Про перспективи аграрної освіти, про те, скільки ветеринарів, агрономів, зоотехніків потрібно країні, про співвідношення ринків праці і освітніх послуг ми поспілкувалися з директором Навчально-методичного центру Міністерства аграрної політики та продовольства України Миколою ХОМЕНКОМ. Ця установа розробляє стандарти вищої освіти, навчальні програми, плани, проводить наукові дослідження в галузі, створює дидактичні засоби навчання.

 

 — За роки незалежності ми зберегли систему аграрної освіти Укра­їни — всі наші навчальні за­клади, — розповідає Микола Павлович. — Хоча в аграрних коледжах, технікумах, університетах значну частку станов­лять сільськогосподарські спе­ціальності, які на цьому етапі не надто користуються попу­лярністю.

КРИЗА ГРЯДЕ ЧЕРЕЗ ВІДСУТНІСТЬ РОБОЧИХ МІСЦЬ

— Є думка, що аграрні закла­ди повинні готувати спеціаліс­тів тільки для села…

— Наші навчальні заклади розраховані не лише на те, щоб «кувати» кадри для сільсько­господарського виробництва, а й фахівців для формування від­повідної інфраструктури сіль­ських територій, їх сталого роз­витку, — продовжує Микола Хоменко. — Сьогодні в усьому світі стурбовані питанням пра­цевлаштування і створенням нових робочих місць. Криза, другу хвилю якої тепер очіку­ють у всьому світі, гряде через соціальні умови, відсутність ро­бочих місць. Ось, наприклад, у Греції, Португалії, Іспанії, Іта­лії людей не те, що заробітна плата не влаштовує — просто немає робочих місць.

На цьому етапі відбулася певна переорієнтація. Колись у сільськогосподарському ви­робництві в нас було охоплено одну третину всього населен­ня. І ми дивувалися, що в США два відсотки фермерів (від усьо­го населення) годує всю країну.

Сьогодні п’ять — шість від­сотків населення України задіяні в сільськогосподарському виробництві. Але цю цифру по­трібно розглядати в контексті ринку праці взагалі. Так, 56 — 60 відсотків людей на ринку праці зайняті у сфері обслуго­вування, інформаційно-комуні­каційного забезпечення, розва­жального бізнесу тощо. Тож відсоток тих, хто задіяний на виробництві, порівняно досить високий.

— Тобто, коли ми думаємо, кого нам готувати, потрібно враховувати розвиток еконо­міки. Яка ваша думка щодо ме­ханізму держзамовлення?

— Ми розглянули статис­тику двадцятирічної давності і побачили, що в нас, порівняно з 1990 роком, держзамовлення на підготовку агрономів змен­шено втричі, ветеринарних лі­карів — удвічі, бухгалтерів — уп’ятеро. І так майже з кожної спеціальності. Навантаження на бюджет зменшується. При формуванні держзамовлення, звичайно, мусимо враховува­ти потребу роботодавців, адже вони платять податки.

Сьогодні ми повинні орієн­туватися на потребу у фахів­цях, виходячи з кількох параме­трів. У сільському господарстві це поголів’я худоби, площі сільськогосподарських угідь, кіль­кість агропідприємств тощо. З іншого боку, ми маємо 2,5 мільйона голів великої рога­тої худоби і говоримо, що під цю кількість потрібно готува­ти ветеринарів. Але уряд по­ставив завдання збільшити це поголів’я ще на один мільйон. Тож маємо вже сьогодні дума­ти про перспективу і підготов­ку відповідної кількості фахів­ців галузі тваринництва.

Так само і щодо зерна. Цьо­го року зібрано 53 мільйони тонн зернових. Це колосаль­ний урожай, але в перспекти­ві такий показник має зрости до 80 мільйонів. І, звичайно, потрібні кадри. Загалом, потре­ба у тих чи інших кадрах ви­значається розвитком економі­ки країни.

Варто звернути увагу і на світовий досвід, який показує, що коли минає три роки після завершення навчання, за фа­хом працює не більш як 30, в кращому випадку — 40 відсо­тків фахівців.

Сьогодні молодий спеціа­ліст, який завершує навчан­ня, розуміє, що навряд чи все життя працюватиме за базо­вою спеціальністю. Він зміню­ватиме фах залежно від си­туацій у житті, економіці чи інших факторів. Але базові знання в людини вже є. На­приклад, якщо спеціальність технічного спрямування, то людина може працювати у сфері технічного сервісу, обслуговування.

Якщо візьмемо ветеринарів, то їх сьогодні працює 56 тисяч. Випускаємо близько трьох тисяч фахівців щороку. Але відбудеть­ся певна ротація, значна частина з них обере інший фах. Напри­клад, стане бізнесменами.

Я не прихильник того, щоб однозначно казати: ось, бухгал­тери не потрібні, багато юрис­тів не треба. Державне за­мовлення в аграрних ВНЗ на юристів і бухгалтерів невели­ке. І не обов’язково, щоб усі ці люди ставали адвокатами, бух­галтерами, економістами. Вони можуть започаткувати влас­ну справу, стати бізнесмена­ми, менеджерами. Але знання, отримані в навчальному закла­ді, нікуди не дінуться. Я взагалі якнайширше ввів би економіч­ну складову до програми підго­товки фахівців за будь-якими спеціальностями.

— У системі аграрної освіти по­над сто технікумів і коледжів, кілька десятків університетів. Який студент сьогодні прихо­дить у навчальні заклади?

— Якщо зіставляти з радян­ськими часами, кількість сту­дентів (враховуючи і бюджетників і контрактників) в нас збільшилася вдвічі. А йдуть че­рез те, що сільській молоді в на­ших закладах комфортно. При­ходить людина на навчання, а там 80 таких сільських моло­дих людей, які прийшли з таких самих сільських шкіл. Вонидо­бре почуватимуться там, де на­вчалися їхні батьки, де є певні традиції. Сьогодні це цінується.

ЛЮДИНА НЕ ПОВИННА СТАТИ В ЧЕРГУ ЗА ДИПЛОМОМ, А ЗДОБУТИ ЗНАННЯ

— Цей рік був урожайним на різні концепції і стратегії. Ось Кабмін нещодавно ухвалив Концепцію розвитку аграрної освіти і науки. Що в цьому документі?

— Там закладено питан­ня укрупнення аграрних ВНЗ, стратегію оптимізації системи аграрної освіти. Хочемо ми чи не хочемо, але це відбувати­меться. Сьогодні в нас із 117 технікумів і коледжів самостій­ними залишились лише 24, а 93 вже увійшли до структури ВНЗ ІІІ — ІV рівнів акредитації. Це нормальне явище, вимога часу. До речі, після технікумів і ко­леджів за ступеневою освітою, враховуючи показники остан­ніх років і цьогорічні, 35 від­сотків студентів продовжують навчання в аграрних універси­тетах. Скажу, що це далеко не граничний показник. Вважаю, що найближчим часом він ста­новитиме 50 відсотків.

— Чи є перекіс між ринком праці і ринком освітніх по­слуг?

— Освіта і виробництво го­ворять різними мовами. Освіта хоче заманити до себе якомо­га більше студентів на найпопулярніші престижні спеці­альності. І потужні навчальні заклади, в яких є такі спеці­альності, зацікавлені в цьому. А ринок праці показує, що не вистачає кваліфікованих робіт­ників, інженерів, програмістів. Є претензії, завжди наводять приклад піраміди — раніше була в підвалинах профтехосвіта, яка готувала багато робітни­ків, середній сегмент — фахів­ців з середньою спеціальною освітою, а на вершині — вже вища. Але то в минулому. Є тенденція, що робітник йде до ВНЗ, платить гроші, знаючи, що після завершення універ­ситету він і надалі працюва­тиме робітником через високу заробітну плату. Вища освіта йому потрібна для того, щоб піднятися на вищий суспільний щабель. Через це в розвину­тих країнах 70 відсотків людей мають вищу освіту. І це нор­мально. Людина соціально за­програмована жити щасливо, бути грамотною з відповідним інтелектуальним розвитком. Інша справа, що вона непови­нна просто стати в чергу за ди­пломом, а здобути знання. На­чальний заклад мусить його не просто видати, а дати знання. Оце і є якість освіти.

РОБОТОДАВЕЦЬ ХОЧЕ ЯКІСНОГО ФАХІВЦЯ, АЛЕ…

— Якісна освіта неможлива без якісного викладача…

— Справді, якість освіти — в самому викладачеві. Я не кажу вже про його знання, про його досвід — не тільки педагогічний, а й виробничий. Хочу сказати і про соціальну мотивацію. Ба­гато традицій значною мірою втрачено. На жаль, інколи ви­кладачеві (особливо прикладних спеціальностей) нема де підви­щувати кваліфікацію. Є пробле­ма в тому, щоб зацікавити ви­робництво, аби воно взяло на стажування цього викладача. Ро­ботодавець хоче мати якісного фахівця, але, звичайно, його можна отримати лише в тісній співпраці з виробником. Вироб­ництву, освіті, науці требара­зом визначати сучасні пріорите­ти, стратегію підготовки кадрів.

Але не зайве нагадати, що за двадцять років викладач «ви­ніс на собі» (а особливо в ко­леджах), зберіг систему освіти, коли продовжував викладацьку роботу, жив у гуртожитках, займався виховною роботою, був куратором групи, читав годи­ни, при цьому отримуючи мізер. Ці викладачі сформували суспільство в цілому, в непро­стий час зберегли нашу молодь.

Шкода лише, що викладачеві у нашій державі ще так і не поставили пам’ятника, хоча є пам’ятник сантехніку, заробіт­чанину, бичку тощо.

Як відомо, в Україні навчаль­ні заклади знаходяться в під­порядкуванні не лише МОНмолодьспорту. Наша газета цим матеріалом розпочинає цикл публікацій про галузеву освіту: військову, медичну тощо. Як навчальні заклади взаємодіють з «центральним» міністер­ством, як узгоджують відом­ства свою внутрішню освіт­ню політику з реформами, які проводить МОНмолодьспорту, які виклики стоять сьогодні пе­ред галузевими училищами, ко­леджами й університетами — про це невдовзі на шпальтах «Освіти України».

ДОСВІД СПІВПРАЦІ

МИ НЕ ЖИВЕМО ОКРЕМО В ЦЬОМУ СВІТІ…

— Завдання Навчально-методичного центру — комплексне методичне забезпе­чення аграрних ВНЗ, — розповіла кореспондентові «освіти України» заступни­ця директора НМЦ Світлана Жуковська. — Але, оскільки ми не живемо окремо в цьому світі — «аграрники» і заклади МОНмолодьспорту дуже тісно співп­рацюють, зокрема, по лінії ради директорів ВНЗ і — іі рівнів акредитації. Є в нас і спеціальності, які «перекликаються» — і будівельники, і землевпоряд­ники, і підготовка фахівців комп’ютерних технологій тощо, тож ми продуктив­но обмінюємось досвідом.

МОВОЮ ЦИФР

До сфери управління Мінагрополітики і продовольства належать 140 ВНЗ і — ІV рівнів акредитації (з них 23 – університети і академії, 117 — техні­куми і коледжі). Контингент становить 247,2 тисячі студентів, майже 71 від­соток студентів — сільська молодь.

Дмитро ШУЛІКІН, «Освіта України» № 85-86

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу