Тільки декому вдавалося свої полотна наповнити зображенням так, щоб вони заговорили, увібрали дух і плин часу, заповнили емоційним буйством зв’язок художника з аудиторією, безмежним світом задзеркалля його душі. Івану Степановичу Марчуку  це вдалось. “Сусідство” з Джорджем Лукасом (режисер, США) та Нілом Роджерсом (музикант, США) в рейтингу “Сто геніїв сучасності”, що британська газета “ The Daily Telegraph» опублікувала в 2007 році. Визнання міжнародною академією сучасного мистецтва у Римі та прийняття до “Золотої гільдії”, почесна Шевченківська премія…  Стиль і техніка митця вивчаються в багатьох школах світу, як автентичне, живе мистецтво. Напередодні дня художника, Іван Степанович згадує з нами студентські роки, ділиться секретами майстерності та “музичності” своїх картин. – Іване Степановичу, світ знає Вас як Великого митця, неперевершеного художника. А яким був студент Іван Марчук? О, з того часу відбулось стільки перетворень! Це як особистість я склався дуже рано. Тільки з’явився на світ і вже став бунтарем! То є правда, що був великим правдо- та волелюбом. Ці риси і по сьогодні залишись. А студентом я виховувався на «передвижниках». Ми жили в часи залізного занавісу. Європа була закрита. Вже існували і Пікассо, і Далі… А ми нічого не знали, нічого не доходило до нас. Проте спочатку це якось не дуже бентежило. Пам’ятаю був найщасливіший день, коли дізнався, що став студентом Львівського училища прикладного мистецтва. Ото я вже взявся до роботи! Малював усе і вся, що бачив. Був затятий, був одержимий. Хотів, щоб тільки в мене було найбільше робіт, тому малював без перепочинку. Тоді був упевнений: художник – це людина, яка має змалювувати все, що бачить. Так, мистецтво мене перетворило. Саме тут, в училищі, відбувалась ота велика зміна, і на перші канікули я вже приїхав святим чоловіком. До цього був першим шибеником у селі: ні одна ворона не могла спокійно жити поки я ходив по землі, дівчатам теж діставалося: не могли пройти мимо, щоб я щось не сказав, часом, в’їдливе… Потім було військо, після – інститут. Коли в училищі я був задиркуватий, «трибун» великий, то в інституті почав уже задумуватися. Пам’ятаю професор Павло Звіринський пробував «ламати через коліно»: мистецтво – це далеко не те, що ти бачиш і змалювуєш! Як я злився тоді! Знав, що маю бути не такий, а який саме – ще не знав. Але потім за кілька років проходить дурість і я кажу, закінчуючи інститут: «Якщо себе не знайду, тоді все: кидаю пензлі, а беру лопату, пилку, граблі і порпаюся в землі. Страшенно люблю зрощувати щось». А до Києва приїхав іншим чоловіком. Учився один, а приїхав уже другий… Сказав собі: Я єсмь, студентські роки закрив, і почав з білого аркуша. Так народився зовсім інший художник Іван Марчук. – Не той, якого формували у виші…. Ні. Зовсім не той. Правда, залишилася, звичайно, грамота, техніка: як фарби розводити, як їх змішувати, як пензлем водити тощо… Тобто 11 років я малював і набув ремесла. А далі потрібно було робити щось інше. І це зовсім інше прийшло… Я просто почав бавитися на роботі, на стандартних листочках. Кожен день я з собою виносив аркуш. І що я робив – не знав добре. Вже потім подумав, як це класифікувати, бо вже й людей налякав. Там зі Львова дивилися, кажуть: «Що там з нашим Іваном щось сталося, мабуть, його не туди понесло?». Так сколихнув я ту запліснявілу воду соцреалізму, наповнив світ своїм, якимось іншим баченням. І поступово це викристалізувалося в “Голос мої душі” (Серія картин раннього періоду творчості майстра. – Авт. ). Це був стовбур дерева, де гілочками по черзі з’являлися десять періодів, десять різних стилів і технік, десять художників, десять граней моєї особистості. Сказав, що таким, як усі не буду і не хочу. Малюватиму, якщо знайду якийсь ключ, як це можна робити по іншому. І таки знайшов. Досі культивую цю тему (Йдеться про винайдену автором техніку пльонтаризм. – Авт). – Тобто ви показали природу, якою до цього її ще ніхто не бачив? Так. Ніхто ще не здогадався. А я просто побачив: яке красиве мереживо голих дерев і як воно переплітається на фоні неба. Я розвивав це бачення і воно заграло на полотні, з’явилися вібрації. І місяць засвітився на картині так, що в Москві на виставці заглядали за раму: чи там лампи часом немає? Це була велика несподіванка. Переполоху наробив, приємного, звичайно. – Іване Степановичу, скажіть, як бачить цей світ геній? Можливо Ви дивитесь на світ по-іншому? Бачите, геніальність немає ніякого стосунку до нашого реального світу. Я просто відчуваю одну реальність в її чистому натуралізмі. Більше того, я буквально з дитинства “наркоман інформації”. Все мав знати. Є якась нестримна жага бачити, а ще більша – робити! Я ж не кажу – краще, я кажу – інше! Люблю бачити інших, але ще більше люблю бачити себе. Що я ще можу зробити? Що я ще не зробив? – Собі робите виклик? Так, викликаю сам себе на бій. Стою біля полотна і дивлюся на нього, а воно дивиться на мене. І я ще не знаю, що ж буде далі? Головне вмочити квача в фарбу і почати “слідити” на полотні. Основне – перший порух. Я завжди порівнюю початок роботи над картиною з роботою диригента. До речі, я дуже люблю дивитися на диригентів, їхню пластику. Я ж музику чую через їхні рухи! Коли бачу оркестр з диригентом, то мені й музика ліпше подобається. І стою я в своїй майстерні біля полотна, як той диригент, махнув паличкою – і розлилася мелодія по полотну! Далі буде…

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу