Бадьорий голос, веселий сміх. Перед нами – молода жінка з чарівною усмішкою. Молодий спеціаліст? Ні, молодим спеціалістом була 19 років тому, коли по закінченні педучилища почала працювати з дошкільниками: цілеспрямованій володарці червоного диплома дали можливість обирати, до якого закладу влаштовуватися. Виховуючи дітей з ортопедичною патологією, забажала отримати вищу освіту – і стала спеціалістом з фізичної реабілітації. Заняття з лікувальної фізкультури проводить в ігровій формі: інакше дітям нецікаво, тож і вражаючих результатів годі чекати. А з гіперактивністю може справитися за допомогою іншого свого «винаходу» – рухливо-творчих ігор, під час яких розвивають і м’язи, і фантазію. Тому виховний процес – і цікавий, і результативний водночас! Мабуть, не випадково майбутня переможниця мріяла стати вихователем… із першого класу. Позаду лишилося захоплення цирковою гімнастикою й ветеринарією: коли одружився старший брат, у невістці-виховательці побачила справжнього професіонала. Була вражена майстерністю, з якою вона легко й невимушено спілкувалася з дітьми. – А діти – маленькі, захопливі, наївні, довірливі. Коли вони окремо від своєї сім’ї, їх треба голубити й любити. Поряд має бути людина, яка стане й мамою, і татом, і бабусею, й водночас – другом і вчителем. Тому вихователь, як на мене, – це набагато більше, ніж професія. Це – покликання. Не нашкодити здоров’ю – Чому вирішили працювати не просто вихователем, а й інструктором з лікувальної фізкультури? – У педагогічному училищі я отримала подвійну спеціальність: вихователь – інструктор з фізкультури в дошкільному закладі. Мене приваблювала можливість не лише виховувати дітей, а й зміцнювати їхнє здоров’я. Спробувала працювати з дітьми з ортопедичною патологією – і вступила до Донецького державного інституту здоров’я, фізичного виховання і спорту, де отримала диплом спеціаліста з фізичної реабілітації. Здобула знання з медицини, тому не нашкоджу здоров’ю малюків. – Скільки років працюєте у ДНЗ № 403? – Більш як 15. Тут є всі умови для професійного й особистісного розвитку. Коли адміністрація підтримує мої ідеї, це надихає: не б’єшся, мов риба об лід, а знаходиш підтримку команди однодумців. Наш великий колектив налаштований на творчість і впровадження інновацій. Педагоги мають можливість обирати ту методику чи систему, за якою хочуть працювати. В кожного з вихователів 11-ти груп свій напрям. І коли батьки приходять у дошкільний заклад, можуть обирати не просто педагога, а й систему, за якою виховують дітей у певній групі. – За якою системою працюєте Ви? – Мені близька просотана гуманізмом і любов’ю до дитини Вальдорфська педагогіка, суть якої – в «ненасильницькому» вихованні. Вчений і філософ Рудольф Штайнер, який є автором концепції, казав: «Дитину потрібно любити, любов’ю вона виховується», – і я з ним цілком згодна. У фізичному вихованні використовую елементи методики Миколи Єфименка – винахідника «горизонтального пластичного балету»: зокрема, «гімнастику пробудження» ми з дітьми робимо після денного сну… Крім того, працюю за програмами, які розробила самостійно. Пограймо в «Пластилін» – Розкажіть про них докладніше, будь ласка. – Вихованці моєї ортопедичної групи мають певні порушення опорно-рухового апарату – плоскостопість, порушення постави, сколіоз. Для них я розробила програми «Ортопедична абетка» й «Радість руху». Справа в тому, що заняття з лікувальної фізкультури не дають можливості належно розвинути фізичні якості – швидкість, спритність, гнучкість – відповідно до вимог чинної освітньої програми. Якщо діти виконують лише лікувальні вправи, у них не формуються навички, які знадобляться вже в першому класі. Отож, коригуючи одне, не додаємо іншого. Тому в «Ортопедичній абетці» поєднано і лікувально-корекційний, і фізкультурно-оздоровчий напрями: цим моя програма відрізняється від решти. До того ж наші заняття – завжди ігрові. Коли дітей лікують, з ними зазвичай не граються. Тому маленьким відвідувачам медичних установ нецікаво виконувати приписи – відповідно, немає мотивації. А отже – й результату. – Що пропонуєте натомість? – Сучасні дошколята багато часу проводять за комп’ютером, а коли вириваються «на волю», надмірно збуджуються: голосно кричать, бігають, мов скажені, їхні рухи – хаотичні… Батьки скаржаться, що не можуть справитися з цими гіперактивними дітьми. Причина – нестача фізичного навантаження. У програмі «Розвиток рухливо-творчих здібностей дітей дошкільного віку в системі фізичного виховання «Радість руху» я пропоную ігри творчого спрямування – для розвитку міміки обличчя, дрібної моторики рук, пантомімічних можливостей тіла. Щоб діти вчилися керувати власним тілом, контролювати поведінку і водночас збагачуватися творчо. У багатьох дошкільників м’язи обличчя розвинуті недостатньо – щоб виправити це, граємо, наприклад, у «Театр». Діти затуляють руками обличчя, я промовляю: «Театр відчиняється – радість з’являється» – вони мають зобразити названу мною емоцію. Потім: театр зачиняється – і відчиняється знову, вже з іншою емоцією. З пантомімічних ігор дуже люблю «Пластилін». Прошу дітей уявити себе шматочками пластиліну. Вони сідають навпочіпки, згинаються – стають ніби пластиліновими кульками. Поки грає музика, вони рухаються, потім я називаю тварину чи предмет, які потрібно зобразити. Коли грали в «Космос» – мали стати сонцем, кометою, ракетою, місяцем. Навмисне пропоную поняття, які не кожен дорослий зможе показати! Вона – «своя» – Показували такі ігри на практичному занятті під час конкурсу? – На конкурсі проводила заняття «Формування світогляду дитини через пізнання світу професій». Ми грали в школу юних пекарів. Напередодні заняття я мала змогу познайомитися з новими вихованцями: підійшла до них. Віталися ми, граючи в «Сонечко» – я була сонечком, а вони промінцями. Ми тиснули одне одному руки. Думаю, їх підкорило те, що «тьотя вихователька» не була суворою, а прийшла в джинсах і майці, сіла просто на килим і почала з ними розмовляти. Такий підхід викликає довіру: о, це друг, вона сміється, простягає руку – отже, «своя». Вони мене запрошували: «Приходьте завтра, ми Вас чекатимемо!». – Що відбувалося наступного дня? – Перед початком заняття я прийшла у формі пекаря і запропонувала своїм новим знайомим пограти в школу юних пекарів. Вони також одягли фартушки, ковпаки. Заняття проводили, теж сидячи на підлозі: діти по колу, а я посере­дині – така форма організації називається «акваріум». Переді мною лежав аркуш ватману, а кожен «юний пекар» отримав свою логічну карту (це елемент моєї методики). В центрі карт було зображення пекаря – діти мали відповідь на питання про те, про кого йтиметься. Потім уже вони самі повинні були відповісти, в що одягнений пекар, якими інструментами користується, де працює. Даючи відповіді на запитання, отримували відповідні наклейки, які наліплювали на свої логічні карти, а я схематично зображувала те саме на ватмані. Щоб їм було легше і цікавіше, ми відвідували імпровізовані цехи: по периметру зали, де відбувалося заняття, були розставлені столики. В першому «цеху» вони мали обрати з-поміж інших інструменти, якими користується саме пекар. Були в нас і «пекарня», і «зала дегустації», де куштували бородинський, пшеничний, білий хліб, хліб з висівками і «голосували» за найсмачніший. – А самі хліб «пекли»? – Ліпили з тіста колобки, булочки – хто що хотів. Та спекти їх за 15 хвилин, звичайно, не встигли. Але я як щира господиня пригостила їх великим смачним пирогом (який – спасибі їм! – спекли батьки моїх вихованців). Усі діти отримали посвідчення юного пекаря. Під час заняття ми з ними поговорили про соціальну значущість професії – це і розвиток мислення, мовлення, й елемент соціалізації дитини. В неї формується особисте ставлення до професії – а отже, і первісна мотивація: ким бути в майбутньому? …В обласному турі конкурсу я перемогла з великим відривом, та найбільшою нагородою стали для мене слова вихованців, які почула по закінченні заняття: «Приходьте до нас. Будьте нашою вихователькою!» Дивитися «очі в очі» – Відкрийте секрет такого успіху. – Секрету немає: дітей потрібно любити і поважати. Інакше нічого не вийде: якщо будеш вивищуватися над дитиною, бо ти старший, вона навряд чи тобі довірятиме. Поважатиме? Так, але це буде повага з остраху. В педагогіці є поняття «контакт очі в очі» – не потрібно соромитися опуститися на один рівень з дитиною. Всі заняття з вихованцями я проводжу, сидячи на килимі поруч з ними, щоб не дивилися на мене знизу вгору: це некоректно. Вважаю, це і є професіоналізм – не соромитися опуститися поряд з дітьми на коліна. – А що є професіоналізмом у спілкуванні з батьками? – Я вважаю, коли працюєш з дітьми, дуже важливо донести до батьків те, чим ми займаємося упродовж дня. Є багато вихователів, які чудово роблять свою справу в групі, але батьки про це не знають… На групових батьківських зборах ми вирішуємо тільки організаційні моменти, а виховні обговорюємо індивідуально з мамою чи татом дитини. Всі батьки різні, по-різному бачать виховання – тому й підхід потрібен індивідуальний. Тоді виникатиме контакт. Переконувати батьків намагаюся не словами, а тим, що вони самі бачать у групі, коли приходять забирати дитину. Той самий аркуш ватману зазвичай вішаю в коридорі, щоб батьки розуміли: відбулося заняття, діти отримали знання. Час від часу можу «закинути вудку»: «А чули про таке?» – і людська цікавість спонукає знайти відповідну інформацію. З батьками поводжуся дуже обережно – повчати їх не можна! А батьки й через роки моє ім’я та по батькові пам’ятають краще за своїх дітей. І не тільки пам’ятають – приводять у мою групу другу, а то й третю дитину. А коли зустрічаю когось із колишніх вихованців, запитую: «Хоча б щось пам’ятаєш про дитячий садочок?» – «Так, було весело!» Для мене це найголовніше – щоб виховання було сповнене радості, діти отримували від цього задоволення.   Валентина СКАЛИГА, «Освіта України»

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу