Я написала цей нарис з власного досвіду і з оглядкою на досвід тих людей, які діляться зі мною сповіддю про важкі, але все ж незабутні, будні студентської «роботи». Чому роботи? Та тому що ці 5 років нашого молодого життя без сумніву – робота! Не вірте всім, хто каже, що студентське життя – безтурботне чи веселе. Вірте тільки, що воно шалене, нестримне, незабутнє. Таке ж бо неможливо забути! Неврівноважене, нестабільне, заклопотане і безсумнівно безсонне. Хочеться лише одного – спати. І щоб, прокинувшись, нічого не треба було робити. Такого кортить звісно, якщо ти вчишся і весь у навчанні як в липкій павутині. Якщо ж б’єш байдики і регулярно списуєш у когорти відмінників, що наче сомнамбули, зграйками, як пінгвіни, блукають від бібліотеки до бібліотеки, то в тебе є час підняти очі і бодай спостерегти зміну пір року. На що  у категорії пінгвінів…е… відмінників (обмовка!) часу немає, і тому іноді вони доношують шапку до квітня, а чоботи – до літньої сесії. Сьогодні четвер. Напевно. Принаймні календар дивиться на мене відривною сторінкою саме четверга. Оля вчора як прийшла з побачення о 23, так і впала спати. Знову шоколадкою відкупилася від розпитувань Нелі Генріхівни, схожої на матрьошку, вахтерки у картатій, пов’язаній на стегнах хустки часів перебудови. Оля – це мій одвічний співв’язень, сусідка по палаті №6, бранка системи під назвою вища освіта. Це мій вірний Санчо Панса та підступний Сірий Кардинал. Це з нею і з Катрусею ми мирно дрейфуємо, а перед сесією панічно борсаємося у водах студентських пристрастей. Розплющую одне око. Піднімаюся з ліжка. Де моя друга шкарпетка? Щоб знайти її, розплющую друге око. На ній сидить Карл. Не те щоб це король Англії сидів у мене на шкарпетці. Це Ольчин кіт, що живе у нас на правах законспірованого під кудлату подушку біженця. Оля спить, розкинувши руки і сопить у подушку, пом’явши щоку. Вона у не розстібнутій блузі, джинсах і теж в одній шкарпетці. Як же ми схожі – вдоволено помічаю я. Пищить годинник. Оля як мертвий танк – не ворушиться. Де  годинник, що його звук наче пожежна тривога? Під ліжком, під столом, на столі, за вікном, за дверима, у вухах? А! Он він. Прислухаюся до холодильника. Точно. Це він від холоду горланить. Взагалі, ми з Олею і Катрусею живемо впорядковано. Правда, Оля любить залишати ввімкненою плиту на кухні і забувати годувати Карла – він їсть або «монетне дерево», або мої конспекти. Катруся забуває прищіпками зафіксовувати білизну і з балкону остання часто робить ледь не кругосвітню подорож. Але у всіх свої дивацтва. Ейнштейн взагалі не носив шкарпеток, а Пушкін стріляв у лазні. Навіть Неля Генріхівна розмовляє з радіоприймачем. Сьогодні все спокійно – Ольчина шкарпетка на люстрі,  крихти з її булки на її і чомусь на моїй постелі, кола-кола, розлита Катрусею, мирно висихає на катастрофічній відстані від мого зошита, а самої Катрусі й поготів немає, двері незамкнені, Олегів телефон пищить як дитя, вимагаючи зарядки а мій мозок – розуміння. З яких пір Олегів телефон живе у нас? Чи Олег? Чи це ми у його кімнаті?.. Та хіба винна я, що вчора муза завітала до мене опів на другу ночі і сьогодні я, як досвідчений алкоголік, плутаюся у власних думках?! Четвер… На пари о   (ми ж бо вчимося на другу зміну і вертаємося близько восьмої навпомацки). На сьогодні робити зовсім нічого – реферат з філософії про бородача Фрейда, статтю з журналістського розслідування, соціальну журналістику. А ще теоретично треба поїсти (хоча б раз на добу), випрати кофтину, яка вже другий тиждень проситься у воду, протерти пил з комп’ютера, доки він ще не злився зі столом у своєму пильному камуфляжі, та й з Олею домовлялися в кіно піти, ще занести чоботи в ремонт, купити хліба, винести сміття і не збожеволіти. У цей момент я відчула себе одноклітинним організмом, який тільки й може, що мигтіти вусиком, як хламідомонада і повністю підвладний течії. Данте з його дев’ятьома колами пекла, побачивши наші, придумав би ще зо п’ять. А ще День Студента на носі. Безглузде свято студентських витребеньок, алкоголю, нічних зборищ і горлання пісень на всіх існуючих і неіснуючих мовах світу. Та в нас, власне, усі дні – студента. Наш алкоголь – пари, від яких п’янієш і забуваєш самого себе. Та його треба якось святкувати. А може, й не треба… Він сам мене знайде, як каральний меч всевишнього, де б я не була. Ввірветься у кімнату в образі Олега з гітарою через плече і з тортом у правій руці, а у лівій – з двома пляшками шампанського, і наче вихором винесе мене у 329-ту кімнату – вічне зборище криків і алкоголю. Там уже навіть стіни просякнуті всіма можливими атрибутами студентського життя. Олег-бо може святкувати все, що завгодно: весілля, стипендію, сесію (її початок і урочисте завершення), новий телефон, втрату  цього вчорашньо відсвяткованого телефону, день народження ректора, двійку з профільного предмету… Годую Карла залишками чийогось вчорашнього обіду. Оля спить. Їм зачерствілу булку. Пишу конспект і ненавмисно кришу у нього здобою. Оля спить. Мені на голову падає її шкарпетка, як відторгнутий люстрою організм. Це знак. Час будити Олю. Їй на одинадцяту на роботу. «Call-центр». Дурні запитання та привітні її відповіді, її ненависть до людей і їхніх дурних питань. Вона штовхає мене у коліно. Із заплющеними очима піднімається на лікоть і мимрить щось на зразок: «Зараз, зараз, мамо…». І плюхається знову у нетрі перини. Подушка – єдине, чого вона прагне. Та чого гріха таїти – і я теж. Це єдине, що не відпускає нас, і розлуку з чим ми переживаємо болісно. Ось Олька зістрибує з ліжка, жахається, що до виходу 20 хвилин, кличе шкарпетку – прибігає Карл. Вона мчить у ванну, за п’ять хвилин вертається і викидає з шафи усе, що там є і чого там немає. Вивуджує з купи лахів кофтинку, запихає все одним рухом назад у шафу і підпирає стільцем, щоб не вивалилося назад. Ось вона вже причесана, намакіяжена. Це – Ольга Костянтинівна. Випроваджую її на роботу – даю два бутерброди, відірвані від власного серця і відчуваю себе матір’ю Терезою. Повертаюся до філософії. На ній сидить Карл. Вирішую зайнятися пранням. Далі – знищую пил. Помічаю – Карл звільнив мою філософію. Прибігає Катруся – її покинув бойфренд. Насправді, я-то знаю, що це вона його покинула, але ще я знаю, що вона має потребу жалітися. І жалітиметься вона мені. Вже дванадцята. Прибігає Олег і вимагає свій телефон. Олег питає, чого в нас такий розгардіяш. Пригадую слова Ольги Костянтинівни і озвучую їх: «Сам ти розгардіяш! У нас кітч з елементами хаотичної еклектики!» Він, вражений, думає, що я збожеволіла. Ледь не забула! Фотографії «ВКонтакті» – однокурсниця Кіра побувала на весіллі. Власному. Вона  заміж вийшла не за кого-будь, а за власника червоної «Мазерраті», і курсову вже майже закінчила. А я ще й тему не придумала. А для особистого життя я можу виділити хіба 15 хвилин перерви між першою і другою парами. Несподівано від Катрусі дізнаюся, що сьогодні п’ятниця. А значить – короткий день. Тому філософія і соціалка кануть в Лету. Поспіхом одягаюся, схоплюю пакет зі сміттям, наступаю на хвіст Карлові, вибачаюся, гримаю дверима, поки Катруся малює брови і вирішує миритися зі своїм «нєпутьовим» Олексієм. У дверях Неля Генріхівна відчитує МЕНЕ(!) за нічні походеньки Ольки. Мене, яка вже забула, як виглядає дискотека. На вулиці згадую, що не прищепила прищепками свою кофтину, не зарядила телефон і переплутала наші з Олею рукавиці. Тролейбус підступно мигтить фарами, повільно віддаляючись. Купую хліб у ларьку коло зупинки, автоматично відкушую скоринку. І так мені хочеться додому! Та сьогодні ж п’ятниця (а я ще не звикла). І сьогодні ж я їду додому! Подалі від галасливої Ольки та схожої на метеор Катрусі, від завжди безтурботного Олега, який бісить мене своєю безтурботністю і здатністю триматися на стипендії, відвідуючи 20% занять, від просякнутої палеолітом Нелі Генріхівни та безкінечних філософій, розслідувань, наманікюрених та напомаджених викладачів, обвішаних краватками, окулярами і годинниками та викладачок, прикрашених сережками, ланцюжками, підборами, мереживом… В електричці я засинаю коло запотілого вікна. І сниться мені Карл, який друкує щось на моєму ноутбуці. Він в окулярах. Далі – він грає на Олеговій гітарі. І обличчя у нього чомусь Нелі Генріхівни. І він в одній шкарпетці літає під люстрою. Матінко Божа! Це не Карл – це Бегемот з «Майстра і Маргарити»!.. «Мамо!» – кричу я ще у під’їзді, коли зачуваю, що мої двері під номером «39» відчиняються – мама завжди виглядає мене з вінка, ховаючись у нетрях рожевих фіранок, і від того я зроду не помічаю її з вулиці. Ми обіймаємося. Вона пахне кухнею – свіжим білим хлібом і полуничним варенням, печеними яблуками, салатом «Олів’є», пряженим молоком, маковим пирогом та моїм улюбленим чаєм «1000 і 1 ніч». Я знову дитя і мене всі улещують. Маленька Оленка ще більше виросла і вже говорить «Ірця», з впевненою «р», а не «л», як було ще минулого мого приїзду. Вона стрибає навколо мене, наче я Дід Мороз і декламує вірша. Татко дивиться футбол і лице його, напружене у передчутті голу, осяяне полиском екрану, у темряві здається святим – з блакитним німбом. Кімната наповнена присутністю аж надто голосного коментатора – певно змінили – раніше був якийсь спокійніший. Я заходжу – він якось безцільно махає рукою в мій бік. І я повністю у володіннях мами. Я завжди знаю, що так і буде. Просто це мій обов’язок – зайти до нього.  Знаю я й те, що він по закінченні трансляції матчу, де 22 здоровенних чолов’яги бігають за колобком, прийде і винувато сяде на окрайчику стільця і буде уважно слухати мої розповіді, як казки про столичне життя. Але батьки й досі не збагнули, що столичного життя я не бачу. Я бачу лише окремі його атрибути – тролейбуси, затори, інститут, метро. Ось мама і Оленка оглядають мене, як заморську диковинку і починають осипати питаннями, з яких я не можу вибратися навіть аби сьорбнути свого чаю. Прибігає сусідка, яка нюхом чує, що я тут. З нею – кіт. Точнісінько Карл. Тільки Нафаня… Я розумію, що тут та сама палата номер 6. Оленка – це Олька, мама – Катруся, татко – Олег, а сусідка – Неля Генріхівна. Чай вдаряє в голову зовсім не як чай. Виявляється, мама накрапала у нього наливки – я ж бо, за її мірками, змерзла «як цуцик». Все починає ходити ходуном. Повіки в мене вже медові, я розпашіла і вільна бодай на ці нещасні 2 дні. Та ні. Вони найщасливіші. …Я у пухкому халаті. Мама у кухні чаклує свої вареники-голубці-пироги, наче хоче, щоб я стала Вінні Пухом і не змогла пройти крізь двері і поїхати назад. У мене медитація у минуле. Стільки всього сталося після школи. Я вже зовсім інша. І справа не в новій стрижці чи макіяжі. Я нова зсередини і зовсім не маю часу про це подумати. Я змінююся, не встигаючи цього помічати. Студентське життя роз’єднало мене зі шкільними друзями. Тепер у мене постійний стан: «Активно нічого не встигаю». І тільки тут – у нетрях рідних подушок, фіранок, ковдр, під сміх невгамовної Оленки, під монотонний буркіт футбольних оглядачів я така сама як і колись – ще до того, як столичне життя поглинуло мене, як кит молюска. Я забуваю про холодні аудиторії, штовханину у гардеробі, запізнення на пари – все стає якимось далеко-непотрібним і зовсім мене не торкає. Важливим стає перший зуб, що випав у Оленки, 5 кілограмів, які скинула мама і новий татків костюм. Я кажу собі: «Ірцю, ще півтора року і ти нарешті засинатимеш спокійно і Карл не спатиме у тебе на животі». І одразу ж додаю: «Не факт». Але тоді, я точно знаю, я збагну, що ці роки безповоротно минули, та недарма. І буде що розповісти онукам через півстоліття не менш божевільного життя!.. Я вже сплю. Мама співає Оленці пісеньку. Але я-то знаю, що це – мені. Завтра ми сидітимемо і сміятимемося зі старої сімейної комедії. Далі – питимемо чай. І розмови… Довгі і протяжні, як Чумацький Шлях. «От поїдеш до столиці – будеш як сестра», – авторитетно каже Оленці татко. Мама шикає на нього. Мовляв: «Куди вже там! Не лякай дитину. Вже одна поїхала – хочеш, аби і друга покинула нас?!» Я нахабно не вчитиму уроків вдома. Бо я вдома. Бо я студент, який має право на думки і на чай «1000 і 1 ніч». Потім покличу халяву, і вона неодмінно мені допоможе. Нехай наші у 329 – святкують День Студента. Я тут святкую «День Дому». Завтра мої до опівдня ходитимуть на пальчиках, щоб мене не розбудити і штори не розсуватимуть до обіду, хоча тато буде бурчати, що ніжити мене – не до добра. Нехай. Але спати треба. І як на зло – не спиться мені. Післязавтра ж бо – повертатися назад. І частувати Олю, Катрусю і Карла матусиними пирогами. Це мої найулюбленіші, але я все віддаю їм – їхні мами такого не печуть. Бо моя мама – найкраща. І життя моє найкраще. Бо я  – студент. Ірина Бегаль, студентка 3 курсу Інституту Журналістики КНУ ім. Т.Шевченка Від редакції. Цей матеріал публікуємо на умовах Конкурсу (https://pedpresa.com.ua/napyshy-stattyu-pro-studentske-zhyttya-otrymaj-pryz/). Бажаємо успіхів Ірині та іншим учасникам!

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Коментарі закриті.