УСІ ПРОФЕСІЇ — ВІД УЧИТЕЛЯ - 196І лише одна від Бога — вчитель, вважає ректор ХНПУ Іван Прокопенко, який днями святкує ювілей.

Харківський національний педагогічний університет імені Григорія Сковороди — один з провідних профільних університетів України. Варто лише згадати про десятки докторських і кандидатських дисертацій, які тут захищають щороку. Ці наукові роботи мають бути дуже високого рівня, адже, приміром, учена рада із захисту докторських дисертацій складається лише із докторів наук і академіків. А взагалі в університеті працює понад тридцять докторів педагогічних наук, навчаються 11 тисяч студентів, а майже стовідсоткове їх працевлаштування після закінчення навчання свідчить саме за себе. Тут здобувають освіту півтисячі іноземців, є 15 факультетів, 60 спеціальностей, або спеціалізацій – на всі потреби школи. Тут виникли десятки наукових шкіл і немає кафедр без докторів наук.

Іван Прокопенко зізнається, що куди не поїхав би, всю­ди зустрічає своїх випускни­ків, адже лише на посаді ректора віддав університету 30 років. Іван Федорович у нашому інтерв’ю багато розмірковував над тим, який процес відбувається в га­лузі нині, і що варто зробити для її розвитку.

ЩО ТАКЕ ОСВІТНЯ КОНСТИТУЦІЯ?

Він, зокрема, вважає: держава все-таки прийде до єдиного За­кону про освіту, що має бути платформою освітньої політи­ки — від дошкілля до універ­ситетів. Повинна бути ОСВІТ­НЯ КОНСТИТУЦІЯ! Прямої дії. Освіті треба слугувати як осно­воположній функції держави. Завдання держави — дбати про освіченість нації, яка дає висо­ку продуктивність, уміння жити у злагоді і мирі, стабільність, по­розуміння. І коштів на освіту тре­ба виділяти 100+1 %, бо вона дає відповіді на багато запитань. Її давно вже не треба сприйма­ти, як галузь виробничої сфери. Вона ніколи й не була галуззю. А оскільки до неї так ставили­ся, то й стояла в черзі, а по­переду завжди інші: військові, будівельні, машинобудівні. Таке ставлення на роки гальмує роз­виток суспільства, економіки, ін­новаційних технологій.

— Ще одна функція осві­ти — виховання громадянина, патріота держави, — каже Іван Прокопенко. Ось іноді чую за­клик: «Треба готувати інжене­рів!» Чекайте, а — вчитель? Не буде вчителя, хто готуватиме ін­женерів?

Освітній простір ми створи­ли. Не в кожній країні є повна обов’язкова середня освіта, на­віть у Росії. Але завдання уні­верситетів — відтворювати ква­ліфікованого вчителя для всіх освітянських сегментів. Кожен, хто обирає цей шлях, має пройти науку педуніверситету. В нашій аспірантурі більш як 20 навчаль­них курсів, повне володіння іно­земними мовами. Для цього на трьох філологічних факультетах вивчається 12 іноземних мов, а російська й українська — про­фесійно. До речі, сьогодні в уні­верситеті навчаються представ­ники 32 країн.

ПЕДАГОГ – СКЛАДОВА ДЕРЖБЕЗПЕКИ

— Між іншим, — продовжує Іван Федорович, — ми можемо зіткнутися з такою картиною: вийдемо на нормальні демогра­фічні показники, а дітей навча­ти нікому. Учитель в освітньому просторі — питання державної безпеки. Звичайно добре, коли оптимізують кількість шкіл, за­кладів, рахують гроші, а треба враховувати долю. Долю населе­ного пункту, території, держави. Грошей нема? Ну то навчайте дистанційно, біля «скайпа», це ж реально. Вчитель — дуже склад­на і багатоаспектна професія. Слово «зсіепсе», що перекла­дається як «наука», для нас озна­чає «виховання». А ми послаби­ли виховну функцію в цілому. Через те будемо наражатися на «недовихованість». А це вплива­тиме на все. На відтік населення, наприклад. Поляки, чехи, литов­ці тепер заманюють нашу молодь до своїх університетів. Та й у на­шому, ще імператорському уні­верситеті, колись майбутні вчи­телі здобували освіту безплатно. Але при вступі підписували уго­ду, що шість років працювати­муть там, куди земство напра­вить.

Тобто держава не може всіх наділити бюджетом, але, визна­чивши освітні пріоритети, мож­на вже сьогодні щось робити. Освіту не реформувати треба, а модернізувати. А ми ліквідува­ли доуніверситетську підготовку вчителя і маємо гігантські відсі­ви. Так само незалежне тесто­ве оцінювання не повинно ви­тісняти професійну орієнтацію. Ми втратили позашкільну систе­му виховання, а це формує не-контрольоване витрачання часу. А діти формують свої, теж не-контрольовані спільноти…

І чому ми не знаходимо мож­ливості мати у кожній школі практичного психолога? Завдан­ня якого — спостерігати за ді­тьми, їхнім станом. Так само со­ціальний педагог.

Ми маємо власну концепцію виховання. Створили структури, охоплюючи свідому підготовку до політичного життя, дискусій­ні клуби, маємо зразкове само­врядування. А ще — унікальний центр козацького виховання іме­ні Сковороди, який існує 10 ро­ків. Дуже хочуть і школи мати такі центри. Це підходить для нас, українців, й історично, і фактично — для фізичного, па­тріотичного виховання. Тисячі дітей носять козацьку форму і пишаються тим.

СІЛЬСЬКІЙ ШКОЛІ — УНІВЕРСАЛЬНИЙ УЧИТЕЛЬ

УСІ ПРОФЕСІЇ — ВІД УЧИТЕЛЯ - 069— Мене критикують, що готу­ємо економістів і юристів, — каже ректор. — Так то ж для школи! Ось буде реформа в аграрному секторі. З’являться діти фермерів, маленькі шко­ли. А ми вже зробили так, щоб всю програму 9-річної школи міг вести один учитель. Це ж в які часи було, щоб у селі був юрист? Професіонал, який може і ба­бусі допомогти заяву написати, і місцеву агрофірму захистити. Ми готуємо фахівців для життя. Щорічно 100 % моїх випускників отримують запрошення на робо­ту. Все це в сумі дає право ска­зати, що ми готуємо вчителя на вимогу завтрашнього дня.

І взагалі, я слідом за міністром кажу, що всі професії — від учи­теля. І тільки одна — від Бога: сам учитель.

— Як ви ставитеся до ідеї дослід­ницьких університетів?

— Держава має заохочувати наукову, пошукову роботу. Ми ще не дожили до такого, щоб якісь фірми чи корпорації замов­ляли дослідження. Але в мене враження, що це звання бага­тьом потрібне лише для того, щоб канючити в держави додат­кові бюджетні кошти. Та й узага­лі — фінансувати треба саме до­слідження, а не прибиральниць у закладі, який випросив собі таке звання. Фінанси треба спрямову­вати, як ліки: адресно. А сьогодні такі кошти одержують в основ­ному ті, хто спритніше подолав дистанцію між містом і урядом. Як сприймати розподіл універси­тетів за кількісними параметра­ми? У світі є і великі, і малень­кі, проте видатні. Повинні бути рівні умови фінансування. Є на­ука — отримуй підтримку.

— Іване Федоровичу, ви готуєте вчителів інформатики…

— Ми першими в країні поча­ли готувати вчителів інформати­ки, добилися, щоб це був напрям підготовки. Наші вчителі інфор­матики володіють іноземною мо­вою, знають математику і фізи­ку, а такий учитель готовий до всіх напрямів. 20 років поспіль проводимо серйозну олімпіаду з інформатики для університетів. У студентів з’являється інтерес до наукової роботи, цього року привезли стільки різних призів і медалей! Ми маємо чудовий блок спортивного, естетичного виховання: 57 колективів, є на­родні — хори, камерні, характер­ні, на кожному факультеті, бо як справжньому вчителеві без цьо­го вміння?

ОСВІТА МАЄ БУТИ ПОЛІКУЛЬТУРНОЮ

Нічого не можна навчити, якщо не вчитися самому. І викладач уже не той — з текою в руках і окулярами на носі. Він має бути цікавим. З мене сміються: в тебе там і танці обов’язкові, і фехтування. А я кажу: вчи­телька пройшла по класу, і од­разу видно — вчилася вона цьо­го, чи ні. А, може, їй з дітьми у похід піти і показати клас? А потім уже й до математики перейти. Я кажу студентам: пам’ятайте, на вас дивляться сотні очей! Наш учитель має бути щасливим. І сіяти це щас­тя серед дітей.

— Університет вам — як ди­тина…

— Я щасливий, бо працюю в колективі однодумців. Ось пе­ред вами — академічне видання творів Григорія Сковороди. Під­готував наш колишній студент, якому я колись порекомендував вивчати твори цього мандрівно­го філософа. Професор, доктор наук Леонід Ушкалов має понад 20 монографій.

— У вас добрі стосунки з інши­ми університетами?

— Ми так захопилися про­блемами європейської співдруж­ності, що забули про нашу по­всякденну співдружність. Освіта повинна бути полікультурною в умовах багатонаціонального сус­пільства, яке традиційно розмеж­оване за якимись критеріями.

Дружбу треба заохочувати на державному рівні, щоб на­ціональні, релігійні, історико-культурні питання і навіть уша­нування — хто для кого герой, не розділяли. Можна обмінюва­тися групами студентів — на се­местр, на рік. Нехай поживуть, подивляться. Південь, Схід, За­хід… На жаль, у нас немає сис­теми шкільного, студентського туризму. Нехай би із Заходу на Схід молодь приїхала, по­була на морі, у шахту спусти­лася, побачила, як живуть і пра­цюють люди. А хтось поїде у Карпати — побачить гори, зам­ки, річки.

Я пишаюся кожним випус­кником, незалежно, як його доля склалася. А вони мають горди­тися, що закінчили університет імені Григорія Сковороди.

— У вас є послідовники?

— Скажу коротко: в нас по­тужний кадровий резерв. Узагалі треба зняти питання про ректо­рів. Ось колектив, ось кандидати, обговорили — обрали, має бути достатньо колективної думки. В усі періоди були потуги окремих діячів «узяти» посаду ректора. А коли приходить на посаду, то виявляється, що тут працювати треба день і ніч.

А в мене завжди потяг до ді­тей був — вони за мною ще в селі караванами бігали. То я так з тієї стежки за всі мої роки і не зійшов.

Ольга КОВАЛЕНКО, «Освіта України» № 41-42

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *