Єдина учасниця конкурсу «Вихователь року» із сільської місцевості самотужки освоїла комп’ютер і є автором програми з виховного використання мультфільмів – тепер готується ділитися досвідом з іншими ДНЗ. За 16 років, що минули після закінчення педагогічного училища, Іванна Іванівна встигла попрацювати у школі – вчителем англійської мови в початкових класах, потім психологом. Закінчила педагогічний факультет Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича і двічі стала мамою. Тривалий час вела «боротьбу» з малими бешкетниками одночасно на двох фронтах – шкільному і дошкільному. Та цього року вирішила піти зі школи, щоб працювати лише в садочку: поки що вихователем, але згодом, сподівається, стане і практичним психологом в єдиному дитсадку села Бабин Кельменецького району Чернівецької області. – Моя мама працювала завідувачкою дитячого садочка 40 років, – розповідає Іванна Малай. – Це в нас ніби родинне. Стати вихователькою я вирішила, напевне, класі у восьмому – інших варіантів не було. Дуже люблю дітей, особливо маленьких. І село люблю: мені пропонували працювати в місті, але я вирішила бути поряд із батьками. – У вас є диплом практичного психолога. В роботі з дітьми ці знання, мабуть, не зайві… – Під час занять чи якихось «режимних процесів» я використовую різні методики, щоб дослідити характер кожного вихованця, зрозуміти його індивідуальні особливості. Якщо не знати дитячої психології, з деякими малятами було б важко знайти спільну мову. Та й досі доводиться часом звертатися до книжок, аби вирішити якусь проблемну ситуацію – такі сюр­призи підкидає життя. Хоча ігор, корекційних вправ я знаю безліч. Якщо загадуємо створити сюжетні малюнки, по них можна бачити, як дитина почувається, робити висновки про стосунки в сім’ї. Практична психологія дуже допомагає! ДО ДИТИНИ – НА ІМ’Я І ПО-БАТЬКОВІ – Чи були у вашій практиці моменти, коли без знання дитячої психології не зрушили б із місця? – Був у нас хлопчик Сашко, про якого говорили: дитина, якій усе дозволено. Дуже вимогливий: не любив, коли підвищували голос, завжди хотів, аби до нього ставилися як до рівної людини і зверталися на ім’я і по-батькові. Когось із вихователів він не сприймав, але мене чекав, вітався, як слід. Бо ми знайшли спільну мову: якщо він хотів чути ім’я і по-батькові – тож треба було так і казати півроку, поки він не «відтанув». А «відтанув», коли зрозумів, що до нього добре ставляться – і він має ставитися до інших людей так само. Завдяки цьому почав іноді усвідомлювати, що вчинив неправильно, і вчився контролювати себе. Аж ручки стискав у кулачки – так кріпився. – Підхід у вас особливий: «батога» не застосовуєте, виховуєте – мультиками… – Так, я розробила програму «Формування пізнавальної активності дошкільника шляхом використання мультиплікаційних фільмів». Результатом її запровадження має бути підвищення пізнавальної мотивації, розвиток уяви, мовлення, мислення і навіть дрібної моторики. Деякі діти після перегляду правильно підібраних мультиків стають більш упевненими в собі. Це підтверджують результати психолого-педагогічних досліджень: з окремими вихованцями працюємо вже два роки і бачимо, що самооцінка почала зростати. Також я є автором посібника «Допомогти дитині досягти неосяжного», в якому представлено впорядковану систему розвивальних занять за тематикою мультфільмів. Цей досвід з вересня пробуватимемо передавати іншим садочкам: і мене запрошуватимуть робити майстер-класи, і я прийматиму гостей у себе. З дітьми ми спочатку дивимося мультфільми, потім обговорюємо. Підбираю їх для розвитку пізнавальних якостей, для формування позитивних рис характеру і корекції небажаних проявів поведінки. КРИХІТКА ЄНОТ – ПОМІЧНИК ВИХОВАТЕЛЯ – І що чим коригуєте? – Мультик про негативні риси – це «Двоє жадібних ведмежат», для розвитку щедрості й товариськості – «Бобик в гостях у Барбоса», подолання дитячих страхів – «Крихітка Єнот», для розуміння згуртованості дитячого колективу – про Петрика П’яточкіна. Тривалі мультики, наприклад, «Дивовижну подорож Нільса з дикими гусями» дивимося частинами. Дітям так навіть цікавіше! Наступного дня, чекаючи на продовження, вони більш слухняні і всі завдання виконують швидше, щоб наблизити бажану мить. До того ж, вмощуючись перед екраном, вигадують свої варіанти розвитку сюжету: «Нільс загубиться? Потоне? Ні, залишиться живим!» Будь ласка, розвиток творчої уяви! – З уявою зрозуміло, а як під час перегляду мультфільмів розвивається мовлення? – Ми не просто вмикаємо групі мультик: час від часу робимо паузи, щоб дати характеристику героям, описати сюжет – вчимо помічати те, на що не звертають увагу з першого погляду, і згадувати, де бачили подібні деталі в повсякденному житті, порівнювати вигадку і реальність. А головне – аналізувати і робити висновки, порівнювати з реальним життям. Сподіваємося, в майбутньому це допоможе їм знаходити вихід зі складних ситуацій і розрізняти, що є добре і що погано. Мультфільми використовуємо і під час занять з математики, і з розвитку мовлення, і з художньої літератури. – А що рекомендуєте батькам? – Їм пропоную продовжувати працювати з дітьми: той самий мультфільм, який дивилися в садочку, вони можуть переглянути вдома. Дати характеристику вчинкам персонажів, вимкнути фільм до його завершення – і запропонувати дитині вигадати продовження. Можу дати батькам таке «домашнє завдання»: переглянути якийсь мульт­фільм і зробити малюнок – характеристику головного героя. Або написати листа позитивному чи негативному герою: скажімо, попросити «поганого» виправитися, робити гарні вчинки. – Є мультики, які не радите вмикати? – Після того, як дитина подивилася агресивний мультик, її поведінка може змінитися не на краще. Ми просимо батьків не дозволяти дивитися мульт­фільми, в яких є пістолети, рогатки – будь-яка зброя. Особливо якщо хлопчики і дівчатка агресивні й гіперактивні. Я вважаю, дітям варто дивитися стрічки, які можна зіставити з реальним життям. Мало хто не любить дивитися «Губку Боба» – але спробуй пояснити, що то за персонаж: звідки взявся, чому ходить, розмовляє тощо! Так само картина «Кіт-пес», де головний герой – тварина, в якої дві «половини», собача і котяча, тобто – дві голови і жодного хвоста. Варто пропонувати те, що заспокоює, і не просто вмикати, а переглядати разом і обговорювати по закінченні. ВАМ ВІДЕОЛИСТ! – Вихователю, щоб іти в ногу з часом, потрібно бути «комп’ю­тер­но грамотним»… – Років із десять тому, коли набирала обертів комп’ютеризація, я освоїла комп’ютер самотужки. Тепер із задоволенням створюю для вихованців презентації: картинки або малюнки у книжці – це для них не нове. А от презентація на комп’ютері цікава, тому бажана: від перегляду вони отримують більше задоволення. Отже – краще сприймають інформацію. Ще «мої» люблять отримувати відеолисти: під час заняття хтось постукав у двері – листоноша приніс нам лист, та не простий, а відео! До речі, цей прийом я використовувала на обласному конкурсі – на занятті «Хліб на столі – життя на землі». Групу зустріла запашним короваєм, ми отримали відеолист: звучала пісня про хліб, на фото було поле пшениці зі снопами, жита’, що колосяться, комбайни в роботі, гірка борошна, коровай у дитячих руках… Потім пролунало запитання: «Як ви думаєте, звідки береться хліб?» – але поставила його не я, а Півник, герой мультику «Півник і двоє мишенят». Ми заново його озвучили, бо в стрічці він такого не казав. Під час заняття я розповіла їм про маленьку Зернинку, пояснила, чому в молитві «Отче наш» на початку є прохання «Хліб наш насущний дай нам». Із дітьми ми складали прислів’я про хліб, плели «колосок» зі стрічок кольорового картону, порівнювали на дотик борошно і зернинки. Була й рухлива гра: діти стали в коло і кидали одне одному м’ячик – хто спіймав, мав назвати одну з якостей хліба. Наприкінці ми вивчили кілька прислів’їв. ЛЮБИ, ЯК ДУШУ… – Яким є ваше педагогічне кредо? – «Кожен учинок – особистий приклад, кожне слово – повага, кожен погляд – любов і турбота». Намагаюся передусім прищеплювати моральні якості – повагу одне до одного, розуміння, терпіння. Це те, чого сьогодні, на мою думку, найбільше не вистачає і батькам, і дітям. Себе я ставлю на один рівень з дітьми, аби вони відчули, що перебувають у рівних зі мною умовах. Я можу побути і літачком, і мишенятком, але коли налаштовуюся «назад» на вихователя – вони мене уважно слухають і поводяться відповідально. Це дуже подобається батькам. Їм я намагаюся пояснювати, що до кожної дитини потрібен індивідуальний підхід: не всі можуть бути творчими або розвинутими в тій чи іншій сфері. Проблем у мене ніколи не було ні з дітьми, ні з батьками. Років дев’ять тому в нашому садочку проходив конкурс «Вихователь року». Я в ньому участі не брала, бо була серед організаторів – але батьки спекли для мене величезний торт і заспівали пісню про вихователя, присвятивши її мені. Було надзвичайно приємно! – Чим ви їх зачарували? – Секрет вдалої співпраці з батьками простий – більше спілкування. Для кожної мами її дитина – найкраща. Вважаю, ми повинні щодня розповідати батькам, чим займалася їхня дитина, як працювала, на що здатна й чому варто приділити увагу. І, звісно, хвалити всіх вихованців! У такому віці діти ще не можуть бути поганими. Якщо малюк каже те, що не зовсім відповідає дійсності, – це ще не означає, що він бреше. Якщо хлопчик сказав: «Мені тато купив нову машину», він просто видає бажане як дійсне. А мама, щойно прийшовши за ним і дізнавшись про це, починає сварити. Батьки повинні розуміти, що таке дитяча фантазія і дитяча мрія. – Що можете назвати своїм найбільшим досягненням у роботі з дітьми? – Мабуть, те, що я завоювала, – любов дітей. Моя мама колись казала: «Люби, як душу, тряси, як грушу». Знаєте таке прислів’я? Не можу сказати про себе, що я спокійна людина – енергії повно, я завжди в русі, розмовляю емоційно, часто голосно, можу і прикрикнути на когось, але діти відчувають, що й те – з любов’ю. Я дозволяю їм бути такими, якими вони є насправді. Якщо вони зроблять мені зачіску – не соромлюся вийти з нею на вулицю. Коли граємо в перукарню, можуть наплести тисячу косичок, одягти на руки-ноги купу наплетених ними віночків… Одним словом, дозволяю їм себе любити. Валентина СКАЛИГА, «Освіта України»    

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу