У правовій науці факти плагіату вже протягом тривалого часу набули такого поширення, що предметом дискусії може бути хіба що тільки одне питання: який саме термін найточніше відповідатиме цьому процесу – «потік», «шквал», «епідемія» ?… Тому цілком природною виглядає й активізація різноманітних протестних акцій з боку окремих фахівців стосовно названого ганебного ? особливо ж у правознавстві! ? явища. Так, неабияку суспільно-корисну роль у цьому напрямку відіграє основна вітчизняна фахова газета «Юридичний вісник України» (ЮВУ). Останніми роками на їх шпальтах неодноразово публікувалися викривальні щодо плагіату статті (зокрема С.Головатого, В.Зеленецького, В.Комарова, Н.Кузнєцової, М.Кучерявенка, Л.Лобойка, О.Петришина, А.Селіванова). Справедливим наслідком деяких із цих публікацій було те, що декільком плагіаторам ? потенційним претендентам на здобуття вченого докторського ступеня ? так і не вдалося здійснити свої фальсифіковано-«наукові» прагнення. Та нині це радше виняток, аніж загальне правило. Нагадаю також намір (поки що, на жаль, не реалізований) ухвалити на загальних зборах членів НАПрН України у березні цього року спеціальну постанову «Про негативну оцінку і вкрай небезпечну шкоду, заподіяну національній юридичній науці зростанням кількості дисертаційних робіт з використанням неавторського тексту (плагіату, компіляції), а також низку якість дисертацій, теми яких раніше неодноразово досліджувались». У вступній частині цього документу небезпідставно констатується, що у вітчизняній юриспруденції «недобросовісність непоодиноких здобувачів стає вже звичайною нормою поведінки без належного критичного реагування з боку науковців» (ЮВУ. ? 2012. ? № 13. ? С. 6). Деякі персоналії Та, мабуть, найбільш концентрований «згусток» численних правознавчих крадіжок і шахрайств знайшов відображення у неординарній, виданій під егідою Інституту вивчення проблем злочинності НАПрН України книзі дійсного члена цієї Академії доктора юридичних наук, заслуженого діяча науки і техніки України, професора Володимира Серафимовича Зеленецького . У цій праці абсолютно конкретно, гранично прискіпливо, на основі посторінкового текстуального співставлення праць, переконливо доводяться неодноразові факти прямого плагіату, що мали місце у публікаціях таких нинішніх докторів юридичних наук: – С. Слінька (запозичення з праць Є.Веретехіна, В.Зеленецького, А.Смірнова, Ю.Тихомирова, В.Уварова ? с.91-110, 143-171); – Л.Удалової (запозичення з праць М.Михеєнка, В.Нора, В.Шибіка, В.Шепітька ? с.263-268); – В.Тертишника (запозичення з праць Н.Громова, М.Михеєнка, В.Нора, В.Шибіка, М.Погорецького, М.Штефана, М.Якуба ? с.272-280). Книга професора В.Зеленецького написана на матеріалах переважно науки кримінального процесу. Але й інші галузі вітчизняного правознавства «хвороба» плагіатизації не оминула. Так, у сфері загальнотеоретичної юриспруденції також можна назвати низку прізвищ авторів, чиї праці вміщують прямі безпосилкові (анонімні) текстуальні запозичення з чужих публікацій. Зокрема: – Л. Корчевна (в авторефераті її докторської дисертації (2005 р.) «дзеркально» відтворено формулювання низки положень, опублікованих раніше у працях її наукового консультанта, ? наприклад, в ЮВУ № 41 за 2002 рік); – Л.Удовика (в її монографії (2011 р.), зорієнтованій, мабуть, на докторську дисертацію, є неодноразові безпосилкові текстуальні запозичення з виданої декілька років тому монографії Д.А.Гудими); – С.Капітанська (з автореферату її кандидатської дисертації (2005 р.) випливає, що остання є в основному перекладом з російської дисертації І. Єсіпової на аналогічну тему, захищеної у 1998 р. у Волгограді); – О.Осинська (в авторефераті її кандидатської дисертації (2011 р.) в якості «нових» (с.4) дослівно відтворені положення, опубліковані в авторефераті дисертації І.Панкевича, захищеної у Львові у 2000 р.; – І.Єрмоленко (в її кандидатській дисертації зі спеціальності 12.00.12 на тему «Забезпечення реалізації природних прав і свобод людини і громадянина та розбудова правової держави у концепції Б.О.Кістяківського», представленої у спецраду Львівського державного університету внутрішніх справ, було виявлено численні фрагменти плагіату з російської дисертації В.Скворцова на аналогічну тему, захищеної у 2003 р. Плагіат було зафіксовано рецензентами у процесі її попереднього обговорення на декількох засіданнях міжкафедрального семінару цього університету у першій половині 2012 р., які продемонстрували принциповість і, слід сказати, мужність, довівши неможливість позитивного висновку щодо цієї праці. Основні причини плагіатизації Та повернемось до монографії професора В.Зеленецького. У ній численними документальними матеріалами відображено його тривалу боротьбу за належну офіційну оцінку й відповідні юридичні наслідки інтелектуальних шахрайств у правознавстві, які нерідко можуть набувати явно злочинного характеру (див., Г.Прохоров-Лукін, Є.Демидович, Проблеми кримінально-правового захисту від плагіату (ЮВУ. ? 2012. ? № 18-19, 20). Втім, персоніфіковані викривально-критичні сюжети й аналіз причин та наслідків плагіату (гл. 3, 4, 8 та ін.) становлять лише частину цієї книги. Інша ж її частина втілює серйозну спробу автора виявити комплекс загальних причин, які зумовлюють розростання плагіатної практики у вітчизняному правознавстві (а отже, й створити грунт для вироблення низки пропозицій щодо її попередження і скорочення). З-поміж таких причин (с.244-269) у книзі названі, зокрема: – відсутність стабільної політичної волі на боротьбу з корупцією і реально існуючими тіньовими явищами у науці; – залучення до опонування по дисертаціях та до їх рецензування некомпетентних осіб; – невиправдане домінування відомчих спеціалізованих рад у загальній системі підготовки наукових кадрів у сфері правознавства; – невідповідність встановленим вимогам неабиякої кількості дисертаційних тем, що подаються на експертування відділень НАПрН України. І справді, за моїми підрахунками, з 19-ти затверджених вченими радами навчальних і наукових закладів у 2004-2009 рр. тем кандидатських дисертацій зі спеціальності 12.00.01, стосовно яких були висловлені критичні зауваження відповідним відділенням АПрН України, на момент їх захисту залишились без змін формулювання 13 тем (тобто майже 70 %); – байдужість науковців до стану правової науки. Щодо останньої обставини вражаючою є, зокрема, пасивність ошуканих плагіаторами авторів у оприлюдненні відповідних фактів та відстоюванні своїх авторських прав. Адже виглядає парадоксальним, що за таких «жертв» частіше вступаються інші фахівці, ніж вони самі. Та зі свого боку, до розглядуваних причин додав би ще такі: – небезвиняткове, небеззастережне дотримання колишнім ВАКом положень його ж власних нормативно-інструктивних документів (зокрема положення про те, що особи, у дисертаціях яких на будь-якому етапі атестації виявлено плагіат, вже ніколи не допускатимуться до здобуття вченого ступеня). Наведу лише два приклади. Колишньому ВАКу було представлено адресований В.Зеленецькому, лист згаданого вище С.Слінька, в якому останній визнавав факт свого плагіату і просив у адресата вибачення (с.101-102, 106). Та навіть це не завадило ВАКу присудити плагіатору пошукуваний докторський ступінь. Не менш одіозною виглядає й історія з докторською дисертацією Л.Корчевної. Щодо її роботи декілька років тому були ухвалені негативні рішення а) експертної ради ВАКу, б) апеляційної комісії ВАКу і, нарешті, г) Президії ВАКу. Офіційна інформація про це публікувалась в одному з номерів «Бюлетеню ВАК України». І раптом ? з невідомих, принаймні ніде публічно не пояснених причин ВАК змінює свою позицію на цілком протилежну і погоджується видати здобувачці докторський диплом; – брак або принаймні послаблення, так би мовити, менталітету порядності в науці. Плагіат у науці не є суто українським явищем; він, трапляється й у інших європейських країнах. Але там виявлення таких вчинків нерідко має своїм наслідком усунення (або самоусунення) плагіаторів із займаних ними високих службових посад чи позбавлення їх наукового ступеня (наприклад, лише у цьому році з цієї причини пішли у відставку міністр освіти Румунії (ЮВУ, 2012. ? №25.? С.9), міністр оборони Німеччини, віце-президент Європарламенту (ЮВУ, 2012. ? №59. ? С.5), а президент Угорщини був позбавлений докторського ступеня (Факты. ? 2012, 31 марта). В Україні ж таке щось не пригадується; – неналежне нормативне врегулювання ситуацій, пов’язаних із відтермінувуванням захисту дисертацій у спецрадах, до яких була надіслана інформація про наявність плагіату з боку здобувача. Існуюча практика свідчить, що у таких випадках здобувач зазвичай оголошує себе хворим і захист дисертації пересувається на невизначений строк. Але «фішка», як тепер іноді висловлюються, полягає в тому, що інформація про новопризначену дату захисту публічно вже не оприлюднюється й автореферат дисертації зазвичай повторно не друкується і не розсилається. Тому захист відбувається, можна сказати, утаємничено від юридичної громадськості, від зацікавлених фахівців; – недосконалість існуючого офіційного порядку розсилки автореферату дисертації. Кому с?ме з фахівців його буде надіслано, ? це зараз вирішують суто на свій розсуд здобувач із науковим керівником (консультантом). У такому разі завжди залишається можливість уникнути ознайомлення з авторефератом «небезпечних» для захисту фахівців. Можливо, варто було би встановити правило, що автореферат має бути надісланий принаймні усім без винятків докторам наук із відповідної спеціальності. Якщо негативний вплив деяких із усіх наведених вище факторів може бути нейтралізований одноактними ? організаційно-правовими ? заходами, то вплив інших ? протягом тривалого часу. Але якщо їм не протидіяти ефективно вже зараз, то означені шкідливі тенденції на тих чи інших ділянках вітчизняного правознавства продовжуватимуть свою «переможну» ходу. Інші сюжети правового наукознавства У розглядуваній (умовно кажучи, ? другій) частині монографії професора В.Зеленецького розглянуто ? на основі використання низки праць із загального наукознавства ? й інші, так би мовити, позитивно-конструктивні аспекти правового наукознавства. Тут (гл. 5, 6, 7) йдеться, зокрема, про поняття та якісну визначеність достеменно наукових результатів, їх форму і види; про їх впровадження в юридичну практику, про проблеми компетентності теоретиків і практиків. Автор слушно обґрунтовує актуальність дослідження саме наукознавчих проблем юридичної науки, формування такого її дослідницького напряму, як правове наукознавство. У зв’язку з цим варто нагадати, що окремі аспекти цієї проблематики час від часу аналізуються у рамках загальнотеоретичного праводержавознавства (праці професорів М.Козюбри, М.Костицького, С.Максимова, М.Панова, О.Тихомирова, та ін.). Питанням розвитку вітчизняного правознавства була присвячена, зокрема, актуальна тема журналу «Право України» №1 за 2010 р.). Певним внеском у розвиток означеного наукового напрямку можна вважати й низку положень, сформульованих у монографії професора В.Зеленецького. Отже, сама логіка боротьби автора з явищами плагіату в кримінально-процесуальній науці вивела його на шлях більш широких підходів і поглядів щодо оцінки стану й розвитку вітчизняного правознавства в цілому, зокрема на суто правонаукознавчі сюжети. А поштовхом до цього якраз і послугувала принципова, безкомпромісна, рідкісно мужня боротьба професора В.Зеленецького з квазінауковим виробництвом у вітчизняному правознавстві. Усе викладене, гадаю, дає підставу сподіватись, що проаналізована монографія приверне належну увагу різноманітних суб’єктів офіційної атестації наукових кадрів, нашої наукової громадськості, а особливо ? тих, хто прагне увійти до її складу. Петро Рабінович, академік НАПрН України За матеріалами “Юридичного вісника України”  

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу