Продовження розмови з українським художником Іваном Марчуком – Можливо в цьому один з ваших секретів майстерності. Кажуть, що дивлячись на Ваші картини, можна почути музику? Можливо, бо я не граю на жодному інструменті, хоча хотів би. Ось музика в картинах і звучить. А все моє мистецтво побудоване на естетиці. Кольорові прелюдії, то взагалі все: ритм, колір, гармонія, форма. А на чому будується музика? На цих самих засадах. До речі, у тій самій Москві на виставці одна дівчина написала в книзі відгуків: “Мне кажется, у Вас очень серйозное музыкальное образование.». А я ж ноту від ноти не відрізняю! Основне, щоб фантазія полилася рікою. Я це відчув, коли сказав собі: «Я єсмь!». І не стало проблем, що видумати. Увесь творчий процес будувався на тому, що я хочу чогось іншого. І почав рости 10-й Марчук… Може, ще інший виросте. Ось це і є чиста творчість, коли ти твориш нові світи. А от до мене підходили на виставці поважні пані: «Любимо, знаємо Рєпіна, Шишкіна, – кажуть, – а на ваших картинах не розуміємося. Але скажіть, чому від них відірватися не можемо?». Ось де секрет! Бо ж треба ворушити мізками, щоб зрозуміти, будити оті клітини, що сплять. Не просто бачити, а треба думати, вростати в це. І тоді все відкриється… – Виходить, що кожна Ваша картина, крім зображення, ще й музичний твір, поема, її треба ще й слухати і читати? О, Ранній Марчук – це цілі новели! До речі, в цей період я писав коротенькі сюрреалістичні твори. Писав так, як і малюю: беру слово і від нього пишу ввесь текст. Тепер уже нічого не збереглося, але від цього пішли всі назви картин. Коли писав поеми, відчув, як стилістично відтворюю Котляревського! Ось пам’ятаю одну строфу: Місяць сходить, Ніхто по вулиці не бродить. В домах погасли всі вогні, Лиш я один стою в вікні. – Раніше читали свої твори, чи це вперше? Давно-давно вже не згадував. Я можу писати вірші, але класичні. Придумувати цікаві метафори. – Так, а чи вжилися б дві іпостасі Івана Марчука – як великого художника та поета – в одній особистості? Зжилися б. Але якщо я в малюванні досягаю вершин, то таку поезію нікому б не зміг показати. Пам’ятаю, коли закінчив перший курс, поїхав на великий курорт писати етюди. А замість цього здурів – почав писати вірші! Навіть уже насмілився людям читати. Кажу, що перші віші. Не вірять. – Іване Степановичу, у Вас є досить багато послідовників, потенційних учнів, які хотіли б у Вас навчатися. Вже готові передавати свої знання? А в мене немає знань. Можна вчити якийсь предмет, науку, а в мистецтві не треба вчити того, що вмію я (а скільки мене копіювали!). Потрібно навчати того, що кожен має робити. А ще – повинна бути зацикленість. Щоб потім «розірвати» грудну клітку і впустити нового повітря, щоб той учень міг сказати: “Я можу все!”. Людину треба привчити до пошуку і праці. Звичайно, є такі, що дуже хочуть, але є і піжонство. Щоб одразу і все, і на продаж. Тому я, чесно кажучи, і не дуже люблю навчати, але якщо такі і знайдуться, то це будуть незвичайні люди. Мають мене боготворити. – Мабуть, буде серйозний конкурс, якщо відкриється школа Івана Марчука… Скажіть, чи Ваші картини використані як ілюстрації до збірки віршів Ярослава Павуляка? Так, мої. О, Славко – то великий поет. Затьмарив усіх. Він другий, щоправда, після Шевченка. Його вірші це щось божественне (читає на пам’ять. – Авт.): Ти вістила мені: “Подивися у корінь, Бо дорога твоя без ключів, Ти вже сам у собі здичавів, Як весною сполохана повінь”. І вторила мені: “Ми удвох засумні, Ми зарадісно злиті в долонях, Нам колись навесні, як у віщому сні, Заспівають могили на конях”. Бач, як сказано! А сама читала вірші Павулюка? – Так. Але все по-іншому сприймається, коли Ви читаєте їх вголос… Вірші ще треба вміти читати, бо то є інтим великий. – Іване Степановичу, щороку в країні з’являється кілька тисяч дипломованих художників. Напередодні професійного свята чи можуть вони отримати від Великого Майстра пораду, як віднайти себе і утвердитися мистецтві? Насамперед треба бути від природи одержимим. Цю якість виховати неможливо. Щоб одержимість разом із неспокоєм не давала бути лінивцем, допомагала досягати великих вершин. А якщо хочете досягти чогось у мистецтві, візьміть календарик і повикреслюйте весь червоний колір: усі вихідні і святкові дні, бо для художника того не існує. Я працюю 365 днів на рік. І так усе життя… Фото надані  Юрієм Кухарчуком та галереєю “Мистецька збірка”. Розмову провела Людмила Гаврутенко

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу