Постмодерна українська література… Так і хочеться розплакатися над таким пафосним визначенням (у нас і модернізму ж не було!), адже ми всі чудово розуміємо, що «шедеври» «гіперсучасних» авторів літературою назвати важко.

Цього року я закінчую навчання в гуманітарному виші, але й досі не розумію, чому нас на перших курсах (коли психіка ще крихка й особистість не сформована) змушували читати український «постмодернізм», досліджувати якийсь «секс» та розкривати чиюсь «таємницю» або слухати чужий «депеш мод»? Уявіть лише, як було важко дитині, коли текст «домашніх завдань» на 30 % складався з лайки! Як такі твори пропускали до університетської програми – зрозуміти важко… Чи це на таких засадах у нас тепер виховують майбутню інтелігенцію?
Одним словом, «дорвалися»… Сотні праць написано про стан нашої «постмодерної» літератури. І всім уже відомо, що ця «писанина» – це навіть не постмодернізм, а постколоніалізм. Мабуть, нам усе-таки варто запитати творців іронічно-бурлескної «творчості», проти чого вони бунтують ще й досі? І чому цей бунт виявляється лише в описах сексуальних сцен та матюках? Навіть про любов писати без бруду тепер «не модно»…
P.S. Наш кореспондент Юлія Кондрацька звернула увагу на справді цікаву тему: нецензурна лексика та постмодерністська література. А як саме Ви ставитеся до вживання таких слів, а до літератури постмодерну?

Від Педагогічна Преса

Керівник порталу

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *