Ще років зо п’ять тому я навіть не задумувався над тим, що буде, коли стану студентом. Зазвичай літа молодії минали за читанням шкільних підручників, олімпіадною біганиною та іншими захопленнями відмінників. Попри те, «ботаном», як на нинішній кшталт можна було б обізвати мене, я не був. Робив те, що мені подобається. Певне, саме тому вступив на омріяний факультет до найкращого столичного вишу. І, як і більшість студентів-вихідців із села, що мають певні заслуги в навчанні, отримав ліжкомісце в гуртожитку. «Тут студентське життя квітує наповну», – подумаєте ви. І це буде безпомильним твердженням. Попри те, весело мені спершу не було. Я не зовсім звик до колективу та шумних компаній. Боявся цього , як «вогню» ще в шкільні часи. Довелось миритися. Сусід мені трапився непоганий. Говорив небагато, більше м’язи качав. Іноді здавалося, що далі нема куди. Що вони от-от луснуть (ті м’язи). Але співмешканець не здавався – він вступив у соцзмагання за неймовірний торс. Якось так і семестр непомітно «прокачався». Я ж більше щось читав і жував, а мій сусід натхненно качався.  А якось він мовив мені: «Усе, виїжджаю я від тебе». Сказав, як обухом по голові лупнув. Сказав, як відрізав. Запхав усі свої «надбання» (диски, посуд ,інше причандалля) до двох величезних пакетів на кшталт кубинських (я навіть не знаю, де у нас такі вздріти можна), згорнув книги одним махом до мішка, закинув на плечі гирі й ледь помітно усміхнувся. Лишив одну лиш про себе згадку – старенькі книги з теорії літератури. Як сироти, вони причаїлися згодом в «моєму архіві». Вазона мені свого улюбленого не довірив. Відлучив його від горщика і вручив знайомій панні з нашого блоку. Та дівчина плакала, проводжаючи мого старшого «колегу», наче до армії відряджала, добре ще хоч, що хустинкою в броколі (у неї є така, для нежитю її береже) не змахувала. І згадались мені тоді давні добрі часи. Сидів я за столом, читав Єсеніна (навіяло якось), горіла фосфоричними очима лямпа, за вікном гойдалися берези, а мій сусіда лежав на ліжку і нашивав. Хлопець то був не звичний. Окрім того, що цілодобово качав прес  та підіймав n-кілограмові гирі,  життя свого не уявляв без нитки й голки. Я якось (ви не подумайте, що навмисне) підглянув на його творіння. Сусіда якраз поїсти пішов (їсти він ходив до своєї дівчини чи то пак коханої, що жила поверхом нижче, бо тільки вона могла дібрати для нього вдалий раціон), а я нишком натрапив поглядом на одну з вишиванок. І так вона мені муляти почала. Подумав, що не красиво ото так робити(себто підглядати). Але ж тут така справа. Не йде мені вишивка з голови. Що хоч пробував. На навчанні зосередитися старався. Але коли Старицький, фонетика та Мазепа виявилися безпомічними в цій ситуації й не «вилущили» дурних помислів мені з макітри… Раніше ті вишивки були для мене чимось сокровенним, таїнственим. Сиджу читаю Єсеніна. А поруч сусіда, що так бабусю мою нагадує – затяту любительку голкою махати. І затишно стає на душі, тепло. Що він «намудрував» на полотні я вам не скажу, поділюся лише тими думками, що дівчина його, чи то пак кохана, принципова дуже була, з характером, спокусі не піддавалася. І зрозумів я тоді, чого і що той сусіда мій нашиває, нащо качається цілодобово і плавати бігає щоранку до місцевого басейну. Енергію ж кудись дівати треба!  Більше не напишу про співмешканця, бо і так багато написав, а у нього ключ від кімнати лишився! Протьопало отак і перших півроку моєї «каторги». Хоча, знаєте, не зовсім то і каторга була. Рай цілий. Я вчився, їв і спав. Одне ж задоволення! Інколи, щоправда, хотілося піти на страшний гріх – ввімкнути Пугачову з її шлягером «Гей вы там на верху…» і лупнути декілька разів кулаками в стелю (бо там день незалежності Киргизстану святкували), але минулося. До повного щастя до мене постійно приходила моя псевдо подруга. Оленою звуть. Оленою Прекрасною вона себе вважає. Не було б до того діла мені, коли не стосувалися її «витребеньки» мого спокійного і зваженого існування. Окрім того, що до мене мали підселити нового сусіду, я мав ще хвилюватися про Оленине особисте життя. Не витримали в мене нерви, як прийшла п’яна і полізла цілуватися. І щоб знову не піти на страшний гріх, виставив я її за двері. Олена копилила губи і стискала в руках чашку кави, якої я їй зварив, щоб хоч трохи збадьорити. Весело, одне слово. Зранку Олена прийшла пояснити ситуацію. Я вже не кажу про те, в чому прийшла. Вибачення прийняв, але до кімнати не впустив. Від гріха подалі. І як тут Божих Заповідей дотримуватися, коли зусібіч життя гріховне!? Гріхи так і чигають на бідного студента звідусіль… На початку березня підселили до мене дивного типа. Мало того, що звався він так само, як і попередній, так ще й мовчав постійно. Я все язиком ляскаю, розпитую його щось. Та де там. Мовчки собі пальцями клавіатуру перебирає. Як зомбі, знаєте. Мов закодований. Але ж я хлопець не простий. Від мене так просто нікуди не дінешся. Як почну лялякати, то годі спинити. Хоч заснете, а балакати буду. Бачу, що сусіда вже руки в кулаках стискає, а спинитися не можу. Ото понесло. Не дарма ж хтось зі знайомих Тіном Канделакі мене обізвав (хоча для мене вона Тінатін Гівіївна).  Здавалося мені, що співмешканець от-от закричить. Але все минулося спокійно. З «глухонімого» він перетворився на доволі таки цікавого співбесідника. Я ж казав, що від мене нікуди не дінешся. Ще у школі логопедом підпрацьовував. Але ви, бува, не подумайте чого недоброго. Людина з мене файна. Тільки от приводу давати не треба, бо не спините потім. Дебютна моя сесія минула просто чудово. Отримав я свої перші сотні та й заспокоївся. Всі сердилися на мене, бо я не ходив з ними Халяви звати, тому не чув обурених криків тьоті Галі (вона на вахті була), а бали в заліковці прижилися відмінні. Ото Халява, мабуть, мені вирішила помститися. Бо весь другий семестр мукою для мене був. На одному з іспитів я, виявляється, списував. Хоч я, людоньки, чесне піонерське, про те і сам не знав. Стала наді мною викладачка. Не викладачка – скала! Обперлася руками об парту і стоїть так з півгодини («лупайте сю скалу, допоки сили є»  Франкове згадалося мені одразу). І нащо ото я був вухо почухав? Тут мене звинуватили ледь не у всіх смертних гріхах, що церквою заборонені, у технічній революції насамперед. Так вуха мої сподобалися, що вони (члени комісії екзаменаційної тобто) їх уже поздовж і впоперек просканували. Мені вуха, як вуха, а їм – щось інопланетне. Вже ледь не сказали, що в мене там імплантати з радіоприймачами вмонтовані. Супер. А я, як завжди, не в курсі. То за такою логікою хоча би 5 за винахід поставили, як у відомому фільмі. Куди там!?  Марно сподіватися. І виправдання всі мої суд присяжних розтоптав, як слон мурашку. Тож так і лишився я рушієм технічного прогресу. А десь там, напевне, в куточку Халява нишком хіхікала, бо я ж знову не звав її, а вчився собі, як людина божа. Минає помалу життя студентське. Сьогодні в їдальні стався неприємний конфуз. Допомагав викладачці теки з дипломними виносити (аудиторію цілу). А потім перевозили їх в інший корпус. Чим перевозили? Дивне запитання! Найсучаснішим транспортним засобом. ЗІЛОМ! Тигр, не машина. Я на кузові їхав, бо до кабіни не помістився. Разів зо три тигр наш такі непристойності чверив, що задихнутися можна було. До всього, заглух посеред дороги. Позаду водії обурені сигналять, а я сиджу собі й не рипаюся. Думаю, щоб і мені не дісталося. А то і так вистачає… Поносили ми ті дипломні з хлопцями оперативно. Упріли, щоправда. Я руками теліпаю, а вони, мов каменем набиті. От що то значить – не качатися. Відпочили трохи, то краще стало, але незабаром знову сюрприз влаштували.  Повернувся я до альма-матері й подумав, що непогано було би й перекусити чого після тяжкого робочого дня. Так ото тільки захотів борщу до рота покласти, так рука і затряслася. Та що ж за чудо отаке! Півложки розіллю, доки до губ доведу. Не кажу вже про те, що про мене подумали очевидці. Довелося обмежитися мінералкою. Її то якраз і зміг безперешкодно попити. Отак і живу… потроху. P.S: В ІЖ у нас дуже багато гарних дівчат. Якось керівництво жартома підрахувало, що на одного хлопця цілих 8,75 осіб прекрасної статі виходить! Чи не чудово? Про своє життя-буття коротко розповів студент ІІ курсу Інституту журналістики Петро КАТЕРИНИЧ Від редакції. Цей матеріал публікуємо на умовах Конкурсу (https://pedpresa.com.ua/napyshy-stattyu-pro-studentske-zhyttya-otrymaj-pryz/). Бажаємо успіхів Петру та іншим учасникам!

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Коментарі закриті.