Із цим, до речі, погоджуються й самі науковці. Втім, запевняють, що круглий стіл «Викладання больових точок історії України ХХ століття у школах», який проведено в Інституті історії України НАН, став ще однією сходинкою у взаєморозумінні між істориками та виробленні спільної освітньої стратегії. –Єдиний підручник з історії вже був. І саме він побив усі рекорди за накладами – це «Короткий курс історії ВКП(б)». За часів Радянського Союзу (в 1938 – 1953 рр.) він перевидавався 301 раз – випущено 42,8 млн примірників. Його перекладено 67 мовами, – розповідає директор Інституту інноваційних технологій і змісту освіти МОН України, доктор історичних наук, професор Олександр Удод. – Я більш як тридцять років працюю у сфері історичної освіти. Знаю, як творилися підручники в радянські часи і як вони народжувалися на початку ­1990-х­ років. Знаю, яка ситуація в Європі. Маю сказати, що проблема підручника, і насамперед підручника з історії – це завжди актуальна тема. Останнім часом посилилася полеміка щодо статусу підручника, його змісту, особливо щодо історії України ХХ століття. За словами Олександра Удода, сучасний український підручник характеризує саме варіативність. Підручники створено за стандартом, навчальною програмою. Згідно з результатами конкурсного відбору, видають два – три варіанти підручника з історії України чи всесвітньої історії для окремого класу. – Ідеальним варіантом, на мою думку, стане публічна дискусія щодо конт­раверсійних питань, консенсус і позиція більшості, що трансформувалися б у зміст програм і підручників. Натомість сьогодні є потреба постійно вести діалог: фахівці-історики – науковці – методисти – вчителі історії. Водночас фахівець наголошує, що підручник сьогодні не є єдиним джерелом знань, за яким діти опановують програму. Він припускає, що за своєю консервативністю поступається іншим джерелам, більш сучасним – Вікіпедії, історичним сайтам. – Я переконаний, що нині школярі добре знають історію, мають чіткі, сформовані уявлення. Доказом цього є результати ЗНО, які публікують у звітах Українського центру оцінювання якості освіти. Історію України часто обирають для складання тестів. Цей предмет постійно на другому – третьому місцях у рейтингу найпопулярніших. Мислити – критично, формулювати – нейтрально – Не погоджуюся з тим, що на першому місці в підручнику з історії мають бути фактографічні знання, – опонує доктор історичних наук, професор кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» Наталія Яковенко. – Їх можна викласти й у фактографічній таблиці. Насамперед, треба виховувати навички критичного мислення, а по-друге – соціалізацію. Тобто ототожнення себе саме з цією історією. Основною складовою підручника з історії України ХХ століття професор вважає гармонізацію історичної пам’яті. Наголошуючи, що в академічній історії, а тим більше в підручниковій, не може бути поняття правди й об’єктивності, Наталія Яковенко радить перейти від настановчого дискурсу до відкритого. – Ми не вносимо до підручника оцінкових мотивів, окрім сюжету, – наголошує вона. Зважати й на те, що українське суспільство не є єдиним, пропонує автор програм і підручників, кандидат історичних наук Ігор Щупак. – Є різна історична пам’ять, а тому різне бачення історичних процесів, особ­ливо тих, які відбувалися у ХХ столітті. До контраверсійних належать питання, пов’язані з історією визвольного руху, з війнами, геноцидами, етнічними чистками, масовими репресіями. Тобто ті, які стосуються значних груп населення. Це і Голодомор, і Голокост, і Волинська трагедія, і депортація кримських татар. Тож у сучасному підручнику якнайнейтральніше має бути сформульовано сутність того чи іншого історичного явища та визначення понять. Справа колективна – Підручник, який рекомендовано на загальнодержавному рівні, не має права писати одна людина, – зазначає професор кафедри всесвітньої історії і методики навчання Київського університету імені Бориса Грінченка Оксана Салата. Вона переконана, що він повинен створюватися як проект, до якого ввійдуть науковці вищої школи та вчителі загальноосвітніх навчальних закладів. У написанні текстів важливо уникати суб’єктивної точки зору. Так, колективи авторів мають створювати і підручники, і посібники, й упорядковувати документи. – Я дійшов висновку, що лише вчитель разом з науковцем можуть створити справді сучасний підручник. Хоча б тому, що я, науковець, далекий від спілкування з дітьми і не знаю, як мої формулювання можуть сприйматися. А вчитель це знає. Важливо створювати методичні посібники, адже для вчителів вони вкрай необхідні, – переконує доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький. І додає, що підручники будуть критикувати завжди. – І до цього треба ставитися цілком нормально, – каже він. – Треба вдосконалювати програми. На основі навіть однієї з них можна створювати абсолютно різні підручники. – Є дві моделі підручника. Перша – «путівник по інформації» – це набір методичних прийомів, який дає можливість опанувати визначену суму знань. Друга модель – коли є авторське бачення історичного процесу на певному відрізку часу, який вивчається. Вважаю, що ми маємо визначитися з моделлю підручника, натомість сьогодні спостерігаємо тенденцію до схрещення цих моделей, – розповідає учитель історії, методист УЦОЯО, кандидат історичних наук Олександр Гісем. Підручник – GPS чи історія повсякденності? – Підручник – як компас. А сьогодні вже як GPS, має показати, звідки ми прийшли і де ми опинилися. Головне – це подати основу фактів, але намагатися допомогти учням і студентам розібратися у складних явищах, – наголошує старший дорадник Верховного комісара ООН у справах біженців у гарячих точках, історик Богдан Нагайо. – Сьогодні ми маємо зважати на нові реалії, зокрема соціальні медіа. Він наголошує, що багато студентів, зокрема на Заході, читає Вікіпедію, користується отриманою інформацією для написання робіт. Богдан Нагайо вважає що історики не повинні дозволити аматорам, ентузіастам по-своєму писати історію на цьому ресурсі. – Історія повсякденності – як люди жили насправді – це не тільки інший погляд на цю науку. Це інша, нова методологія історії, – запевняє Олександр Удод. – Через неї можна навіть показати війну не з точки зору воєначальників, а як жила людина щодня в тих умовах: і на фронті, і в тилу. Якщо співпережити з людьми всі 1418 днів і ночей Великої Вітчизняної війни, то всі зрозуміють, що війна – це зло. Розповім, як ми працювали над текстом підручника з історії для п’ятого класу. Серед питань, які розглядаються в ньому, – про Києво-Печерську лавру, Успенський собор, зруйнований у роки війни. Не заглиблюючись у суперечливі деталі, ми вирішили написати: «Війна не пощадила навіть святині». Дарина МАТАТ, «Освіта України»

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу