«Хто не був студентом, той не…» знає, як можна відіспатися на першій парті за одну пару, не зможе за ніч вивчити держіспит, не вміє на 10 грн. прожити 2 дні, не в змозі здати сесію «на відмінно» відвідавши за семестр 12 занять і найголовніше «не» – хто не був студентом, той не знає, як за 5 (у когось 4, а може й 6…гірше, якщо менше) років можна прожити ціле життя, сповнене веселих історій, комедій і трагедій, злетів та падінь (останнього завжди більше), кохань і страждань, сміху та… сміху!!!

А ви б вийшли за такого заміж?
Навіть після трьох років перебування на полицях моєї пам’яті ця історія постає в уяві у «всій красі». Ось я сиджу (четверта зліва) у величезній лекційній аудиторії на семінарі зарубіжної літератури. Сьогодні до четвертої пари «дожили» не всі, і нас залишилося всього-на-всього «скудний» десяток від 30-ти студентських «богатирів». Викладач – в «прямому смислі цього слова» «гроза» (і, повірте мені, не лише інституту). Черговий виступ однієї з моїх «колежанок» привернув увагу вже сонної, але мужньо стримуючої позіхання аудиторії.
«У нього був на дивовижу довжелезний ніс, який приносив купу неприємностей», – із показним ентузіазмом драматизує колега по парті, але мої думки вже далеко від неї і її героя, бо недавно я прочитала в одному із «дамських» журналів (не подумайте, це було 4 роки тому!), що довжина носа представника «сильної статі» являється показником його…е-е-е…(якби це коректніше) чоловічої сили… І відразу мене потягнуло поділитися цією «важливою» думкою з подругою, але от в чому біда: я не розрахувала сили голосу та акустики аудиторії! Коли було зрозуміло, що цією думкою я поділилася не лише з подругою, а й з усіма присутніми (в тому числі з «Грозою»), було вже пізно відступати… Але й цього «приниження» (а на 2-му курсі, погодьтеся, гордитися не було чим) виявилося не досить: повільно підіймаючись із свого викладацького стільчика «Гроза» задала мені лукаве запитання: «А ви б вийшли за такого заміж?». Ну що мені було відповісти? «Звичайно!», – майже беззвучно прошепотіла я.
От якби ти не була така гола…
Мій викладач, професор і просто чудова людина завжди відрізнявся особливим почуттям гумору. Коли усі сесійні перипетії залишилися позаду і попереду відкривалися морські літні горизонти ми збиралися святкувати чергове «підвищення» – тепер вже студенти 4-го курсу! І от на шляху залишилася всього одна перепона: моїй найкращій подрузі потрібно було проставити останнє «ЗАРАХ» у заліковці.
Омріяний підпис в студентській книжечці мав залишити все той же викладач, професор і просто чудова людина. Як виявилося, закінчення навчального року в цей день святкували не лише студенти…
Ось ми, крокуючі під спекотним червневим сонцем, в легеньких спідничках та відкритих майках, вступаємо в стіни рідного універу. Кафедра нашого професора виявляється відчиненою і з туману клубів сигаретного диму до нас з’являється він. Після якихось не дуже вдалих вітань звучить його запитання: «Чого прийшли?», – ну, і ми, зніяковілі від диму та виголошуваних вже за зачиненими дверима тостів, тихенько промимрили: «Розпишіться в заліковці, будь ласка». Звичайно, ніхто не зрадів нашому візиту і скептично розглядаючи мою подругу (бо потрібно було хоча б до чогось придертись, щоб помститися за це своєрідне «викриття») викладач, професор, і просто чудова людина з особливим почуттям гумору серйозно заявив: «От якби ти не була така гола, я б поставив, а так – вибачай». Контраргументу у нас не знайшлося: не оцінив професор літніх нарядів і, як злий чарівник, знову зник у густих клубах диму своєї кафедри.
«Взагалі я їх не боюся, просто цей якийсь страшненький…»
З парами декана у нашої групи завжди якось не складалося. То він на якійсь нараді, то ми на конференції, то фільм в сусідньому кінотеатрі цікавий показують…Але вже кінець року: ми бакалаври, нам здавати «держіспити» і декан буде в комісії. Тому зібравшись з останніми силами ми все ж згуртувалися у так і не освоєній за півроку 324 аудиторії.
Якраз посеред виступу «шефа», який, до речі, стосувався наших близьких (як виявилося не для всіх) дипломів, за останньою партою мого ряду почувся страшенний істеричний вереск. Складалося враження, що це кричить не моя тендітна одногрупниця Юля, а добрий чолов’яга років сорока. Поки мою увагу відволікали думки про силу Юлиного голосу, вона вже встигла вжатися в стіну і, як Віцин в «Кавказькій полонянці» розпластавши руки смикалася то в одну, то в іншу сторону не перестаючи видавати ці жахливі звуки. Коли останній істеричний схлип був позаду і пройшло вже 10 хв. пари моя вразлива «однокашниця» пояснила свої…не зовсім адекватні дії: «Там павук сидів на стільці. Взагалі, я їх не боюсь, просто цей якийсь страшненький».
З50 грам студентської крові = 10 вільних пар!
Спочатку ідея здачі крові для дитячої лікарні «Охмадит» несла лише альтруїстичні мотиви і бажання врятувати світ своїми 350 грамами. Тоді ніхто із нашої «святої трійці» «закадичних» інститутських подруг навіть не сподівався, що ця благодійність буде сповна віддячена «вищими силами». Тоді як медсестра у довідці про звільнення проставляла дату «1 жовтня … року», вона навіть уявити не могла скільки раз тим самим нас врятувала від ненависних пар!
Згодом «1 жовтня» було виправлене на «7 жовтня» (мушу зазначити, що одиничка у всякого роду довідках дуже зручна цифра), і байдуже, що дві пари знову припадали у викладача, який вже раз бачив цю довідку. Нам (ні миті не жалкуючи про скоєне шахраям) було досить важко винести його співчутливий погляд (які розумнички, але ж не можна так часто!). І ніби було вже покінчено з цими підробленими довідками, як неочікувано на нашу трійцю звалилося велике щастя: три квитки на довгоочікуваний концерт улюбленого закордонного гурту! Щастю нашому меж не було, але як відпроситися у викладача, в якого ми вже третій тиждень не буваємо на парах (до речі, того самого, співчутливого)? Із здавалося вже назавжди забутих конвертів ми знову дістали ті самі довідки про 350 грам, на яких із домальованою перед сімкою одиницею красувалася нова дата – «17 жовтня». Втретє цей викладач дивився на нас вже зовсім не співчутливо, а налякано, і підозріливо поцікавився: «А у вас ще залишилася хоч краплина крові?».

Юлія Кондрацька

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *