СОЦМЕРЕЖІ – «НАШЕ ВСЕ» - Igry rozumu 02 2011 press seredina4Цей найпотужніший засіб комунікації нерідко заступає собою всі інші

Соціальні мережі з кожним днем поглинають дедалі більшу кількість дітей і підлітків. Починаючи ледь не з 10 – 12 років школярі відкривають для себе цей дивовижний світ і майже переселяються туди. Бо товчуться в мережах весь вільний час, по 6 – 8 – 10 годин. І не лише на сторінках власної школи, де можна, наприклад, дізнатися про домашнє завдання, шкільні заходи та батьківські збори – це, звичайно, корисно, але не надто цікаво. Діточки лізуть усюди, куди не лінь, і що вони там роблять – лише їм самим відомо.

 

У мережах, як і в Греції, є все: мультики, фільми, ігри, музика, не кажучи про знайомства і живе спілкування – з реальними й віртуальними друзями. Навіть із сусідом по парті зручніше перекинутися парою слів на його сторінці «Вконтакті», ніж дзвонити по телефону. І сказати дівчинці (або хлопцеві) «Ти мені подобаєшся» набагато легше у віртуальному світі…

А яке задоволення знайти сторінку улюбленого (або навпаки) вчителя і написати йому (їй) щось на стіні! Характер написаного, звичайно, цілком залежатиме від ставлення до педагога. І тому тим, у кого немає контакту з учнями, власні сторінки бажано не відкривати (або принаймні робити непублічними) – собі дорожче.

Батьки (які і самі часто-густо є завсідниками мереж) дивляться на таке захоплення своїх чад по-різному. Одні – крізь пальці. Інші – з розумінням і схваленням (мовляв, дитина сучасна і просунута, тож хай «сунеться далі»). Треті – з роздратуванням («Я в твої роки у футбол ганяв, а ти за монітором мозоль на дупі натираєш»). Четверті – з полегшенням («Чим би дитя не тішилось, аби вулицями не вешталось»). Є й такі, що вважають мережі стихійним лихом, боротися з яким немає ніякого сенсу. Напевно, вони мають рацію. Захоплення віртуальним спілкуванням у сучасному світі набуло характеру пандемії. «Мережевій хворобі» (на різних її стадіях) підвладні всі вікові категорії – від дітей до глибоких старців (за умови збереження інтелекту та активної життєвої позиції). І майже всі соціальні групи. В мережах спілкуються, знаходять старих друзів, знайомляться з новими, готуються до іспитів, шукають роботу, купують товари, заробляють гроші, навіть роблять революції. Це невід’ємна складова нашого життя, як би хто до цього не ставився. Питання лише в тому, чи безпечним є таке захоплення (а подекуди – й залежність) саме в юному віці…

Не злазячи з дивана

Якщо говорити про плюси і мінуси соціальних мереж, то аргументи їх прихильників і супротивників приблизно зрівнюються. Причому мають рацію й ті, й інші. Беззаперечні переваги, серед яких можливість шукати і знаходити друзів, порятунок від самотності, допомога (нехай і віртуальна) у складних ситуаціях, підвищення власного статусу тощо свідчать про те, що соціальні мережі сьогодні – це найбільш зручна і мобільна форма людського спілкування. Проблема в тому, що цей найпотужніший засіб комунікації нерідко заступає собою всі інші.

Що найперше імпонує, скажімо, підліткам у соціальних мережах? Передусім те, що цей віртуальний світ має необмежені можливості, ще й легкодоступний. Тобто скористатися ними можна без затрат і будь-яким обсягом, при цьому не злазячи з дивана (або не встаючи з-за столу). Будь-якій людині властиво намагатися йти шляхом найменшого спротиву, а соціальні мережі якраз дають таку можливість. Кілька разів клацнув мишкою – і весь світ біля твоїх ніг. Роби з ним що хочеш і отримуй від того задоволення. Знайомся з цікавими людьми, слухай музику, грай в он-лайні, проси поради, висловлюй свої думки, спілкуйся за інтересами – і буде тобі щастя, яке в цьому контексті є синонімом самореалізації. Тобто того, чого часто в реальному житті не вистачає.

Світ надможливостей

На відміну від реального, віртуальний світ більш структурований. У соціальних мережах набагато легше знайти людей тієї самої «групи крові». Скажімо, в реальному світі вони розкидані на відстані тисяч кілометрів, а у віртуальному – об’єднані під дахом однієї співдружності. А буває й таке, що близька за духом людина живе в тому самому місті, а то й на паралельній вулиці, і ви з нею ніколи не заприятелювали б і навіть не дізналися б одне про одного (бо кожен ходить своєю стежкою), якби не соціальна мережа. За сприятливих обставин віртуальні друзі стають реальними. Це називається «розвіртуалитись» – тобто зустрітися з мережевим «френдом» реально. Іноді задля цього їдуть до іншого міста, а буває, що й перетинають кордони.

Але привабливість соціальних мереж не тільки в можливості «розжитися» новими друзями, а передусім – у необмеженій свободі. Там ніхто нікому і нічого не нав’язує – ви обираєте самі, в якому напрямі йти і з ким спілкуватися. Бути собою чи бути тим, ким завжди хотілось, але не вдавалося. Вигадати собі статус, якого немає й не буде в цьому житті, або навпаки, стати нарешті тим справжнім, кого насправді ретельно ховаєш від чужих поглядів та оцінок. Мабуть, саме цим насамперед обумовлена така шалена популярність соціальних мереж і прагнення туди зануритись – бо в реальному світі дуже часто такого вибору немає. Доводиться «їсти» не те, що хочеться, а що дають. Робити не те, чого прагнеш, а що треба. Аби не бути «білою вороною» в середовищі ровесників. Інакше – затовчуть. А в мережах – сухо, тепло, мухи не кусають. І якщо трапиться раптом якийсь приблудний троль – забанити його, і «дєлов-то».

Солодка отрута

Тож, мабуть, нічого дивного немає в тому, що підлітки, які часто страждають від комплексів і нерозуміння дорослих, віддають перевагу інтернет-спілкуванню. Все дуже просто: там комфортніше. Особливо, коли з віртуальними друзями справді більше точок дотику, аніж із реальним оточенням. І все це було б добре, якби не одне велике «але». На жаль, нерідко трапляється, що соціальна мережа так засмоктує людину, що основні переживання відбуваються саме в ній, а життя поза нею – не більше ніж примусове навантаження. Ледь прокинувшись уранці і не встигнувши навіть розліпити очі, «отруєний мережею» мерщій вмикає комп’ютер, аби подивитись, чи є коментарі на його вчорашній пост або статус. У школі чи інституті він здебільшого займається не навчанням, а тицянням кнопочок на своєму айподі, час від часу переривається на те, щоб зазирнути в мережу – чи не з’явилося щось новеньке. А діставшись увечері додому, він знов-таки стрімголов припадає до монітора – бо треба переглянути стрічку друзів та останні оновлення у співдружностях, почитати коментарі до своїх постів і прокоментувати чужі, відповісти на коменти і прокоментувати відповіді. Людина ловить кайф від своєї соціальної затребуваності, і нічого більше не має значення – ні трава на вулиці, ні сонце в небі, ні навчання, ні родина, якій бракує уваги, що так щедро роздається віртуальним друзям… На цьому тлі дедалі частішими стають розмови про залежність від соціальних мереж як складову інтернет-залежності взагалі.

Наркотик чи іграшка?

Її наявність пропонується визначати так: якщо ви більше часу проводите в мережі, ніж поза нею – очевидно, ви залежні. Або експериментальним шляхом: заборонити собі на місяць заходити до мережі. Якщо з’явиться непереможне бажання – залежність однозначно є. Тільки цікаво, хто проводитиме на собі такі експерименти? І навіщо? Бо залежність від мереж – це психологічна хвороба, яку треба лікувати – почуємо у відповідь. Вона може призвести до страхів, депресій, комплексів, порушень сну і навіть сексуальних розладів! Як на мене, ці страшилки дещо перебільшені. Як і взагалі вся проблема інтернет-залежності. Так, коли кілька років тому Twitter и Facebook зазнавали потужних DDoS атак, у багатьох користувачів по всьому світу, кажуть, було відчуття великої втрати. Коли пізніше з цієї самої причини по кілька годин «лежав» Livejournal, було те саме. Але коли позаминулого року ЖЖ «ліг» уже на кілька днів, то народ трохи полементував, але досить швидко заспокоївся. Звичайно, було неприємно, проте сумніваюся, що в когось через це сталися сексуальні розлади. То, може, слово «залежність» тут не зовсім доречне? Принаймні в такому моторошному контексті? Соціальні мережі – все-таки не наркотик. Швидше – заповнення вакууму. І як уже було сказано, прагнення йти шляхом найменшого спротиву. Якщо людина (як доросла, так і юна) в реальному житті раптом отримає те, чого їй не вистачало – мережа тихо відійде на другий план. А якщо якийсь форс-мажор силоміць відірве «залежного» від інтернету – нічого страшного не станеться, окрім короткого жалю за відібраною іграшкою.

Соціальні мережі в будь-якому разі не зможуть повністю замінити живого спілкування. Та й ніхто їм цього не дозволить. Інстинкт людського самозбереження рано чи пізно втрутиться і все розставить по своїх місцях. І сама собою знайдеться та золота середина, яка зумовить подальше мирне співіснування мереж і людей.

 

До речі

Як усе починалося

Поняття «соціальна мережа» (англ. social network) з’явилося за тих далеких, щоб не сказати, дрімучих часів, коли не те що соцмережами у звичному нам вигляді, а й навіть інтернетом ще не пахло. Цей термін, введений у 1954 році соціологом Джеймсом Барнсом, означав соціальну структуру, яка охоплювала групи «вузлів» – тобто соціальних об’єктів (людей чи організацій) і зв’язків (соціальних взаємин) між ними. Точніше кажучи, це група людей, де одна є центром, а інші (її знайомі) – гілками. При цьому між усіма членами такої групи або двосторонні, або односторонні зв’язки. Зазвичай, коли говорять про історію виникнення соціальних мереж у нинішньому розумінні, згадують технологію електронної пошти, впроваджену військовими в мережі ARPA Net у далекому 1971 році. А також – технологію «IRC», яка давала змогу спілкуватися в реальному часі (англ. Internet Relay Chat – інтернет-чат, що ретранслюється), винайдену фінським студентом Ярко Ойкаріненом 1988 року. Більш близькими до наших часів провісниками соціальних мереж були гостьові книжки, форуми і сайти знайомств. Вони буйно розквітли в інтернеті після того, як він став публічним – тобто на початку і в середині 90-х років минулого століття. Поступово на базі цих форм спілкування почали з’являтися веб-сайти, фішкою яких стали чітко встановлені зв’язки між учасниками. Прабатьком сучасних соціальних інтернет-мереж вважається сайт Сlassmates.com. Його 1995 року створив Ренді Конрад для пошуку однокласників. Проте від нинішніх мереж він істотно відрізнявся. Так, перші користувачі не могли створювати профілі, вести онлайн-щоденники і додавати собі друзів. Хоча можна було визначити місцезнаходження людей, з якими не бачився десятиліттями. Тому майже одразу сайт став хітом, а протягом років еволюціонував, розжився інвестиціями, а відтак – функціоналом. І, попри жорстку конкуренцію, досі лишається однією з найпопулярніших мереж у світі, налічуючи близько 50 мільйонів зареєстрованих користувачів. Ну а першою сучасною соцмережею став сайт «Six Degrees» (1997 – 2001), в якому користувачі могли потоваришувати. Ще через два роки – в 1999 – був запущений «LiveJournal». Правда, трохи за іншим принципом: якщо «Six Degrees» давав змогу створювати статичні профілі, то «LiveJournal» – мережа блогів, що постійно оновлювались. А також користувачі могли спілкуватися, створюючи групи.

В 2002-му запустився Friendster, який забезпечував пошук «тих, хто вам цікавий» і просував ідею, що велика онлайн-співдружність можлива лише серед користувачів, які справді мають спільні зв’язки, що треба лише виявити. Вже через рік цей сайт мав близько трьох мільйонів зареєстрованих користувачів (нині він популярний на Філіппінах і в Азії). У 2003 році стартував LinkedIn, одразу продемонструвавши якісно інший підхід до можливостей соцмереж. Він став першим ресурсом для ділових людей, майданчиком для налагодження зв’язків між професіоналами. Сьогодні LinkedIn утримує пальму першості серед суто ділових мереж, охоплює близько 200 країн світу (особливо популярний у розвинутих європейських і азіатських країнах) і має понад 100 мільйонів користувачів. Того самого 2003-го був запущений MySpace, який від початку став конкурентом Friendster і завдяки цікавому контенту відбив у нього частину молодіжної аудиторії. І нарешті, 2004 року студент Гарвардського університету Марк Цукерберг запустив Facebook, який нині вважається світовим лідером серед соціальних мереж. Протягом двох років сайт функціонував лише в межах університетського містечка, а в 2006-му, вже маючи інвестиційний капітал – десять мільйонів доларів, відкрився для широкої публіки і почав активну експансію до інших країн. З початку 2008 року Facebook був перекладений з англійської 20 іншими мовами, зокрема і російською. Компанія постійно проводить нові ідеї і активну інтеграцію із зовнішнім світом. Очевидно, тому і демонструє таке фантастичне зростання – як популярності, так і прибутку. Того самого 2006-го взяв початок і Твіттер, що ґрунтується на системі мікроблогів, у яких кожен користувач ніби дає лаконічну відповідь на запитання: «Що відбувається?» або «Що ви робите тепер?» Twitter має понад 200 мільйонів реєстрацій по всьому світу і завдяки простоті й мобільності залучає багато популярних користувачів – публічних людей, які за браком часу не відвідують інші мережі: Ештон Катчер (Ashton Kutcher), Демі Мур (Demi Moore), Солейл Мун Фрі (Soleil Moon Frye), МС Хаммер (MC Hammer), Опра (Oprah), Марта Стюарт (Martha Stewart), Ріккі Мартін та інші. Особливо популярним він є в США, Великій Британії, Іспанії, Німеччині, а протягом останнього року впевнено завойовує Рунет.

Коментар психолога

СОЦМЕРЕЖІ – «НАШЕ ВСЕ» - Igry rozumu 02 2011 press seredina5СВІТ – ВІРТУАЛЬНИЙ, ЕМОЦІЇ – СПРАВЖНІ

Ми звернулися до психолога-консультанта Київського центру томалогії Ольги Пєскової, аби почути авторитетну думку стосовно того, чи небезпечною є інтернет-залежність (зокрема – від соціальних мереж) для незміцнілої психіки дітей і підлітків. До чого вона може призвести і чи варто вже бити на сполох?

 

Я не говорила б про небезпеку, спричинену залежністю від соціальних мереж. Та й про саму залежність – у тому масштабі, про який нині йдеться. Якщо раніше, коли створювалися товариства за інтересами, але не було розвинутої техніки та інтернету, люди могли збиратися для спілкування, то сьогодні через темп життя можливості зустрітися немає. Але можна знайти однодумців у соціальних мережах. І це позитивний момент. Якщо раніше людина була зачинена наодинці з собою, то тепер у неї є шанс спілкуватися і бути не такою самотньою і покинутою. А якщо згадати про негатив (усі кажуть, що це залежність) – то це все те, де надлишок і брак почуття міри. І коли все в міру, є баланс між соціальними мережами і соціальним життям, якщо спілкування відбувається як усередині інтернету, так і ззовні – це ідеальна ситуація. А якщо є надмірна прив’язаність, яка виливається у винятково віртуальне життя на просторах мережі – тоді це вже небезпечно. Бо знижується рівень навичок соціального спілкування, комунікації, вирішення життєвих питань через прості взаємини. Навіщо вам узагалі виходити на вулицю? Ви можете все купити і замовити по інтернету. Вам не треба навіть дзвонити, ви можете надіслати заявку. Від вас потрібний мінімум соціальної активності. І дедалі більше стає молодих людей, яких називають соціальними аутистами – тих, хто не виходить із дому і не контактує із зовнішнім світом. Адже максимальний пакет послуг надається для того, щоб вони не відчували дискомфорту. І це поширюватиметься, бо створюється дедалі більше інтернет-просторів, мереж. Це робиться дуже швидко і легко. Сучасний світ надто динамічний. Люди вирішують питання в літаку, на кораблі, в метро, похапцем. Ставлять запитання і миттєво отримують відповідь. Соціальні мережі, як і сам інтернет, привабливі для розуму, адже там є все. Людині потрібне спілкування, вона вмикає комп’ютер і, не виходячи на вулицю, потрапляє в активний, хоч і віртуальний світ. Світ віртуальний, емоції – справжні. В соціальних мережах один одного підтримують, викладають фотографії, висловлюють думки, переконання, людина отримує схвалення, стає відомою. Якщо ролик або блог переглянуло більш як мільйон відвідувачів – люди набувають у соцмережах світової популярності. Бо інтернет – це світ без кордонів. Звичайно, є небезпека в цьому загубитися. Та просторікувати, чи добре це, чи погано – на мій погляд, не варто. Це даність, символ нашого часу. Коли з’явилися перші авто – це було ознакою минулого століття. А нині – це інтернет і соціальні мережі. Цей феномен – наша реальність. А говорити про реальність, хороша вона чи ні – те саме, що висловлюватися в такому ключі про авто. Забезпечує швидкість – добре. Забруднює повітря – погано. В будь-якій ситуації ми можемо знайти негатив, коли це надмірно, а можемо побачити і позитив. Є крайнощі відверто шкідливі, але є й абсолютно корисні моменти. Тобто з точністю до навпаки. Буває, що допомога в інтернеті, підтримка в соціальних мережах рятують людині життя. А є й клуби самогубців. Коли створили центр, то вийшли на світовий простір і консультували по інтернету – нам писали навіть із Владивостока. Дівчинка була на межі суїциду – все погано, життя не має сенсу, жити неможливо. Через листи вона отримувала допомогу. А потім написала: «Спасибі, що ви є, бо я змогла жити далі». Деякі родини відновлювалися завдяки такому спілкуванню. Це паралельний світ, який вплітається в наше життя. Люди, щойно приходять додому – одразу вмикають комп’ютер і поринають у соціальні мережі. Для них – це живе спілкування. Те – якого, вочевидь, не вистачає в реальному світі. А щоб його вистачало, треба займатися питаннями самої людини, якості її життя. Але саме ці теми, на жаль, не є такими «гарячими».

 

Наталія КУЛИК, «Освіта України» № 11

 

 

 

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *