Усвідомити, що дарувати приємніше, ніж отримувати подарунки, можна лише тоді, коли спробуєш зробити це. Тоді з подивом – як же я раніше жив і не знав? – почуваєшся щасливою людиною. Легко та радісно стає на душі від того, що можеш не чекати дива, а як справжній чарівник створити його сам. Надзвичайні незвідані емоції охопили «волонтерів» з освітнього порталу «Педагогічна преса» і редакції газети «Освіта України», коли вони напередодні Дня Святого Миколая завітали до Київського міського будинку дитини імені М. М. Городецького, що у Ворзелі. Із хвилюванням ми – “помічники” святого Миколая – переступали поріг другого корпусу дитбудинку: подарунків було на будь-який смак, однак річ не в тім, чи сподобаються вони вихованцям… Цікавило, як малята – а серед них є й ті, хто ще не відсвяткував свій перший день народження, – зустрінуть незнайомих гостей? І чи зможемо ми одразу знайти правильні слова для них, позбавлених батьківської любові, коли будь-яке добре слово на вагу золота? Можна було очікувати чого завгодно, крім такої щирості, крім відкритих обіймів і оченят, що, здається, зазирають просто в душу. Щойно ми зайшли до кімнати – малюки навипередки побігли до нас, щоб охопити рученятами коліна, подивитися в очі, показати улюблену іграшку… А вже за хвилину сказати: «Я тебе люблю». От і спробуй тепер проковтнути клубок у горлі, щоб не виказати своїх переживань. Маючи ніби вдосталь іграшок, ці діти завжди спраглі до уваги, турботи і любові. Хтось отримав омріяний підйомний кран, хтось – бажану ляльку, ведмедика, іграшкове цуценя. Але найважливіше для цих хлопчиків і дівчаток, здавалося, зовсім не це. Їм потрібні ніжні погляди, ласкаві слова, батьківські дотики та обійми. Любові для дітей ніколи не буває забагато, і для цих – особливо. Вони жваво спілкуються, цікавляться фотоапаратом і телефоном, сміливо пробують фотографувати – але почуваєшся ніяково, коли просять: «Покази, сцо ти вдома знімав?» Ніби одразу опиняєшся на іншому березі ріки: зараз підеш від них, дістанешся Дому, і всі негаразди залишаться поза його стінами. А кому з цих малюків пощастить звести «місток» і перебратися на той берег, де є родинний затишок? Думати про це – боляче. Їхали від них, а в душі вирували суперечливі почуття. Свято мине, і хоч залишаться іграшки, що даватимуть їм розраду, – ці діти навряд чи будуть такими щасливими, як ті, хто чекає нас удома. Персонал дитбудинку, який намагається зробити долю своїх вихованців бодай на краплину менш гіркою, проводжав нас словами: «Приїжджайте ще! І не тільки на свята…»  Та й без цього зрозуміло, якими суєтними є більшість справ, замість яких можна – робити добро. Для цього не потрібно ані статків, ані надзусиль. Треба просто подумати про того, хто потребує твоєї любові. Долучайтеся до всеукраїнського соціального проекту «Поділись батьківською любов’ю» – робитимемо добрі справи разом! Світло є в кожному з нас – і засвітити його так просто. Перейти до проекту «Поділись батьківською любов’ю» Автор: Валентина Сорока

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу