МЕНЕ НАВЧАЄ ЧЕМПІОН - prishepaДивовижне – поряд. І справа не в якихось надзвичайних водоспадах, буро-малинових ведмедях, айфонах …надцятого покоління. Дивовижне – коли ти з того самого тіста,
що й усі, але вражаєш так, що ці «всі» ходять із розкритими від подиву ротами тривалий час. А я завжди вірила, що талант до чогось – це лише 10 відсотків успіху. Решта – праця! Втім, перейдемо від філософії до життєвої конкретики. Себто – до педагогіки.

 

Людина ніколи не знає, що на неї чекає: життєві труднощі чи вселенський успіх. Думаю, Лариса Прищепа – звичайний педагог із Вінниці, також не знала. Жила і працювала в місті над Бугом. Якоїсь амбітної мети не ставила собі, просто виконувала трудомістку щоденну вчительську роботу. Уроки, дитячі зосереджені голівки над першими каракулями в зошитах, педради, наради, всілякі інші «ради» – ось вам щоденний героїзм звичайного українського педагога. Хто ж думав, що незабаром з’являться штанги, тренування, чемпіонати й кубки?

Тренажери вчительству не завада

– Як кожна жінка, я хотіла підтримати свою форму, – розповідає пані Лариса. – Ще в далекому 1995 році прийшла до тренажерного залу й почала працювати.

Так вона спокійно собі прозаймалася до 2000 року. Фігура «вимальовувалась», уроки проводилися – одне одному не заважало. Саме 2000-й став, як модно казати, переломним моментом: Ларисин тренер Віктор Кутасевич організував у Вінниці турнір ветеранів-спортсменів, який чимось потрібно було урізноманітнити. Тому на сцену вирішили запросити жінок із красивими фігурами. І тренер запропонував своїй підопічній виступити з ним у парі.

– Спочатку я нервувала, – сміється Лариса. – Не уявляла, як вийду на сцену в театрі в одному купальнику: адже на мене дивитиметься багато очей. А потім подумала: «Спортсмени теж виступають напіводягненими» – і погодилася.

Лариса посіла тоді друге місце й… розцінила це як поразку. Захотілося стати першою. Нормальне відчуття, що називають спортивною злістю! Чи ж не воно штовхає до перемог?

– На той час бодибілдинг ще не був таким розвинутим у Вінниці, – каже моя співрозмовниця. – Напевне, на мене було покладено місію його поширювати.

МЕНЕ НАВЧАЄ ЧЕМПІОН - prПедагог зі штангою в руках

Віктор Кутасевич почав посилено займатися зі своєю підопічною. Лариса стверджує: їй дуже пощастило з тренером – лікарем за фахом, який знав, як «поводитися» з організмом, аби не «дратувати» його незвичними навантаженнями.

А вони в бодибілдингу – ще ті! І справа не лише у фізичних моментах (наприклад, Лариса присідала зі… 120 – 140-кілограмовою штангою – уявити собі цього не можу!). Аби тіло «вималювалося», потрібна була спеціальна складна дієта – і це не просто обмеження кількості їжі в широкому розумінні. Наприклад, на одному з етапів дієти спортсмен має їсти тільки курячі грудки – без солі, хліба, овочів… Їсти через «не можу» – бо так треба. Потім, коли масу набрано, тіло потрібно, як каже Лариса, «висушити» від зайвої рідини. Для цього спортсмен перестає пити воду.

– Таке витримати дуже важко, – зізнається жінка. – Почуваєшся дуже погано, висихають склери. Коли чуєш, як тече вода з крана – здається, що ось-ось тобі «знесе дах». А ще й уроки треба проводити! А це ж діти, над кожним треба нахилитися, пояснити, усміхнутися. Вуглеводи під забороною – звідки ж цьому гормонові щастя вироблятися? Ну, і плюс фізичні навантаження в тренажерному залі – вони дуже виснажують. Коли вже на змаганнях виходила на сцену – дуже важко було не те що виконувати команди, а й говорити. На очах  – сльози. Вважаю, що спортсменам треба пам’ятник ставити – вони проходять через дуже великі фізичні навантаження.

А я особисто впевнена, що Ларисі треба ставити пам’ятник за особливим ескізом: навіть згадуючи свої спортивні сторінки, пані Прищепа відводить дуже багато місця на них дітям – своїм вихованцям.

Найбільші вболівальники – твої учні

Тендітна вінничанка витримала. Більше того, стала отримувати чисельні запрошення на різні вітчизняні й міжнародні змагання. І вигравати теж почала! Ось її завоювання: багаторазова чемпіонка України з бодибілдингу, в 2003 році – абсолютна чемпіонка світу (змагання проводились у пристрасній Іспанії), «Міс Всесвіт» (Німеччина, 2003 рік), «Міс Інтернешнл» (Великобританія, 2004 рік) і навіть «Міс Олімпія-2004» (США). А 2007 року Лариса була єдиним представником від України на все­світньому турнірі з бодибілдингу «Міс та містер Всесвіт» – і привезла звідти срібну медаль і титул «Міс фігура-2007».

Власне, 2007 року вона призупинила свої виступи – потрібно було перевести подих, осмислити перемоги й… відновити здоров’я. Ну, і рідна 27-ма вінницька школа чекала – їй Лариса віддала 24 роки свого життя.

Мені нестерпно муляє одне провокаційне запитання.

– Пані Ларисо, як ваші учні реагували на те, що ось їхня вчителька, для якої звичний одяг – діловий костюм або блуза та спідниця, виходила на сцену в купальнику?

Жінка всміхається: очевидно, такі речі – для неї вже пройдений етап. Каже, що насправді вийшло з точністю на 180 градусів до навпаки. Чого вона боялася, і близько не було: учні навіть не акцентували увагу на такі деталі, як костюм, в якому вона виступала. Для них основне було, що їхня вчителька здобувала перемоги. Більше того! Вони страшенно горді, що вона була ТАКОЮ – не сірою мишкою, а яскравою спорт­сменкою. Соромно пасти задніх у навчанні й погано поводитися, коли в тебе такий наставник!

Спортивні загартування допомогли витримувати неабиякі педагогічні навантаження. Думаю, що навчити тридцять таких різних маленьких голів та ще й у вік акселерації – випробування, складніше за спортивний поміст. Опікуючись 33-ма неспокійними шибениками у своєму 2-Б, Лариса мала роботу й поза школою: займалася з дитиною, яка хворіла на цукровий діабет і бронхіальну астму. Малий школяр, зі слів пані Прищепи, вже повичитував в інтернеті все про неї і дуже пишався, що мав такого наставника. А від себе впевнено роблю висновок, що сильна людина поруч допомогла йому долати хворобу.

Друг дітей – біг, а не комп’ютер

Для спортсмена дуже важливо не припиняти різко фізичні навантаження – можуть з’явитися небажані наслідки. Проте Лариса й не збиралася цього робити. Займаючись своєю педагогічною діяльністю, і далі відвідувала тренажерний зал – але робила це не для якихось спортивних досягнень, а для власного здоров’я. До того ж допомагала під час тренування тим, хто хоче також досягти якихось успіхів. А ще – писала методичні рекомендації (вона – вчитель-методист), матеріали у пресу на теми молодшого шкільного навчання, бо має свої особисті уявлення про початкову школу. Розробила власну методику розвитку мовлення в дітей і посібник із природознавства для п’ятого класу.

– Я вважаю, що діти не повинні сидіти так багато за комп’ютерами, – каже 44-річна Лариса. – Телевізор у школі – вже не дивина, а я ось проти цього – хлопчикам і дівчаткам треба бігати, розвиватися, а не вклякати перед екранами, якщо хочемо, аби вони були здоровими.

– Про учнів зрозуміло. А як ваші рідні ставилися до занять бодибілдингом?

– Мама взагалі жахливо це все сприймала. Та й не дивно – спорт забирає здоров’я. Мій син Денис теж займається у тренажерному залі (йому 23, почав тренування з 10-ти років), але я категорично проти, щоб він пішов моїм шляхом.

Нині наша героїня вирішила зробити невелику паузу й відпочити від навантажень у спорті й педагогіці. Лариса каже, що за нагоди завжди готова повернутись до дошки, схилитись над школярською партою. Колишніх учителів не буває. Як і колишніх чемпіонів.

 

Оксана КОВТОНЮК, «Освіта України» № 10

 

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *