У нинішніх умовах повинен запрацювати механізм «освіта – наука – виробництво» Можна створити раду, до якої на всеукраїнському рівні входили б представники роботодавців, уряду, Національної академії педагогічних наук і ПТНЗ   Україна має всі шанси долучитися до сучасних інтеграційних процесів, характерних для глобалізованого світу. Це завдання допоможе виконати інноваційна модель розвитку країни, реалізація якої неможлива без висококваліфікованої робочої сили, професійно-мобільних, конкурентоспроможних працівників. Як ніде, це розуміють у Комітеті з питань науки і освіти Верховної Ради. Про проблеми профтехосвіти і шляхи їх розв’язання «Осві­ті України» розповів народ­ний депутат України, член Комітету Сергій Баранов-Мохорт. ДІАГНОСТИКА ПРОБЛЕМ – Сергію Миколайовичу, остан­нім часом Комітет помітно по­силив роботу в профтехосвіті. Що тепер відбувається в цьому сегменті освітньої галузі? – Так, ми приділяємо більше уваги професійно-технічній освіті – нас тур­бує її стан. Причому так, що останнім часом Комітет чоти­ри рази розглядав питання з цього напряму. На жаль, швидко тут усе не вирішити. Не секрет, що виробництво відчуває гострий дефіцит кваліфікованих робітників. Проблему загострює низька мотивація молоді до трудової діяльності. Наведу такі дані. Більшість випускників шкіл зорієнтована на отримання вищої освіти (май­же 90 %). Не визначилися ще 6,8 % одинадцятикласників. Перевагу робітничим профе­сіям, роботі у сільському гос­подарстві та у сфері обслу­говування надали лише 2,6 % респондентів. Ще трохи цифр. За даними Державної служби статисти­ки, в 2010 – 2011 навчальному році в середньому по Україні з розрахунку на 10 тисяч насе­лення у ВНЗ навчалося близь­ко 550 студентів. Водночас у навчальних закладах профтехосвіти цей показник становив всього 95 учнів. Тобто на одну молоду людину з профтехосвітою припадало майже шість осіб із вищою. В деяких регіо­нах цей показник катастрофіч­ний для розвитку місцевої еко­номіки. В Харківській області на одного учня ПТНЗ припа­дало 14 студентів ВНЗ, в Ки­єві – 28. Загалом контингент становить майже 2,5 млн. сту­дентів і 0,4 млн. учнів. Відчутна різниця, на жаль. При цьому ні ринок праці, ні рівень тех­нологій не потребують таких пропорцій у підготовці кадрів. Більше того, сфера виробни­цтва відчуває дефіцит саме кваліфікованих робітників. – Чому ця проблема раніше не розв’язувалася? – Інша команда була при владі. Проте навіть сьогод­ні важко визначити реаль­ні обсяги підготовки фахів­ців різних професій, а, отже, провести перепрофілювання навчальних закладів, спеціалі­зацію – прогнозування на загальнодержавному і галузевих рівнях фактично немає. Осто­ронь цих процесів, на жаль, за­лишаються підприємства і під­приємці. – І, звичайно, також питан­ня в недостатності фінансу­вання? – Протягом останніх 20 років фінансування навчаль­них закладів і установ систе­ми професійно-технічної осві­ти з державного та місцевих бюджетів було вкрай обмеже­ним. Також матеріально-тех­нічна база ПТНЗ, особливо машинобудівного, аграрно­го, поліграфічного профілів, транспорту, зв’язку та інших на 96 – 98 % фізично та мо­рально застаріла і непридатна для використання в навчаль­ному процесі. В майстернях, на полігонах і навчальних господарствах нині використову­ється сільськогосподарська й інша техніка, 60 % якої від­працювало вже понад 20 років. До того ж навчальні закла­ди не мають сучасних підруч­ників і посібників. Протягом 2000 – 2011 років планувалося видати 432 найменування під­ручників, однак видано лише 131 найменування, або 30 % запланованого. Як бачите, пи­тання і в грошах на освіту та­кож. Щоб зрушити тут щось із місця, потрібні рішучі кро­ки. Зокрема, варто «підрихтувати» законодавство. ЗАКОНОДАВЧІ ІНІЦІАТИВИ – Якщо Ви згадали про зако­нодавчу базу, напевне, тут є якісь ініціативи? – Так, розроблено законо­проект «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення управ­ління професійно-технічною освітою», який передано на розгляд до Верховної Ради. Ухвалення цього документа сприятиме оперативності у прийнятті управлінських рі­шень щодо професійно-тех­нічної освіти та її фінансово­го забезпечення, посиленню ролі місцевих органів вико­навчої влади і місцевого са­моврядування у формуванні робітничого потенціалу краї­ни з максимальним урахуван­ням потреб регіонів у квалі­фікованих робітничих кадрах. Зазначу, що з 1 січня 2011 року 135 ПТНЗ фінансуються з держбюджету, решта 781 – з місцевих бюджетів. Без регулювання повноважень органів місцевої влади фінансування ПТНЗ малоефективне. Тому пропонується законодавчо за­кріпити статтями 7, 8, 9, 21 та 24 Закону «Про професійно-технічну освіту» можливість тимчасової передачі окремих повноважень Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севас­топольській міським держад­міністраціям. – Як щодо так званого бага­токанального фінансування – законопроект його передбачає? – Розробники не ризик­нули виписати таку револю­ційну норму – ці пропози­ції гальмуються вже на рівні юристів і фінансистів. Тому в проекті немає й автори­тарних слів, а вживають­ся компромісні, погоджу­вальні. Так,законопроект пропонує врегулюва­ти питання щодо вдо­сконалення управління професійно-технічною освітою через посилен­ня ролі місцевих орга­нів самоврядування. Для цього пропо­нуються зміни до статті 32 Закону України «Про місцеве самоврядуван­ня в Україні». Вони перед­бачають сприяння у ство­ренні необхідних умов для молоді регіону при здобутті професійно-технічної осві­ти,   зокрема, проходження виробничої практики (що є особливо болючими питання­ми сьогодні для профтехосвіти), а також підтримку діяльності ПТНЗ державної та комунальної форм власності. ДЕРЖАВНА ЦІЛЬОВА ПРОГРАМА – Ухвалена Державна цільо­ва програма розвитку про­фесійно-технічної освіти на 2011 – 2015 роки. Хіба вона не передбачає розв’язання цих проблем? – Ми сподіваємося, що така програма підштовхне розвиток профтехосвіти. її виконання допоможе створити ефектив­ну і гнучку систему підготов­ки кадрів відповідно до потреб ринку праці. Коротко конкре­тизую, що маю на увазі. Програма допоможе модер­нізувати матеріально-техніч­ну базу 200 державних про­фесійно-технічних навчальних закладів, на базі яких будуть створені центри з упроваджен­ня інноваційних технологій; вона дасть можливість ввес­ти в навчально-виробничий процес державних профе­сійно-технічних навчальних закладів інформаційно-ко­мунікаційні технології утво­ренням 327 електронних бі­бліотек і оснащенням 600 комп’ютерними комплексами; буде поглиблене соціальне партнерство між навчальни­ми закладами і роботодавця­ми через їх участь у підготовці, підвищенні кваліфікації робіт­ників, посилено роль місце­вих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, роботодавців, щодо визначен­ня напрямів і обсягів підготов­ки робітників; програма дасть змогу вдо­сконалити кадрове забез­печення професійно-техніч­ної освіти через створення системи підготовки й підви­щення кваліфікації педпрацівників, впровадження їх обов’язкового стажування в умовах сучасного виробни­цтва, розроблення механізму добору та призначення керів­них кадрів професійно-техніч­них навчальних закладів. ЛИШЕ СПІЛЬНИМИ ЗУСИЛЛЯМИ – Які установи й організації беруть участь у модернізації профтехосвіти? – Задіяно чимало органі­зацій, установ і навіть окре­мих фахівців. Наприклад, для реалізації Державної цільової програми розвитку профтехосвіти необхідна підтримка Міністерства фінансів і Фе­дерації роботодавців України. Також назріла необхідність створити загальнодержавний інформаційний банк даних про потреби підприємств, організацій та установ у фахів­цях із вищою та професійно-технічною освітою. І тут без участі уряду не обійтися. Хочу сказати ще про робо­тодавців. З одного боку, вони не завжди задоволені рівнем професійної підготовки випускників навчальних закла­дів, яка відстає від техноло­гічного рівня виробництва. З іншого, ми маємо знати, яких і скільки фахівців нам треба, чи відповідають показники державного замовлення реаль­ним потребам економіки краї­ни. Щоб вирішити ці питання, потрібні спільні зусилля всіх зацікавлених сторін. Особли­ва роль у цьому відводиться не тільки галузевим центральним і місцевим органам виконавчої влади, а й підприємствам – замовникам кадрів. – Як зацікавити таких прак­тичних людей, як роботодав­ці? На обіцянки готувати по­трібні кадри вони навряд чи зважатимуть. – Зацікавити роботодавця можна, наприклад, податкови­ми пільгами. Скажімо, давати пільги тим, хто бере учнів на практику. А ті, хто відмовляєть­ся, повинні сплачувати штраф. Бюджет нічого не втрачає, а ро­ботодавця заохочують залучати випускників ПТНЗ. Це для прикладу. А на цьо­му етапі важливо організу­вати взаємодію всіх сторін. Мені здається, було б непо­гано створити постійно діючу раду, до якої на всеукраїнсько­му рівні входили б представ­ники роботодавців, уряду, Національної академії педагогічних наук і ПТНЗ. Така група, регулярно збираючись, могла б виробля­ти потрібну політику: робото­давці, представники освіти й держави дослухалися б один до одного. У нинішніх умовах реаль­но має запрацювати механізм «освіта – наука – вироб­ництво». Неможливо досягти якісної підготовки робітни­чих кадрів без оновлення зміс­ту професійно-технічної осві­ти. Є потреба у приведенні до сучасних вимог державних стандартів професійно-техніч­ної освіти як із конкретних професій, зокрема, так і професійно-технічної освіти в ці­лому. Треба пам’ятати, що лише спільними зусиллями ми до­сягнемо стану, коли трудовий потенціал нашої держави буде адекватний потребам україн­ської економіки і вимогам, які ставить суспільство. Тільки в такій взаємодії ми знайдемо правильні шляхи розв’язання проблем розвитку освіти і ви­робництва. Адже від якості людських ресурсів залежить рівень розвитку країни та її глобальної економічної конку­рентоспроможності. Юрій ЗУЩИК, «Освіта України» № 21

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу