Час від часу в засобах масової інформації з’являються оціночні матеріали щодо функціонування в Україні системи атестації наукових кадрів вищої кваліфікації. Судження їхніх авторів стосовно чинної у нас системи підготовки, захисту та державної атестації дисертаційних робіт нерідко завершуються висновками на кшталт «усе погано». Система наукових ступенів учених звань України не відповідає світовій практиці, а діюча модель захисту дисертаційних робіт є «радянським рудиментом», що потребує негайної руйнації. І в самих дисертаційних роботах «процвітає плагіат і компіляції». Тут, звичайно, є про що поговорити. Однак у такому контексті зовсім незрозумілими є інші, не менш тривожні показники, що свідчать про масовий виїзд українських учених на роботу за кордон, де їхні знання знаходять адекватну оцінку і завдяки чому вони інтегруються в світовий освітньо-науковий простір. Саме тому видається необхідним твердо оцінити стан речей і виробити конструктивну позицію щодо вдосконалення чинної в Україні підготовки й атестації науковців вищої кваліфікації. Із цими запитаннями ми звернулися до директора Департаменту атестації кадрів Міністерства освіти і науки Віктора Бондаренка, використавши як формальний привід недавню публікацію Лідії Суржик «Шарова» порука» в газеті «Дзеркало тижня», № 24, що має багатозначний підзаголовок: «Історія захисту докторської дисертації І. Дячук як відображення системи атестації наукових кадрів у країні».  – Вікторе Дмитровичу, матеріал Лідії Суржик піддає нищівній критиці існуючу в Україні систему атестації наукових кадрів, звинувачуючи її в закритості, неоперативності, нефаховості оцінок, корпоративності прийнятих рішень та корумпованості. І все на прикладі реальних подій, що мали місце в недалекому минулому. Як Ви можете це прокоментувати? – Так, нещодавно я зустрічався з Лідією Михайлівною. Йшлося про особливості функціонування системи атестації науковців і шляхи її вдосконалення. Питання, пов’язане із захистом й атестацією докторської дисертації І. Дячук складало лише незначний фрагмент нашої розмови, що виник у ході самої розмови, а відтак і документи з цього питання, як зазначає автор, довелося добирати на ходу. Власне, я не хотів би вдаватися до аналізу цієї публікації в «ДТ». Зрештою, ставлення до існуючої системи атестації науковців – це позиція самого тижневика, а вона в усі часи була надміру критичною. Сама така позиція, незважаючи на її наступальний характер, не є беззаперечною, а аргументація автора – далекою від непомильності. Хочу зупинитися на хронічній відсутності конструктивізму в розмові про роботу системи атестації кадрів у багатьох засобах масової інформації взагалі. Що ж до цієї публікації, то я, насамперед, хочу відкинути натяки на звинувачення вчених, які були задіяні в процесі атестації І. Дячук. Ну хіба може вважатися гріхом те, що директор наукової установи НАН України, якій доручався розгляд дисертації І. Дячук, є одночасно і заступником голови однієї з експертних рад МОН? Він що, з цієї причини втратив свою совість, відповідальність чи кваліфікацію? Зрештою, чи не все одно, яку наукову установу чи навчальний заклад представляють учені, задіяні в колективному рецензуванні тієї чи іншої дисертації? Особливо в ситуації, коли вибір фахівців дуже обмежений. Кожен з цих людей офіційно засвідчив своє ставлення до роботи і свою позицію щодо її наукової оцінки. Ну і вже зовсім нікуди не годяться аргументи типу «… особливість дисертаційної роботи І. Дячук – своєрідна мова, котра рясніє філософськими поняттями і потребує «роботи голови» або пояснення ускладнень щодо І. Дячук тим, що «хтось «пролетів» з академічним званням (а дехто навіть двічі), хтось затаїв образу, ще кимось рухає помста». Не хочу коментувати останню тезу з причин її очевидної ницості. Точно знаю одне, що коли особисто я, як пише автор, «пролетів» на виборах до Національної академії наук України, то розцінив це як сигнал до того, що ще треба попрацювати над собою. Сподіваюся, що так думають і інші нормальні люди. Мені видається, що аргументи в стилі «сам дурень» ніяк не пасують кільком десяткам учених, причетних до атестації І. Дячук, особливо коли йдеться про склад Атестаційної колегії МОН, де, крім чотирьох чиновників, є ще 36 учених, серед яких президенти і віце-президенти національних академій наук, ректори авторитетних ВНЗ (зокрема шести університетів економічного профілю). Чому ж принаймні ці шестеро вчених відмовилися в такому разі від «роботи голови» і голосували за скасування рішення спецради по роботі І. Дячук? Відповідь на це запитання, здається, є очевидною. По-друге, аналізуючи роботу системи атестації, всім нам, як казав Михайло Жванецький, треба бути «тщательнее». Я маю на увазі той фрагмент тексту статті, де йдеться, як зазначає автор, про «витівки» МОН щодо покладання відповідальності за неякісну атестацію двох докторських робіт – В. Кривошей та І. Дячук на одну спеціалізовану вчену раду Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва. В обох випадках це стосувалося опонентів та рецензентів від спеціалізованих учених рад, а також наукових консультантів здобувачів, чиї роботи провалилися. В документі справді згадується лише прізвище Б. Маліцького як голови спецради, який здійснював наукову консультацію роботи І. Дячук. Науковий консультант В. Кривошей (Алімжан Абдулович Садєков) у документі не згаданий з тієї причини, що його вже немає з нами. Що ж до закриття спеціалізованих учених рад, де відбулися захисти І. Дячук та В. Кривошей, то тут також усе зрозуміло, хоч і не так просто, щоб зрозуміти все з наскоку. Спецрада, очолювана Б. Маліцьким, де захищалася І. Дячук, відповідно до наказу МОН припиняє своє існування. А спецрада, в якій 11 жовтня 2011 року захистилася В. Кривошей, уже припинила свою роботу. Натомість четвертого липня 2013 року було створено нову спецраду, до складу якої, однак, не увійшли ті вчені, які були позбавлені права брати участь в атестаційному процесі (Олефір В. О., Сьомкіна Т. В., Фролова Л. В.). Тому, як бачимо, згадані «гріхи» і визначені стягнення для всіх і ніхто ні на кого не перекладав відповідальності, і, не розібравшись, мазати усіх підряд брудним квачем немає сенсу.  – Вікторе Дмитровичу, стаття в «ДТ» завершається обіцянками спростувати в суді дії МОН, а також закликом до публічної дискусії між колегами, які брали участь в експертизі дисертації І. Дячук. – Усі мають право в судовому порядку опротестовувати рішення, які їх не влаштовують. Що ж до публічної дискусії, то її, як мені видається, може спричинити не чиєсь особисте бажання, а суспільна значущість проблеми, про яку йдеться. Я особисто переконаний, що якщо наукові здобутки І. Дячук є справді важливими для різних галузей знання, як про це стверджується в статті, така дискусія неодмінно буде цікавою і матиме позитивні результати для науки, вчених, суспільства і держави. Однак, повторю, така дискусія є предметом супе­речок учених – фахівців. Будемо її чекати. Щодо системи атестації учених, вона, безумовно, потребує вдосконалення. З метою її поліпшення МОН поточного року здійснило чимало заходів, в основу яких покладено опертя на найширші науково-експертні кола країни. У квітні – червні ми провели п’ять великих нарад щодо вдосконалення системи атестації в різних регіонах країни, де взяли участь голови, заступники голів й учені секретарі всіх більш як 800 спеціалізованих учених рад. Нині з ініціативи Міністерства з участю національних галузевих академій наук на базі НАН України створено робочу групу, метою якої є подальше вдосконалення си­стеми підготовки та атестації наукових і науко­во-педагогічних кадрів, склад якої затверджений Президією НАН України. До початку вересня цього року робочій групі буде надано пропозиції зацікавлених суб’єктів атестаційного процесу. Сподіваюся, що їх урахування дасть позитивні результати і робота з атестації вчених стане більш якісною. Кінцевою метою запланованих перетворень є якість підготовлених та захищених дисертацій, підвищення актуальності цих досліджень і недопущення таких украй негативних явищ, як плагіат і компіляція. Стосовно цього ми покладаємо надії на співпрацю з академіями наук і вченими з вищих навчальних закладів, створення си­стеми координації дисертаційних досліджень і введення Єдиної інформаційної системи з питань освіти, створеної за рішенням уряду, здатної забезпечити стовідсоткову перевірку дисертацій на предмет несанкціонованих текстових запозичень. Сподіваюся, що ці та інші зусилля, спрямовані на вдосконалення системи атестації учених в Україні, дадуть свій результат і вона функціонуватиме не гірше, ніж деінде. Природно, що як за нинішніх умов, так і в майбутньому, ця система не буде вирізнятися лояльністю до слабких, а тим більше безсовісно переписаних з інших джерел робіт. Ми запрошуємо всі засоби масової інформації до висвітлення цієї роботи. Вже сьогодні можна сказати, що в її організації буде чимало цікавих змін на користь справи.   Григорій ПЕТРЕНКО, для «Освіти України»  

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу