Так зневажливо позначали детективний серіал, відносячи його до бульварної літератури. Яких тільки епітетів не вживали в тодішній публіцистиці Радянської Росії, намагаючись знищити  так званого «ідеологічного противника» – бо, мовляв, відволікає увагу суспільства від революційних думок. Тимчасом знаменитий сищик, літературний послідовник Шерлока Холмса, був кумиром для підлітків протягом кількох десятиліть. І не звернути уваги на цей феномен – означає просто виявити інтелектуальну несвідомість. Вроджений талант З Пінкертоном воювали ще задовго до Жовтневого перевороту. В царській Росії його теж не жалували, бо також вважали, що він там від чогось аж такого відволікає публіку. Пізніше на нещасного детектива в гороховому пальті обрушився ніхто інший, як сам Корній Чуковський. А 1923 року Микола Бухарін закликав через газету «Правда» радянських письменників створити «червоного Пінкертона» для пропаганди революційних ідей. І хоча кілька іменитих літераторів відгукнулося на це, затія, зрештою, з тріском провалилася. Підлітки і далі за­хоплювалися легендарним «буржуйським» сищиком, а книжки про нього змітали з полиць набагато швидше, ніж твори Достоєвського. В чому загадка, чому наскільки читачі були в захваті від того чтива, настільки чи літературна еліта, та й не тільки вона дратувалася при одній згадці про цей персонаж? З’ясуємо, що це за явище було і звідки воно взялося. Словник дає таке визначення: «Пінкертонівщина» – детективно-пригодницька література перших десятиліть ХХ століття, негативно оцінена критикою, та вкрай популярна серед читачів. Названа іменем головного героя – сищика Ната Пінкертона. Основні риси: антипсихологізм і дієвість, фабульна напруженість і сенсаційно-кримінальна тематика». Хоча герой був не такий вже й літературний, а цілком реальний. Жив такий собі чоловік Алан Пінкертон – шотландець за походженням, який народився 25 серпня 1819 року в Глазго. Справді, він був видатним сищиком. І навіть розвідником. Але почнімо спочатку. Сталося так, що Аланові судилось народитися в родині бідного ткача, що іноді підробляв дружинником. Та невдовзі батько помирає. І восьмирічний хлопчик, щоб прогодувати сім’ю, покидає школу і йде в науку до ткача. Але згодом переходить на навчання до бондаря. Та у 20 років захоплюється чартистським рухом. І потрапив би зрештою молодий бунтар до буцегарні, якби не вроджений талант. Він заздалегідь дізнається про загрозу арешту, терміново одружується і відправляється за океан – до Америки. Опинившись у містечку Данді поблизу Чикаго, Алан відкриває бондарню, наймає вісьмох працівників і цілком успішно забезпечує район діжками. І бути б йому бондарем, якби не випадок. Одного разу, розшукуючи матеріал для виробництва, він знаходить прихисток фальшивомонетників на безлюдному острівці. Кілька ночей майбутній геній пошуку чергує в кущах. Зрештою, він вислідив шахраїв і допоміг місцевому шерифові зловити банду на місці злочину. Згодом до нього звернувся перший клієнт з проханням знайти злочинців, які виготовляли фальшиві накладні. Молодик після першого ж гонорару зметикував, що шукати злодіїв набагато прибутковіше, аніж клепати діжки, і береться за справу. Коли поліція пересвідчилася, що Пінкертон вправно допомагає викривати найхитріші схеми злодіїв, йому пропонують місце шерифа. «Ми ніколи не спимо» Але молодий радикал переконався, що державний службовець надто залежний від місцевих товстосумів, влади і навіть кримінальних злочинців. І за кілька років вирішує відкрити перше в історії приватне детективне агентство. В 1850 році він засновує власну компанію – Національне детективне агентство Пінкертона зі штатом 11 осіб разом із засновником. Їх почали називати «пінками». До речі, поліція Чикаго, що вважалася однією з найбільших у країні, налічувала стільки ж. Ну скільки там було тоді того Чикаго! Креативний талант власника виявився навіть у тому, що його контора мала свою емблему і девіз. На емблемі зображене відкрите око, а девіз такий: «Ми ніколи не спимо». Згодом було відкрито ще кілька філій компанії у країні. Агентство почало боротися із грабіжниками банків і поїздів, бо на той час це було загальнонаціональним явищем Америки. Репутація сищиків Алана росла, тим більше, що вони діяли за принципом: переслідувати злочинця до кінця, хоч хай би і від одного узбережжя країни до іншого. Робили свою справу нишпорки так вправно, що агентству навіть довірили охорону президента Авраама Лінкольна під час його зустрічі з виборцями в Балтиморі 1861 року. І Пінкертон врятував президентові життя! А було це так. Країна стояла на порозі громадянської війни. Глава однієї з великих залізничних компаній найняв Пінкертона, остерігаючись саботажу своїх службовців. І цей крок себе виправдав, оскільки змова справді була. Попутно Алан викрив і замах, що готувався на президента. Після цього про агентство і його власника заговорила вся Америка. Пінкертона взяли на державну службу. Хоча згодом Лінкольн послухав недоброзичливців – мовляв, замах був надуманий самим Пінкертоном задля піару, і звільнив сищика зі служби. Це було фатальною помилкою – президента вбили буквально за тиждень. Задовго до Мати Харі Цікава діяльність агентів генія розшуку і на держслужбі. Під час війни його правою рукою стала жінка-нишпорка Кейт Уорн – перша жінка-сищик в історії! Для тих часів це було взагалі немислиме явище. Кейт, симпатична молода бездітна вдовиця, прийшла найматися в агентство. Звичайно, в середині дев’ятнадцятого століття сама думка, що жінка претендує на такий вид діяльності, просто не вміщалася в чоловічій голові. Але рішуча дамочка змогла переконати навіть самого Пінкертона, заявивши: «Жінки наділені природною спостережливістю й увагою до деталей». І згодом він не пожалкував про своє рішення. Кейт допомогла викрити цілу шпигунську мережу в лавах військових Півночі. До речі, на конфедератів працювала теж жінка-розвідниця – вашингтонська красуня Розі Грінхау. Входячи в довіру до військових, вона «зливала» інформацію на користь армії Півдня. Алан цим і скористався, зробивши вигляд, що потрапив на гачок шпигунки. Але та зуміла відплатити своєму кривднику, і за її старань згодом загинули агенти. А разом з ними друг і права рука Пінкертона Тімоті Вебстер. Кейт попереджала держслужбовців, що не можна амністувати Розі у Вірджинії, бо вона там знає особисто багатьох агентів сищика. Але поради не послухали, і все закінчилося трагедією. Після цього детектив подав у відставку з державної служби і працював до кінця життя у своєму приватному агентстві. А Кейт пізніше очолила підрозділ агентства «Жіноче детективне бюро». Лише за 23 роки після її смерті 1868 року в Америці почали прий­мати до поліції жінок. І тільки за 35 років офіційно дозволили зай­матися слідством. І лише більш як за півстоліття з’явився термін policewoman. Саме Пінкертон склав першу в історії базу даних з фото вбивць, насильників, шахраїв і всіляких зловмисників. Після вій­ни на Дикому Заході визнавався лише один закон – правий той, хто перший стріляє. Це сьогодні підліткова аудиторія захоплюється героями вестернів. А тоді Алану з його агентами довелося дуже жорсткими засобами, часто такими, які відповідали цій приказці, боротися з криміналом. Можна впевнено стверджувати, що ті образи позитивних героїв вестернів Голлівуду списані саме з агентів Пінкертона. Якось знаменитий бандит того часу Джеймс Уїтчер проголосив Алана Пінкертона особистим ворогом № 1 і заприсягся помститися сищикові. Втім, сам загинув у перестрілці, а Пінкертон згодом помер своєю смертю. Нат не склав зброю Але найцікавіше те, що детективне агентство Алана Пінкертона діє й досі, – хоча не раз переходило з рук до рук, міняло назву, але завжди зберігало прізвище засновника. Зрештою, права на нього купило шведське пошукове агентство Securitas. Нині масштаби його діяльності просто грандіозні – 250 відділень у 20 країнах світу, що обслуговують 800 компаній із списку Fortune 1000. Вони опікуються безпекою Олімпійських ігор, чемпіонатів світу з футболу, «Формули-1», церемонії нагородження преміями «Оскар» і «Еммі». І звичайно, не полишають боротьби з кримінальним світом. Але повернімося до того, з чого почали. Як літературна течія, на початку минулого століття пінкертонівщина перекинулася з Америки на Європу і в Росію. Одного конкретного автора визначити важко, хоча є свідчення, що цим грішили і Купрін, і Антропов, і решта відомих письменників того часу. Тож стаття Корнія Чуковського «Нат Пинкертон и современная литература», де він називає авторів детективного жанру дикунами-готтентотами, мало кого переконала. Навіть сьогодні в інтернеті надзвичайно популярною є комп’ютерна гра BioShock Infinite з головним однойменним Натові героєм. Причому не просто гра, а цілий серіал ігор, об’єднаних спільною ідеєю суперагента. А на початку минулого століття підлітки і дорослі і далі зачитувалися «грошовими романами». Публіка захоплювалася коміксами і першими фільмами на цю тематику, а суб’єкт у гороховому пальті мав право саркастично сміятися просто в обличчя критиків. Ну що поробиш із споконвічним прагненням хлопчаків до небезпек і карколомних пригод? Цією пошестю треба було просто «перехворіти» і сприймати захоплення Пінкертоном спокійно, з філософським спогляданням. Тим паче, коли сьогодні подивишся два – три «екшени», що їх десятками «печуть» в Голлівуді… Нате Пінкертоне, вибач нас! Ольга Коваленко, «Освіта України»

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу