До вашої уваги ще одна стаття, присвячена ДНЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ …Я не жила в тій далекій радянській, «іншій» країні. Власне, жила рівно три роки. 24 серпня 1991-го мені виповнилося три. Тоді маленька дівчинка у чехословацькій рожевій сукні задмухнула свічки на празькому торті. В той час провінційна фабрика «Стрічка» почала випускати за держзамовленням жовто-блакитні стяги (тоді ще не знали, що правильно називати їх синьо-жовтими). І в той самий час після тривалих і тяжких пологів народилася Незалежність. «Дитина» виявилася нездоровою. Мабуть, хворе суспільство, що її виносило, не усвідомлювало ні своєї причетності, ні відповідальності за свої вчинки чи бездіяльність. Порожні крамниці сумно дивилися на розгублених людей, а розгублені люди сумно дивилися на порожні рахунки в ощадкасі… Але я мала найщасливіше дитинство у світі. Політична свідомість до українців приходить рано. Вона починається не в першому класі з вивчення Герба, Прапора та «Ще не вмерла України», а з відеоряду у вечірніх новинах, батьківських коментарів на кшталт «всі вони одного поля ягоди…» та сусідського «Сталіна на вас немає…». Не пам’ятаю, які саме цукерки мені подобалися в три роки, але те, що В’ячеслав Чорновіл – «потрібна людина» сумнівів майже не викликало. Тепер я знаю чому: він був вільним. У душі. І все. Йдеться не про політичний тиск, не про умови існування, не про спокусу стати національним героєм, та навіть і не про Чорновола – йдеться про внутрішню свободу людини і держави. Свободу, якої не виховали в нас і яку ми ніяк не можемо дати своїй країні. Я стільки разів спекулювала на даті свого народження: на контрольних зрізах з предмета Людина і світ у третьому класі, у вступному слові до поетичної збірки (виданої мізерним тиражем для шкільних бібліотек Дніпропетровщини), приймаючи рішення покинути рідний дім, знайомлячись з патріотично налаштованими і політично свідомим хлопцями (іншим не варто й намагатися), а особливо під час святкових феєрверків, коли справедливо можна уявити, що небо сяє на мою честь… Я звикла пояснювати свою норовливість галицьким корінням і Днем Незалежності, та цілком зрозуміло, що ні те, ні інше тут ні до чого. Я хотіла б сказати, що знаю безліч вільних і амбіційних людей, але брехати не годиться – їх обмаль. І День народження, мабуть, останній показник, на який варто звертати увагу. Перебираючи всі можливі фактори свободи – освіту, здоров’я, оточення, політичну приналежність, рід діяльності, фінансовий та сімейний стани, стать – я так і не визначила для себе комплекс показників вільної людини. Отже, свобода всередині нас вимірюється іншими категоріями. Мій знайомий психоаналітик спростував усі теорії. Він сказав приблизно таке: – У кожному підручнику з психології є абзац (чи навіть розділ) про тих, хто «веде за собою», і тих, хто «йде за лідером». Утім, такий поділ не має нічого спільного з внутрішньою свободою чи несвободою, обидва типи, насамперед, є особистостями. Двогодинна лекція з психоаналізу для дилетантів не дала остаточних відповідей, але наштовхнула на роздуми: наша свобода починається з особистості? Категорії «не особистості» підручники тактовно уникають. І хоча кожен прагне ідентифікувати себе в натовпі, головне при цьому не поставити на своєму чолі тавро. Те саме стосується держави в цілому: важливо знати свої принади і вміти боротися з вадами. Я проти «шароварщини». Я знаю, що краса української вишиванки не лише у розкішному орнаменті, а й у тому, що вибілене полотно покликане прикрити пошрамоване тіло і не дати ворогові плюнути у відкриту душу вільної нації… 24 серпня 2006 року я прокинулася з думкою про право голосу, яке в мене нарешті з’явилося. Я не можу бути аполітичною. По-перше, наша держава ще підліток, і хтось мусить її контролювати. А по-друге, я не переживу, якщо мій день народження мені колись доведеться святкувати одній – зазвичай це робить вся країна. Я вірю, що найщасливіший день ще попереду, але задмухнути всі свічки на іменинному торті тоді, шістнадцять років тому, мені вдалося вперше. Борщевська Анна, 2 курс, журналістика  

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу