий з невеликого підвальчика нашої театральної студії з’явилася досить незрозуміла та не зовсім звичного вигляду для пересічного перехожого строката публіка: чоловік в жіночому костюмі ХVI століття і порваною спідницею (він же Хеорхе), ще один, але вже в чоловічому костюмі того ж таки століття (він же Антоніо), чотири панянки (я, Світеля, Шурочка та Наталі) з прижатими до носа хустинками та забризканий принесеною каналізацією масою Алехандро із електричним чайником та тацею негусто розкладеного печива. Ніхто й не уявляв собі такого «фіналу», навіть наш Режисер, який з розгубленим виглядом споглядав своїх підлеглих і врешті-решт вимовив: «Шекспір би плакав…».

Епілог

Мені зовсім не шкода свого часу для цих зустрічей… Минають дні, але часом в суботу, а іноді в неділю, і обов’язково двічі на тиждень після пар я лечу, підігріта музою Мельпомене, на свою театральну студію. Там на мене чекає улюблений режисер, чудові друзі, невеличкий підвал зі своїми вічними супутниками – несправною каналізацією та всюдисущими тарганами і старий електричний чайник, який єдиний, хто не забуває тут про свої обов’язки: несамовитим свистом запрошує «всіх» театралів поговорити про «високе» за чашкою нехай і розчинної, але все ж кави. День однієї репетиції підійшов до кінця…

Юлія Кондрацька

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *