Будемо вважати, що звуть мене Славік. Чому «вважатимемо?». Тому що не хочу зайвий раз попадатися на очі колишній дівчині. Але зараз все ж про Америку. Про колишню дівчину розповім наступного разу. Програма для студентів Work and Travel USA. Слогани запевняють, що це – «відмінна можливість підняти рівень англійської мови, зустріти людей з різних країн і подорожувати по Америці!». Цим і заманюють студентів, готових на будь-які жертви заради відвідування Штатів, та ще й на все літо. Але скрізь є свої темні сторони. Весь час, що ми збирали документи і здавали гроші на участь в програмі, нас “годували” привабливими обіцянками і можливостями, які ми знайдемо в Америці. Ми летіли в невідомість, не знали, що нас чекає попереду, як нас зустрінуть Штати… Лише перед самим відльотом отримали легкий інструктаж – відкрилася парочка цікавих нюансів. Хм. Про деякі «дрібниці» можна було б розповісти в самому початку участі в програмі. Наприклад, про те, що вас можуть не впустити в США вже в аеропорту Нью-Йорка (туди прилітає більшість студентів), якщо вважатимуть ваше знання мови не достатньо хорошим або ви не зможете виразно пояснити причину вашого прибуття в Штати. Звичайно, таке трапляється вкрай рідко, але прецеденти були. З нами нічого подібного не сталося і ми (я і дві мої подруги) без проблем вийшли за ворота аеропорту. Спочатку незвично чути навколо виключно англійську, місцями іспанську, але нічого не поробиш, на все літо вона повинна стати твоєю рідною мовою, інших варіантів немає. Першим нашим «знайомим» став афроамериканський бомж, який намагався стрельнути у нас сигарету, ввічливо запропонувавши натомість 50 центів. Оскільки ми опинилися некурящими, довелося йому в цьому задоволенні відмовити. Зорієнтувалися, заходилися шукати таксі. Розвезенням людей, як правило, займається чорношкіра частина населення, а ці, так би мовити, специфічні люди, не соромляться нічого, навіть, нахабно вимагати десять баксів чайових. Темношкірий «товариш» довіз нас до Манхеттена за 75 доларів, в хостел, де ми ще в Україні забронювали номери. У кімнаті з нами жили практично одні європейці. На рекламних картинках студентська общага виглядала досить привабливою, але її реальні «нутрощі» викликали різні почуття. Крім затишку. Затхле приміщення, з жахливими двох’ярусним ліжками та ковдрами огидно-бордового кольору. Втім, нам потрібен був тільки нічліг, і на такі дрібниці не стали звертати увагу, тим більше, глухої ночі. Наступна доба була незабутньою – Бродвей, Уолт-стріт, Емпайр-Стейт-білдінг, Музей Соломона Гуггенхайма, воскові фігури Мадам Тюссо. Все, що ми так часто бачили в кіно, тепер стало реальним. Днем пізніше нас чекав шлях у штат Пенсільванія. Її столиця Харрісбург знаходиться в 4 годинах їзди від Нью-Йорка. Добиратися довелося на автобусі. 40 доларів, що ми витратили на квитки, цілком компенсувала комфортність і захоплююча панорама за вікном. По приїзду потрібно було знайти офіс спонсора. Саме він, точніше, люди з офісу, висилають запрошення на роботу і займаються пошуком житла. Часовий інструктаж співробітника фірми, і ми знову в таксі (іншого транспорту там просто не знайти), яке доставило нас в місце проживання на найближчі 3 місяці. Були приємно здивовані, коли побачили… досить непогану квартиру з 2 кімнатами, 2 ваннами, балконом, вбудованою кухнею і пральнею. Спрінгфорд драйв вдавав із себе маленький райончик з буквеної, замість цифрової, нумерацією будинків. Для всіх жителів у вільне відвідування надавався басейн, тренажерний зал, спортивні майданчики, WI-FI, телефон. Про сміття або непідстрижені газоні не могло бути й мови. Поліція приїздила на найменший шум, тому двері в Спрінгфорді ніхто не закривав. Єдиний мінус – це нудьга і найближчий магазин в 10 кілометрах від нас. Отже, облаштувалися, адаптувалися і через 3 дні за нами приїжджає автобус і відвозить в Херші-парк. Місце сімейних розваг для всіх найближчих штатів. У день буває до 50 тисяч відвідувачів. Але славиться Херші на всю Америку не тільки своїми чудовими атракціонами, але і знаменитої шоколадною фабрикою, шоколадним музеєм, шоколадними барами та магазинами. Нас зустрічають і поводяться як з дорогими гостями, проводять орієнтацію перед роботою, показують робочі місця і т.д. А далі, починається найцікавіше. Ніколи не замислювався над назвою програми поки не почалася робота. Хочу зауважити, що в ній на першому місці стоїть слово Work, а потім вже Travel. На практиці також, верховенство першого над другим. Travel, як мені потім пояснили, це потім, це вже як вийде. Перші два тижні працювали по 13 годин без вихідних. Начебто не так вже і погано, адже платять по годинах. Наша ставка була $ 7.60 на годину, але з урахуванням податків, зняття плати за квартиру, транспорт, посередницькі послуги, перший чек був 700 доларів. Все б добре, але без необгрунтовано високих цін на житло і автобус і т.п., ми б отримували більше тисячі. Я і два моїх товариша потрапили на роботу в ресторан швидкого харчування, найбільшого в парку, та ще й з єдиним пивним куточком. Народу завжди було багато. Перші дні ми працювали на приготуванні їжі, далі вирішили перебратися на каси. Для цього був ряд причин: перш за все, постійне спілкування з клієнтами, по-друге, не потрібно бігати по всій кухні і т.д. Ми з Богданом при будь-якій можливості обирали розлив пива. Дуже весело спостерігати за п’яними американцями, їх завжди тягне поговорити про життя, про ціни на машини, податки та інше. Ледь почувши акцент вони відразу ж починають цікавитися: звідки ми. Всім відомі пізнання американців в географії і гріх було не запропонувати їм вгадати. У мене до цих пір зберігся список країн, до яких вони мене зараховували. Мабуть, найоригінальнішим виявилися Парагвай і Узбекистан. Але, найчастіше думали, що я німець або скандинав, мабуть з-за світлого кольору волосся і очей. Не менше забавляв нас і такий факт, коли здорові мужики “під полтинник”, щоб їм налили пива, починали тикати нам свої водійські права, намагаючись переконати в своїй повнолітті. Через тиждень ми вже обзавелися місцевими знайомими. Вони з непоказною радістю погоджувалися підвезти нас додому або в супермаркет. «Чому б і ні?» – Говорили вони. До речі, на 30 доларів там можна жити тиждень, ні в чому собі не відмовляючи. Їжа, одяг дуже дешеві у порівнянні з нашими цінами. Нові американські друзі іноді залишалися у нас ночувати (в Америці так прийнято). Їм було не менш цікаво спілкуватися з іноземцями, ніж нам, тому, бувало, вечори покеру затягувалися до ранку. Адам і Емілі (так звуть наших нових приятелів) вирішили зробити нам казковий подарунок і звозити в Балтімор. Далі побували У Філадельфії та Вашингтоні. Ми були просто в захваті, фотографували все підряд. Щоб розповісти і описати все побачене, потрібно багато часу. Але повернуся до розповіді про нових приятелів. Трохи дивувала їх обмеженість і наївність і, в той же час, доброзичливість. Багато хто вважає американців дурнуватими, але це не так. Вони просто інші. Я б сказав, більш людяні, чи що… Їх, наприклад, цікавить виключно все американське, свій спосіб життя: тільки американська музика, американське кіно, американські машини, американська історія. Решта як би за бортом, все інше просто для них не існує. Як ніби Америка – це інша планета і ніщо інше їх не хвилює, і хвилювати не повинно в принципі. Але вони щасливі і звинувачувати їх у цьому не можна. Їх треба просто зрозуміти. Через місяць кількість годин роботи почала скорочуватися, а з ними і наша зарплата. Годинник вкорочували у зв’язку з приїздом партії китайських студентів (їх було неймовірно багато!). Мене такий стан справ перестав влаштовувати, тому і вирішив, що двох місяців в Америці цілком достатньо. Настав час повертатися на Батьківщину. Грошей, витрачених на програму і на дорогу, я не відбив, зате натомість отримав набагато більше – безцінний досвід, досвід спілкування з Америкою. Не шкодую ні секунди. Це було саме незабутнє і цікаве літо в моєму житті, згадувати про яке буду ще дуже і дуже довго. Але, як зауважив мій колега, італійський публіцист П’єтро Аретіно: Краще черствий хліб у себе вдома, ніж безліч страв за чужим столом! Слава М., Херші – Київ

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу