Яким має бути викладач історії? Учасники Міжнародного науково-практичного семінару «Професійний портрет учителя історії ХХІ ст.» шукали відповідь на це запитання Либонь, найкращі педагоги з України й Ради Європи зібралися 14 – 15 листопада в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова. Серед більш як 50 учасників – викладачі провідних ВНЗ України, методисти інститутів післядипломної педагогічної освіти, вчителі загальноосвітніх навчальних закладів, студенти педагогічних ВНЗ. Багато говорилося про толерантність, однак нічого не сказано про такі факти новітньої історії Європи, як зростання ксенофобських настроїв і впливу ультраправих партій Зазначимо, що семінар ор­ганізували Департамент загальної середньої та дошкільної освіти МОНмолодь­спорту України, Директорат з освіти і мов (Тетяна Мінкіна-Мілко, Відділ історичної освіти) Ради Європи, НПУ Драгоманова і Всеукраїнська спілка викла­дачів суспільних дисциплін і гро­мадянської освіти (Тамара Бакка, директор). Основна мета – обговорен­ня проблем, викликів і перспек­тив підготовки вчителів історії для роботи в сучасному мульти-культурному просторі. Велике зацікавлення викли­кали презентації міжнародних експертів. Професор Алоїз Еккер, Департамент дидактики історії, суспільствознавства та громадянської освіти, Віден­ський університет (Австрія), представив доповідь «Профе­сійний портрет учителя істо­рії ХХІ ст.: аспекти підготовки вчителів». Консультант з питань освіти Джон Хеймер (Велико­британія) запропонував пре­зентацію «Професійний пор­трет учителя історії ХХІ ст.: оцінка професійних компетенцій». А професор кафедри іс­торії філософського факульте­ту Белградського університету (Сербія) Марко Шуіца підго­тував доповідь «Професійний портрет учителя історії ХХІ ст.: методика викладання чутливих питань». У рамках семінару відбули­ся три секції, на яких обгово­рювалися питання: розробка ефективних методів і прийомів викладання історії в сучасно­му мультикультурному суспіль­стві: європейський досвід і нові виклики; якими професійними компетентностями має володі­ти вчитель історії ХХІ століття; критерії і технології оцінюван­ня професійних компетентностей сучасного вчителя історії; ме­тодика формування знань, умінь і навичок учителів історії по роз­криттю складних і чутливих пи­тань на уроках історії в мультикультурному середовищі: сучасні виклики й перспективи розви­тку системи підготовки вчите­лів історії. ПРЕДМЕТ СКЛАДНИЙ І… НЕБЕЗПЕЧНИЙ Зі своєрідною настановою пе­ред учасниками семінару висту­пив заступник міністра освіти і науки, молоді та спорту Борис Жебровський, який, до речі, і сам свого часу викладав історію. Борис Михайлович подякував керівництву НПУ імені Драгоманова за допомогу в організації семінару й можливість знову зустрітися з експертами Ради Єв­ропи. Він наголосив, що довго­тривалий досвід співпраці з РЄ вилився в Київське Комюніке, яке можна вважати стандартом подальшої співпраці. За словами замміністра, істо­рія – найскладніша професія, бо вчитель має часто переучувати­ся через зміни ситуації в краї­ні. Він завжди стоїть перед ди­лемою: говорити те, що знає, чи те, що написано в підручнику. Розв’язання цієї проблеми – да­вати учням можливість обирати з потоку інформації різні варіан­ти інтерпретації подій.  – Нині предмет історії по-своєму «небезпечний і склад­ний, – наголосив Борис Жебров­ський. – Учитель історії нового століття – це водночас учений, який стежить за наукою, відкри­ває нові сторінки, історичні фак­ти, які потребують нового осмис­лення. Замміністра згадав часи, коли він працював зі студентською ау­диторією, і зазначив, що вчитель історії – це «фантазер минуло­го і прикордонник майбутнього». Тож для педагогів важливо не пропускати в майбутнє ті речі, які роз’єднують суспільство. І в цьому величезна роль належить вчителеві історії. «Необхідним є панування ідеології толерантнос­ті, – підкреслив Борис Жебров­ський. – Історик – це людина, яка допоможе нашим дітям опти­містично дивитись у майбутнє й мирно співіснувати в полікультурному суспільстві». АСПЕКТИ ПІДГОТОВКИ Як і варто було очікувати, допові­ді експертів РЄ, їхня інформація на засіданнях секцій і висловле­ні точки зору викликали в укра­їнських колег підвищену зацікав­леність. Лейтмотивом виступів європейських фахівців було ба­чення демократичного світогля­ду, відкритості й толерантності сучасного вчителя, найважливі­ших його професійних характе­ристик. Громадянська культура, повага до загальнолюдських цін­ностей, критично-лояльне став­лення до держави, глибокий гуманізм і готовність діяти на за­хист жертв дискримінації, ксено­фобії, антисемітизму й інших по­рушень прав людини – ось що має бути притаманним сучасно­му педагогові. На думку професора Віден­ського університету Алоїза Еккера, на виховання цих якостей загалом і повинна спрямовува­тися підготовка майбутніх учи­телів. Він навів статистичні дані, які свідчать про нову тенденцію викладання історії в ХХІ століт­ті: із 40 мільйонів респондентів більш як три хочуть стати викла­дачами історії. Зацікавленість до цієї професії зростає. Крім того, в Європі зрос­тає відсоток учителів, які че­рез десять років підуть на пен­сію. Водночас у РЄ недостатньо знають про нове покоління ви­кладачів історії, хоча вже сьо­годні відчувається необхідність інвестувати в них. Тож постає питання якісного відбору май­бутніх фахівців. Пан Еккер торкнувся методо­логічних і методичних проблем навчання вчителів-істориків. Зо­крема, згадав про необхідність інтегрованих курсів про викла­дання. На його думку, крім гли­боких знань предмета, педагог має володіти навичками кри­тичного мислення, активної громадянської позиції. Основний виклик у майбутньому – це ко­мандне вирішення конфліктів, ідея розробки духу солідарнос­ті. Сучасній освіті потрібні впев­нені в собі вчителі, здатні кину­ти виклики ідеологіям, які будуть незалежними від них, зможуть зіставити їх, дати оцінку. Водночас експерт зазначив, що в Європі є чіткий тренд ви­кладання історії як предмета, важливого для розвитку націо­нальної ідентичності. «Є велике різноманіття контенту, який сто­сується європейської та світової історії, – зазначив пан Еккер. – Загальна тенденція – перехід до вивчення глобальної історії по­ряд з історією національностей». ПРОФЕСІЙНІ КОМПЕТЕНЦІЇ Британський консультант з пи­тань освіти Джон Хеймер по­рушив актуальне питання про­фесійних компетенцій, яке викликало багато запитань і жваве обговорення, під час якого йшлося про те, що компетенція вчителя не є абсолютною. Вона залежить від середовища й си­туації її застосування. За словами пана Хеймера, в наш час замало бути добрим учителем історії. Потрібно ще й уміти передати матеріал, знайти способи презентації, щоб зрозу­міли інші. Результати навчаль­ного процессу залежатимуть від постановки питань учителем са­мому собі: «Що я хочу, щоб учні вивчили?», «Якщо я успішний, яких найвищих результатів я хочу отримати?», «Що я викла­даю?», «Чи є ефективним моє викладання?», «Чи розуміють мене учні?». Звичайно, щоб бути компе­тентним викладачем історії, тре­ба знати джерела, а також які історичні методи використовува­ти, щоб викладати предмет. Од­нак Хеймер підкреслив, що в су­часних умовах цього замало. На його думку, педагоги мають розу­міти, що загальні компетенції – це поєднання знань, розуміння, навичок, особистісних характе­ристик, які разом дають можли­вість діяти ефективно. Важливо, що компетенція не є абсолют­ною. Насправді це те, чим ми володіємо сьогодні. Із вересня поточного року новий уряд Великобританії ввів нові стандарти для вчителів. Під­вищену увагу приділяють аспек­там викладання. Також викладач має сприяти гарному засвоєн­ню знань учнів, знати матері­ал, акуратно й ефективно оці­нювати учня, планувати й добре проводити уроки. Він повинен розвивати в дітях розуміння, стимулювати цікавість, планува­ти позашкільні заняття, відобра­жати систематичність викладан­ня тощо. Джон Хеймер переконаний, що завданням сучасного викла­дача історії є управління й ви­рішення конфліктних ситуацій, уміння працювати в полікультурному, глобалізованому сус­пільстві. ВІТЧИЗНЯНІ НАДБАННЯ Хоч експерти з РЄ тримали за­служену увагу аудиторії, наші фахівці також змогли предста­вити надбання вітчизняної педа­гогіки й чимало цікавих точок зору. Тут на високу оцінку заслу­говує змістовна й чудово структурована презентація професо­ра кафедри історії та археології слов’ян НПУ імені Драгоманова Михайла Журби «Професійний портрет вчителя історії ХХІ сто­ліття». На думку вченого, розбу­дова нашої держави та вхо­дження України до Болонсько­го освітнього простору потребує оновлення парадигми освіти вза­галі. Стратегія навчання й вихо­вання підростаючого покоління полягає у всебічній підготовці молодої людини до життя в ба­гатовимірному, мультикультурному суспільстві, яке до того ж усе більше глобалізується. Загалом сучасні вимоги до пе­дагога висвітлені в Законі про «Загальну середню освіту»: «Пе­дагогічним працівником має бути особа з високими моральни­ми якостями, яка має відповід­ну педагогічну освіту, належний рівень професійної підготовки, здійснює педагогічну діяльність, забезпечує результативність і якість своєї роботи, фізичний і психічний стан здоров’я якої дозволяє виконувати професійні обов’язки в навчальних закладах середньої освіти». РЕЗЮМЕ Поза сумнівом, семінар проведе­ний на дуже високому рівні. Од­нак, на думку автора статті, він залишив більше запитань, ніж відповідей. Експерти з РЄ май­же не торкалися проблем, які впливають на викладання істо­рії. Наприклад, багато говорило­ся про толерантність, однак ні­чого не сказано про такі факти новітньої історії Європи, як зрос­тання ксенофобських настроїв і впливу ультраправих партій. А також про причини виникнення таких явищ: звідки ця соціальна напруга, неприйняття, гнів? Немає жодного сумніву, що українських учнів треба навча­ти історії, закладаючи установ­ки відкритості та сприйняття мультикультурності. І чому ніх­то не сказав про експлуатацію української економіки світови­ми компаніями, власники яких проживають за тисячі кіломе­трів від України й яким байдуже до потреб місцевого населення? Чому не згадали про зростан­ня чисельності нелегальних мі­грантів і про соціальну, еконо­мічну та криміногенну напругу, яку воно викличе? Років за де­сять чи трохи більше ці про­цеси стануть історією, яку до­ведеться викладати учням. Чи зможуть учителі, виховані на настановах Ради Європи, пе­реконати в чомусь інше нове покоління? І все-таки спроба досягти ба­лансу між мультикультурністю та плеканням історично-націо­нального на семінарі була. За словами Михайла Журби, «від­повідь на вимоги часу щодо про­фесійної підготовки майбутніх учителів історії в Україні поля­гає в тому, щоб гармонійно ре­алізувати вкорінення системи національних цінностей, спри­яння формуванню національної ідентичності, забезпечуючи при цьому толерантне ставлення до наявної в Україні культурної різ­номанітності». БОЛЮЧІ ТОЧКИ ПОГРАЄМО В… ХОЛОКОСТ? У вустах деяких сербських учителів історії Сталін – майже герой Велике зацікавлення учасників семінару викликала змістовна й максимально відверта доповідь професора Белградського університету Марка Шуіци «Професійний портрет учителя історії ХХІ століття: методика викладання чутливих питань». Він говорив про стару гене­рацію вчителів Сербії, яким важко працювати з молодим поколінням ХХІ століття. В педаго­гіці його країни стоїть запитання, яким має бути вчитель: супергероєм, котрий усе знає, володіє техні­кою й розуміє учня, чи сучасним технологічним вирлачем з багатим життєвим досвідом? Пан Шуіца дійшов висновку, що для викладання чутливих пи­тань сучасний учитель має воло­діти такими професійно-освітні­ми складовими: знання предмета і методик, уміння працювати з іс­торичними джерелами, користува­тися ІКТ, володіння ораторським мистецтвом. Крім того, викладач історії повинен бути відкритим, чутливим, толерантним. Загалом, вивчення чутливих питань в історії не має зосереджуватися на отриманні фактичних знань. Ува­га повинна приділятися формуван­ню в учнів цінностей. Експерт узяв за приклад рід­ну Сербію – країну з багатьма культурами й народами. Чутливих питань в її історії надто багато. Права людини, холокост, війна, ре­лігійні конфлікти, зміна кордонів тощо – ці питання не просто іс­торичні, вони й досі зачіпають за живе учнів і студентів. Цей факт ставить перед викладачем-істориком підвищені вимоги. Вчителям потрібні нові навички: обереж­не ставлення до предмета, вмін­ня контролювати процес навчан­ня, бути самому терпимим і вміння навчати толерантності інших. На жаль, за словами пана Шу­іци, в Сербії не вистачає педаго­гів, які коректно викладають чут­ливі питання. В підручниках надто багато описових планів, альтерна­тивні джерела використовуються нечасто. Більше того, інколи вчителі не можуть вийти за межі христи­янської чи мусульманської точки зору. Подекуди викладання істо­рії обмежується 60-ми роками ми­нулого сторіччя, а Йосип Сталін є мало не героєм. Пан Шуіца опи­сав випадки, коли вчителі історії на уроках моделювали соціальні ролі нацистів і євреїв, а після за­нять учні продовжували розігрува­ти їх на шкільному подвір’ї. На щастя, ситуація в Сербії за­лишає шанс на поліпшення. Наразі там реформують освітні стандар­ти, працюють з рекомендаціями РЄ, проводять підготовку сучас­ного вчителя і на семінарах для підвищення кваліфікації педагогів. Як зазначила пані Мінкіна-Мілко, чутливі питання мають викладати­ся, бо якщо педагог уникатиме їх у класі, учні довідаються про все зі ЗМІ. А це загрожує формуван­ням стереотипів. Учителі повинні подавати чутливі питання дуже професійно. ПРАГНУЧИ ДОСКОНАЛОСТІ 50 ЗДІБНОСТЕЙ ІДЕАЛЬНОГО ВЧИТЕЛЯ Однією з найважливіших фахівці вважають педагогічну креативність Вітчизняні дослідники виокремлюють більш ніж 50 якостей, загальний перелік яких створює пси­хологічний портрет ідеального вчителя. Зокрема, вчений Левітов виділяє основні педагогічні здібнос­ті: передача дітям знань у короткій і цікавій формі, здібність розуміти учнів, що базується на спосте­режливості; самостійний і творчий склад мислення; кмітливість або швидке й точне орієнтування, орга­нізаційні здібності. Що стосується рис/якостей учителя історії, про­фесор Журба вважає, що одна з найважливіших – педагогічна креативність. Під нею розуміється при­родна активність, що не стимулюється зовні. Це внутрішня передумова плідної діяльності, здатність до творення нового. Надзвичайно важливою є компетент­ність педагога – структуровані набо­ри знань, умінь, навичок і ставлень, які набуваються у процесі навчання. На думку Журби, систему компетентностей в освіті становлять:  – ключові (міжпредметні). Клю­чова компетентність може бути ви­значена як здатність людини здій­снювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культуродоцільні види діяльності, ефек­тивно розв’язуючи відповід­ні проблеми.  – Загальногалузеві. Набуваються учнем упродовж за­своєння змісту тієї чи іншої освітньої галузі в усіх класах середньої школи.  – Предметні компетент­ності. Вони формуються впродовж вивчення того чи іншого предмета в усіх кла­сах середньої школи. Кожна з ключових компетентностей передбачає за­своєння не окремих, не пов’язаних один з одним еле­ментів знань і умінь, а ово­лодіння комплексом освітніх компонентів, що мають особистісно-діяльнісний характер. КЛЮЧОВІ КОМПЕТЕНТНОСТІ: ? Навчальна – здатність особистос­ті до інтелектуального розвитку й на­вчання протягом життя. ? Культурна – передбачає здатність жити та взаємодіяти з іншими в умо­вах полікультурного суспільства, керуючись національ­ними й загальнолюдськими духовними цінностями. ? Підприємницька – здатність людини ефективно організувати особисту та колективну трудову й під­приємницьку діяльність. ? Соціальна – здатність особистості взаємодіяти з різними соціальними групами й соціальними інсти­тутами суспільства. ? Громадянська компетентність – здатність люди­ни активно, відповідально й ефективно реалізовува­ти громадянські права та обов’язки з метою розви­тку демократичного суспільства. ІСТОРИЧНА КОМПЕТЕНТНІСТЬ: Хронологічна – передбачає вміння учнів орієнту­ватися в історичному часі. Просторова – вміння орієнтуватися в історичному просторі. Інформаційна – вміння учнів пра­цювати з джерелами історичної ін­формації. Мовленнєва – вміння будувати усні І та письмові висловлювання щодо історичних подій і явищ. Логічна – вміння аналізувати, пояс­нювати історичні факти, фор­мулювати теоретичні поняття, положення, концепції. Аксеологічна – вміння фор­мулювати версії й оцінки іс­торичного руху й розвитку. Полікультурна компетент­ність дає можливість здій­снювати навчально-виховну діяльність у ракурсі реаліза­ції завдань підготовки учнів до життя в полікультурному соціумі. Полікультурну компетент­ність можна виділити як одну з ключових складових ком­петентності вчителя-історика. Вона чинить значний вплив на формування культури міжнаціонального спілкування, роз­виток емоційно-ціннісного ставлення до інших культур, формування ціліс­ної особистості, пріоритетними якос­тями якої є духовність і толерантність; розвиток національної самосвідомості на засадах опанування знань про різ­ні культури. Юрій ЗУЩІК, «Освіта України» № 47

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу