Вихователь-методист дитячого садочка «Ладушки», що на Луганщині, працює з дошкільниками 22 роки. Багато хто з вихованців уже привів до неї своїх дітей, а дехто ще приходить як до матері – порадитися, похвалитися успіхами, познайомити з дівчиною. Секрет педагогічного успіху простий: «любити дітей, стояти не над ними, а поруч, не повчати, а дослухатися». Методист обласного Інституту післядипломної педагогічної освіти, яка входила до складу журі другого туру конкурсу, не шкодувала епітетів, говорячи про переможницю як про творчу, емоційну, відкриту людину з великою душею, яка заслужено має перше місце, витримавши серйозну конкурентну боротьбу. В області раді, що Наталія Володимирівна увійшла до числа 11 конкурсантів, яких допущено до участі у другому етапі завершального туру конкурсу, на якому і буде визначено переможців: мовляв, намагалися зробити достойний вибір – і не помилилися. Моя доля – мої «Ладушки» – Наталіє Володимирівно, вихователькою хотіли стати зі шкільної лави чи опинилися в дитсадку несподівано для себе самої? – Я хотіла стати або лікарем, або вихователем. У мене була улюблена вихователька – Євгенія Олександрівна. Коли вона прийшла до нашого дитячого садка – так запала мені в душу, що я полюбила ходити в садочок. Тож, закінчивши школу, спробувала вступати до Луганського педагогічного університету. А мене там дуже «образили»: сказали, що атестат неякісний – чи не підробка. Я тоді була ще «маленькою», нерозумною, і підтримати було нікому – ось і поїхала до Стаханівського пед­училища, де мене взяли «з руками і ногами». Про цей вибір і досі не шкодую, хоч вищої освіти так і не здобула. Моя доля – мої «Ладушки». – Кажуть, дитячий галас – своєрідний тест на профпридатність педагога: когось тішить, а комусь хочеться затулити вуха. – Дитячий сміх мене радує, від нього отримуєш насолоду. А сміхотунчиків у старшій групі, яку я нещодавно проводжала до школи, було 33 – усі зі своїми характерами, уподобаннями, до кожного треба було знайти підхід. Хоча з дітьми працювати не важко. Просто потрібно докласти дуже багато зусиль, щоб дитина була щасливою. Насамперед вихователь має любити її і сприймати як особистість. Ми повинні не повчати, а дослухатися, стояти не над нею, а поруч. Любов дитини безмежна. Коли вона довіряє – відкриває душу. Тоді можна вкладати в неї все, що вважаєш за потрібне. А якщо не буде довіри – не буде плідної праці. Тому в «Ладушках» ми намагаємося прихилити вихованців на свій бік, показати, що не вивищуємося над ними, а дивимося «очі в очі». Для мене дитина – особистість ще відтоді, як вона переступила поріг садка. І якщо в очах вихователя малюк не побачить любові – не піде до нього і не простягне руку. Щойно до мене в молодшу групу прийшла дівчинка Марійка – вона вбігає до кімнати із запитанням: «Наташа сьогодні буде?». Вважаю, це найкраща оцінка моєї роботи – коли діти хочуть іти у садочок, запитують: «А будеш мене зустрічати?». Моє кредо: «Любити дітей і виконувати свою роботу сьогодні краще, ніж учора, а завтра – краще, ніж сьогодні». Ти знаєш, що ти – людина? – Чого найперше намагаєтеся навчити вихованців? – Кожній дитині з тих, з якими працювала більш як два десятиліття, насамперед намагалася прищепити розуміння, що вона живе у колективі. Що вона людина, яка має бути вихованою, доброю, чуйною, вміти любити, співчувати, поважати іншого, дослухатися до нього, підтримати того, хто потребує допомоги. Ось що вважаю важливим. Якщо такі риси будуть властиві дитині – вона зможе стати особистістю з великої літери. А навчити читати, рахувати, співати разом з мамою і татом не є проблемою. – А чи доводиться докладати зусиль, щоб порозумітися з батьками? – До них також треба «дібрати ключик», щоб підштовхнути до виховання дітей. Батьківська допомога мені дуже потрібна: ланцюжок «вихователь – діти – батьки» має бути нерозривним, бо тільки співпраця з батьками робить виховання дитини плідним. Низький уклін батькам моїх вихованців – вони ніколи не сказали мені «ні». Відгукувалися на всі прохання і пропозиції: те, що ми робили з дітьми у групі, на майданчику, під час свят – це все разом із батьками. І ремонт, і розвивальне сере­довище – все з ними пліч-о-пліч. Ми – вихователі, директор – у них за флагманів: висуваємо пропозиції, батьки підтримують. Вони і зварювальний апарат приносили, і шини вкопували на майданчику, і будували, і фарбували… Навіть посібники для дітей ми робили разом. – Ваш садочок експериментальний. Над чим працюєте? – Над розвитком творчих здібностей дитини. Батьки бачать, що діти у нас відкриті, емоційні, розкуті, і світ сприймають так захоплено, наче вперше його бачать. Тому ідуть до нас із задоволенням. Запрошувати до «Ладушок» не треба – «сарафанне радіо» робить свою справу. Батьки, поспілкувавшись один з одним, знають, хто чим дихає, хто як працює… Хочу похвалитися: в одну групу ми записуємо 30 дітей молодшого віку – а в черзі 80. Дитсадочок розрахований на 200 вихованців, а бажаючих – 450. Думаю, це щось означає. Завоювати довіру –граючись – Як дізналися про конкурс «Вихователь року»? – Про нього нашій завідуючій повідомила методист міського методичного кабінету, співробітники якого й організували перший тур конкурсу. Спершу я не дуже хотіла їхати на конкурс: було шкода залишати вихованців – душею я поруч з ними. Але в садочку затвердили мою кандидатуру: мовляв, це навіть не обговорюється. У лютому відбувся міський конкурс. Я була однією з чотирьох учасниць і виборола перше місце. Після цього брала участь в обласному турі, де конкурсантів було вже 32. Потрібно було подати портфоліо і скласти іспити. Я представила свою розробку – опис заняття «Портрет прекрасної пані», що у нас відбулося до свята Восьмого березня. Мами в нас не просто сиділи «в партері», а брали участь у конкурсах на титул «Найкращої мами садочка», виконували завдання. В перервах між конкурсами діт­ки вітали мам віршами, піснями, таночками. Згадую, яке гарне вийшло фото, на якому мами із подарунками і виробами з квітів, які ми їм приготували. – Методист, про яку ви говорили, із захопленням розповідала, як переможниця причарувала групу дітей, з якими щойно познайомилася… – На обласному конкурсі я представляла свій методичний посібник «Чарівний потяг», за яким мала проводити заняття з дітками. Привели дітей, які мене вперше бачили. За п’ять хвилин ми мали познайомитися, а наступного дня вже проводити заняття. Найважче було з першого погляду завоювати їхню довіру, адже я для них ще не була авторитетом. А діти різні: стримані і не дуже, галасливі і тихі, довірливі і навпаки. Але мені сподобалося з ними працювати: заволодіти увагою може будь-хто, якщо гратиметься. Коли їхнього вихователя попросили вийти, я зібрала дітей у коло і запропонувала вирушити в далеку подорож. Пролунав звук, з яким потяг рушає з місця. Дітки стали один за одним і ми «поїхали». Прибули на станцію, де на галявині росли ромашки – весела, сумна, усміхнена. Ми закріпили назви емоцій і «рушили» далі. Наступна зупинка – у селі, біля бабусиної хатинки. Кажу: «Дітки, подивіться, яка гарна хатиночка – білесенька, але не прикрашена…» В них на столиках були «чарівні ставеньки» – аркуші паперу, які за допомогою орнаменту «петриківський розпис» прикрашали, хто як хотів. Потім розклала на столики посібник з ейдетики «Знайди казочку»: малята повинні були розібратися, до якої казки належить той чи інший малюнок. Останньою зупинкою була галявина казочок – діти вдягли костюми, які я привезла, і розіграли казку про чарівне сонечко. Вони із задоволенням виходили, танцювали, показували героїв – сонечко, жабку, квіточку, жучка. Не приховували своїх емоцій – усе було написано на обличчях. Заняття пройшло вдало, та я страшенно хвилювалася: дивилася на дітей, а не на журі, гадала – вдалося чи ні? Чи не спіткнулася на чомусь? Та коли приїхали на галявину, де показували казочку, я почула аплодисменти. За маму для Санька Петрова – Що вважаєте найголовнішим своїм досягненням за усі ті роки, що працюєте в садочку? – Перші мої випускники і випускниці вже одружилися і повиходили заміж. Дехто привів до мене своїх діточок. У першій групі, яку я взяла в «Ладушках», був хлопчик Санько Петров: ми досі спілкуємося, я знаю про всі його успіхи. Його мама далеко – в Москві, тож за порадою приходить до мене. Сядемо, чайку поп’ємо, він мені все розповість. Одного разу привів до мене свою дівчину – став у неї за спиною і знаками показує: «Ну що, подобається? – Ой, Санько, яка гарненька, – кажу, – гляди не впусти свою долю…» Вислухаю його, підтримаю, якусь пораду дам. У Санька є маленька сестричка, іноді він телефонує: «А як діяти у такій ситуації?.. Підкажіть, бо бабуся наша вагається». Думаю, що це найголовніше. Скільки випускників у мене було – всіх пам’ятаю по іменах, знаю, хто де вчиться, працює, як у кого життя склалося. І діти, і батьки – наче рідня мені, знаємо одне про одного все. Робота для мене – це і доля, і розвага, і хобі… Це все моє життя. Вранці мої дітки біжать до садка, а ввечері не хочуть іти додому. Батьки дослухаються порад, у колективі поважають – що ще потрібно? Валентина СКАЛИГА, «Освіта України»

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу